Пташки поверх матюків: культурні контрасти Полтави

02 жовтня 2026 р. 17:09

02 жовтня 2026 р. 17:09

Не тільки Шекспуром Полтава живе,

Мистецтво, культура — завжди щось нове!

Вечір на полтавській околиці. На дорозі — дівчинка, на вигляд 6–7 років, веде за кермо велосипед. За нею йде її однолітка, без керма.

— Як же ж ти вже за…довбала! — раптом кричить услід своїй подружці.

— Тут люди, не матюкайся, — суворо зауважує дівчинка із велосипедом.

— А ти думаєш, я не чула, як мої батьки розмовляють?..

Насправді трошки не так висловилася безвелосипедна дівчинка після крапок тих. Без евфемізмів. Так, як не пишуть, а якщо пишуть, то іноді на паркані.

На той момент, коли Полтаву прикрашали білборди із чіткою вказівкою адреси напряму російського корабля, ці дівчата ще не вміли читати. Втім, очевидно, за цей час навряд чи щось змінилося у них в плані освіти. Можна припустити, у якому саме полі формується в них той самий габітус П'єра Бурдьє.

Тож як розмовляють батьки? В Полтаві, звісно ж, переважно полтавською. А ще часто — харківською, особливо у черзі до Макдональдсу. «По ходу» і все таке подібне. Не по галушки-вареники приїжджають харків’яни спеціально до Полтави, а по бігмаки з нагетсами, бо в Харкові таке не подають.

Можна теоретично почути і щось на кшталт «літературна алюзія трансформується у візуальну репрезентацію аперцепції — стану, де пізнання об’єкта відбувається не через дискурсивне мислення, а через безпосереднє інтелектуальне споглядання його внутрішньої структури та суті». Бо добрі полтавці небайдужі до культури й мистецтва.

От, наприклад, завдяки фантазії ентузіастів і сприянню міської влади, віднедавна віконні отвори понівеченої будівлі Кадетського корпусу прикрашають репродукції картин майстрів італійського Ренесансу. «Мона Ліза», «Прекрасна Ферроньєра» та «Пані з горностаєм» Леонардо да Вінчі, а також «Портрет невідомого з медаллю Козімо Медічі Старшого» Сандро Боттічеллі. Ще й з автономною підсвіткою на сонячних батареях. Як же все це заблищало, інакше не скажеш.

Хоча були й інші варіанти. «Ганьба! Ці руїни — не мистецтво!» — висловився невідомий автор на паркані біля будівлі. Замазали. «Треба знайти «художника» і зробити цей напис йому на лобі», — обурювався у Facebook небайдужий любитель репродукцій художників Відродження на занедбаних архітектурних пам'ятках. Не зустрічалася поки що персона з таким написом. Хоча з естетичного погляду було б приємніше зустріти шанувальника творів чинквеченто з версією «Афінської школи» на високому чолі.

Цікаво, що написав би на цьому паркані сам великий Леонардо? Можливо, те, що він написав у своєму «Трактаті про живопис», а саме: «Не завжди добре те, що красиво».

Іноді повідомлення на полтавських стінах можуть мати гострий соціально-економічний характер. «Обережно падає плитка» — застерігав напис на фасаді будівлі. Хтось, проаналізувавши ранкову ситуацію на валютному ринку, закреслив слово «плитка» і написав: «гривня». Відсутність пунктуації у цьому випадку додає нюансів для поетико-філософського споглядання.

Так, добрі полтавці люблять прикрашати стіни та огорожі. Одні наносять петрогліфи, інші їх замазують та зображують щось на свій смак. Наприклад, були на пошарпаному паркані в центрі міста агресивні нецензурні написи. А тепер завдяки раніше згаданим ентузіастам (їх прийнято скромно називати небайдужими городянами) на тому ж самому пошарпаному паркані — пташки з хмарками. І одразу відкривається романтична свідомість. Хтось скаже, що на рівні дитячого садочку, а комусь на думку одразу спадають орнітологічні образи у творчості Григорія Сковороди. Згадується «Убогий Жайворонок» чи «Ой ти, пташко жовтобоко».

