Радники пропонують ухвалити законопроєкт, якого в них не існує

09 жовтня 2026 р. 08:56

09 жовтня 2026 р. 08:56

Перехід на Міжнародні стандарти оцінки майна — не українська примха. Це одна з вимог, пов’язаних із реформуванням ринку та наближенням української системи до міжнародних правил, зокрема в межах співпраці зі Світовим банком і МВФ. Вона є умовою надання чималих кредитів Україні.

Слід визнати: попередній законопроєкт застряг, бо справді багато в чому залишався в «радянському» розумінні оцінки, хоча його писали вже за часів незалежності.

Новий законопроєкт №13435 «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні» — це спроба змінити ситуацію. І тут не можна не погодитися: від непотрібної сертифікації/ліцензування оціночних компаній відмовляються, орієнтиром мають стати Міжнародні та Європейські стандарти оцінки.

Диявол криється в деталях

Однак разом із новими правилами чомусь залишилися старі підходи до регулювання оцінки. Тож виникає просте запитання: а чи наближає нас це до цивілізованого ринку незалежної оцінки?

Чого ж не вистачає? Перше, чого бракує цій реформі, — демократії .

Оцінювача хочуть зобов’язати бути членом саморегулівної громадської організації (СРО). Причому незалежно від того, хоче він цього чи ні. Хоча й Конституція України, здається, має іншу думку про свободу об’єднань.

Та навіть якщо відкласти це питання, виникає інша проблема: якщо вже всіх оцінювачів примусово зробили членами професійної спільноти та зобов'язали їх сплачувати внески до цієї спільноти, то чому їм не дали можливості самим обрати власне керівництво ?

Законопроєкт пропонує представницьку модель: оцінювачі об’єднуються в СРО, СРО делегують представників, а вже представники формують органи Національної палати оцінювачів. Тобто сам оцінювач до виборчої скриньки фактично не доходить.

Можна сказати: «Ну і що?». Але йдеться не просто про те, хто сидітиме у кріслі голови професійної організації. А про те, наскільки незалежним буде сам оцінювач . Незалежність оцінювача — це вже не корпоративна забавка професії. Від неї залежать якість оцінки, рішення банків, інвесторів, держави та, зрештою, економічні процеси в країні.

Якщо професія називається саморегулівною, постає логічне запитання: а де в ній самоврядування самих професіоналів?

Шість уже за столом, а новому — закон

І тут є ще одна деталь, яка чомусь залишається поза кадром. Законопроєкт встановлює для нової СРО планку — не менш як 15% усіх оцінювачів із чинними кваліфікаційними свідоцтвами. Водночас організації, які вже мають статус СРО, отримують його за перехідними положеннями без проходження цієї процедури наново й без планки в 15%.

Тобто для тих, хто вже всередині системи, двері фактично залишаються відчиненими. А тому, хто захоче створити нову організацію, спочатку треба привести до неї щонайменше 15% сертифікованих оцінювачів.

Подивімося на це просто арифметично. У Державному реєстрі близько 2,8 тисячі оцінювачів, а в переліку членів СРО — близько 56% цієї кількості. Решта, приблизно 44%, сьогодні не входять до жодної з наявних СРО.

Уявімо, що завтра ці люди вирішили створити сьому СРО. Чому вони мають зібрати 15% усіх оцінювачів, тоді як шість уже наявних організацій такого бар’єра не долають?

Ба більше, якщо навіть просто поділити нинішні 56% між шістьма СРО, отримаємо в середньому близько 9,3% на одну організацію. Це, звичайно, не відображає реальної чисельності кожної СРО, але дуже добре показує абсурдність самої конструкції: вже визнані організації можуть залишатися частиною системи, навіть якщо кожна окремо не досягає нового порога, а новий учасник має спочатку подолати 15-відсотковий бар’єр. А якщо він збере всі 44%, то що буде з тими, хто вже «за столом»?

А тепер найцікавіше. Саме представники цих СРО формують конференцію, яка обирає керівні органи Національної палати оцінювачів. Тобто система, яку законопроєкт називає професійним самоврядуванням, починається не з прямого волевиявлення всіх оцінювачів, а з організацій, які вже отримали статус і представництво. І де тут демократія?

Відповідальність

Крім того, виникає ще одна проблема — відповідальність.