А на іншій стіні замість слів з лексикону тієї дівчинки без велосипеда тепер ще якесь зображення. Мило і приємно заблищало? Не всім, знов-таки. Так, місцева художниця відверто каже, що вона глибоко невдоволена «тією нахабністю, з якою неуки і люди без смаку втручаються в міське середовище», і вона в цьому не самотня.

Тому одні небайдужі городяни замальовують матюки пташками-сердечками, а інші небайдужі городяни замазують цих «убогих жайворонків» як образу художнього смаку та профанацію законів добра і краси.

Отак і відбувається в суспільстві, так би не мовити, візуальний діалог про мистецтво та культуру. Чи на часі він? Радше так. Бо про габітус П'єра Бурдьє не варто забувати, і про тих, хто сьогодні підростає.

Тож повернімося до літературної мови. Звернемося не до Вільяма Шекспіра (а чому б і не Шекспура, здається, була й така транслітерація серед багатьох), садове втілення якого прославило Полтаву в соцмережах. Згадаймо нашого класика. «Вольовий спосіб» Остапа Вишні років зо сто тому писано було:

«Любив я з Мариною побалакати: землячка ж, — полтавська.

Ну, ото було й спитаєш:

— Хто ж ви така, Марино, українка, чи хто?

— Авжеж не хто: полтавська, українка.

— А якою ви мовою говорите?

— Ото причепились! Такою, як чуєте… Якою люди, такою й я…»

Різне кажуть люди у Полтаві. Ось хлопець троянди обриває біля будівлі міської ради. Взагалі мовчки. А ось його вже й нема. Вкрай спритний романтик.

От вранці в автобусі дуже сумний чоловік невизначеного віку — проте з усіма ознаками визначення з картою вин — простягає кондукторці дуже сумну двадцятку. Кондукторка починає критикувати купюру, що оброблена життям ще більше, ніж її власник. Виникає експресивний діалог.

— Чого це я б…? — нарешті грізно довідується кондукторка і насувається на чоловіка, щиро запрошуючи на вулицю.

— Та то ж я так, для зв'язування слів. П’ятнадцять гривень… А за що? За комфорт? А не дуже-то й комфортно… — резюмує екскандидат у пасажири вже на виході.

Ціни на проїзд у полтавському громадському транспорті зараз знову піднялися. За комфорт у тому автобусі вже двадцять дві гривні треба віддати. І з цього приводу полтавці мають свою думку, по-різному лексично сформовану. Особливо ось «про ці дві».

Інший автобус. Чоловік виймає з гаманця банкноту з портретом української класикині, яка свого часу писала: «Як се? От Ви казали, що NN дурень і тупиця, а він же так чудово говорить по-нашому!» «Говорить по-нашому» — се вже ценз! А послухати часом, що тільки він говорить по-нашому, то, може б, краще, він говорив по-китайському».

— Як же ж ви вже задовбали, — шукаючи решту, коментує кондукторка номінал купюри та, мабуть, загалом буття.

— Перепрошую! Я нікого не задовбував! Ви… акуратніше общайтесь, — заперечує чоловік чистою полтавською.

«Зовсім далекий від істини, а ще щось доказує», — це вже в тролейбусі інша кондукторка постулює у діалозі з потенційним безквитченком.

Тож час повертатися до Харкова, де не працює Макдональдс і люди у громадському транспорті катаються безкоштовно.

У поїзді молодий пасажир гортає шевченківський «Кобзар». Задали, напевно. Якщо вчитається, жаль йому буде усіх. Причинну і козака, що врізався у дуб, і Катерину, і всіх-всіх. А коли дійде до «Сну», стане жаль і себе. Раптом біля вікна похилився й застогнав мовчазний сусід-військовий.

— Чи все гаразд?

— Як же ж це все вже задовбало…

Авжеж.

Політика