У цивілізованій економіці оцінювач — радник. Він професійно визначає вартість, обґрунтовує її, пояснює методику й припущення. Але рішення, що робити з цією оцінкою, ухвалює замовник або інший уповноважений користувач.

Наш законопроєкт і тут має свою логіку: оцінювач відповідає за результат своєї роботи.

А замовник? Замовник ухвалює рішення. І це вже принципова відмінність.

У Фонді державного майна це добре видно навіть на практиці: оцінку можна замовити, перевірити, не погодитися з нею, замовити іншу, але використати її як один із документів для ухвалення рішення без змін. Але ж оцінка — це професійне судження, про що законопроєкт говорить, однак звучить це все «на папері», а не в реальності. У реальності оцінювач має відповідати за рішення, якого ніколи не ухвалював.

Окрім того, тиск на оцінювача, коли оцінюють заставу, може чинити замовник через неоплату його роботи, доки не отримає потрібної йому цифри. І замість того, щоб зобов'язати банки платити за роботу оцінювачу напряму грошима замовників, законопроєкт цементує стару систему фактичної залежності оцінювача від замовника .

Дуже показовим є нещодавній український приклад — справа Приватбанку проти Ігоря Коломойського. Високий суд Лондона відхилив звіти про оцінку, підготовлені українськими оцінювачами та раніше схвалені банком і міжнародною аудиторською компанією, через невідповідність Міжнародним стандартам оцінки та інші недоліки.

Проте суд не застосував санкцій до оцінювачів. Натомість санкції застосували до відповідача, який замовив і використав ці оцінки для отримання кредитів.

Це дуже важливий принцип: оцінювач дає професійне судження щодо вартості. А відповідальність за рішення про те, як цю оцінку використовувати, несе той, хто це рішення ухвалює.

Оцінювачі НБУ

Щодо оцінювачів Національного банку, то тут законопроєкт залишає те, що дуже нагадує маленьку, але потенційно дуже небезпечну корупційну шпаринку. Працівникам НБУ дозволяють проводити оцінку, зокрема в системі, де сам НБУ є регулятором банків. Тобто людина може опинитися в ситуації, коли її роботодавець одночасно є регулятором того банку, чиї активи вона оцінює.

А хто контролюватиме Національний банк у такій ситуації?

Можливо, це звучить як жарт, але наслідки тут зовсім не смішні. Бо оцінка застави для рефінансування — це не академічна вправа. Від її результату можуть залежати рішення регулятора, обсяг фінансування і фактично вартість ризику для банківської системи .

Саме тому питання незалежності оцінювача тут має бути не менш важливим, ніж його професійна кваліфікація. Не можна одночасно бути і тим, хто оцінює, і тим, хто контролює, і тим, хто ухвалює рішення на підставі власної оцінки.

І це вже не питання зручності для чиновників. Це питання конфлікту інтересів, яке чітко розкрите як у європейських (Базель 3), так і в американських документах (Федеральна резервна система).

У більшості розвинених країн не існує законів, які детально регулювали б професійну діяльність оцінювачів, а роль держави обмежується входом у професію — складанням кваліфікаційного іспиту та видачею кваліфікаційного свідоцтва/ліцензії фізичній особі. Далі професію регулює саме професійне середовище.

Тому законопроєкт «Про оцінку майна…» мав би внести такі зміни, які справді наближають нас до цивілізованого світу.

1. Забезпечити реальне професійне самоврядування й право всіх оцінювачів напряму обирати голову Національної палати оцінювачів і членів Ради. Представницька система не має підміняти пряме волевиявлення професіоналів.

2. Не перекладати відповідальності із замовника на оцінювача за ухвалене замовником рішення.

3. Не втручатися у регулювання професійної діяльності оцінювачів. Держава не повинна визначати систему представництва оцінювачів, порядок формування їхніх професійних органів та інші питання внутрішнього життя професії.

4. Не робити винятку для Нацбанку і не дозволяти співробітникам НБУ проводити оцінку майна комерційних банків для взяття його в заставу або для цілей рефінансування.

5. Залишити за державою лише контроль за входом у професію — проведення кваліфікаційного іспиту та видачу кваліфікаційного свідоцтва фізичній особі.

Такий підхід дав би змогу перетворити законопроєкт №13435 не просто на новий закон про оцінку, а на справжню реформу професії — реформу, яка зробить українського оцінювача незалежнішим , а отже, і більш об'єктивним у своїх судженнях, а не просто відповідальнішим перед державою.

Політика