Від чорних дір до Данте: чому нам потрібні фізика, філософія і поезія

10 жовтня 2026 р. 17:39

10 жовтня 2026 р. 17:39

Початок осені традиційно повертає нас до Дня знань. Але в країні, над якою літають ворожі дрони і балістика, слово «знання» звучить трохи інакше. Фізика, математика, програмування й інженерія тут давно не просто предмети з розкладу. Від них буквально залежить, що долетить, що перехоплять і хто прокинеться наступного ранку.

У війни немає часу на погано вивчені уроки

Астрономію я люблю ще зі школи, астрофізику ж відкрила для себе багато років тому — коли YouTube раптом відчинив двері до майже безмежної космічної аудиторії.

У фізики дивовижний діапазон. Сьогодні її закони допомагають інженерам створювати системи, що мають захищати людей, — або технології, здатні руйнувати міста й життя, — а наступної миті відкривають портал до чорних дір, часу і походження Всесвіту.

І тут починається парадокс: що далі людство просувається у пізнанні світу, то частіше стикається не лише з відповідями, а й із новими величезними знаками питання. Можливо, одна з важливих навичок XXI століття — мистецтво не знати всього.

Реальність фантастичніша за фантастику

Особливо добре це відчувається в астрофізиці. Варто послухати про чорні діри, викривлення часу, темну матерію, сингулярність чи народження Всесвіту — і внутрішнє «я приблизно розумію, як усе влаштовано» починає тихенько пакувати валізи. Після такого наукова фантастика здається доволі обережним жанром.

Що більше слухаєш хороших науковців, то сильніше подобається їхня здатність спокійно сказати: «Цього ми поки не знаємо» або навіть «Цього ми, швидше за все, ніколи не дізнаємося». У цьому не слабкість, а професійна чесність, розуміння меж знання і скромність перед реальністю.

У цьому сенсі Сократ із його знаменитою недовірою до бажання поставити крапку там, де ще лишаються питання, звучить напрочуд сучасно.

Не все можна перевірити самому — тому так важливо, кому ми довіряємо

Одним із моїх провідників у цей дивний Всесвіт останнім часом став фізик Михайло Висоцький.

Парадоксально, але що ясніше Висоцький пояснює складні речі, то виразніше проступає сама складність світу. Є моделі, які працюють блискуче, але не всюди складаються в одну цілісну картину. Наука здатна перевертати наше уявлення про світ, але що ширшим стає горизонт знання, то виразніше видно, наскільки малими залишаються наші кроки до розуміння. Ніби й чула про все це раніше, але у Висоцького окремі шматки раптом починають складатися докупи.

Відкрила для себе цього фізика за дуже невеселих обставин — після того, як цього літа російська атака зруйнувала його житло. І тут поруч із фізикою неминуче постає ще одна дисципліна — наука совісті.

Високі технології не гарантують високої культури

Інженерія прекрасно відповідає на «як». А от «навіщо» — питання вже іншого порядку. Тут до розмови долучаються культура, філософія, поезія, релігія — різні способи осмислювати людину, її вибір і сенс дії.

Можливо, саме тому мене так цікавить межа, де наука зустрічається з вірою в трансцендентне — у те, що реальність не вичерпується лише тим, що ми вже здатні описати й пояснити.

І тут мені особливо цікава траєкторія Олександра Філоненка — публічного інтелектуала й богослова, котрий починав із експериментальної ядерної фізики. Для мене цей перехід від фізики до розмови про людину, віру й сенс зовсім не виглядає несподіваним. Слухаючи його лекції про Данте, знову думаю: схоже, між формулою, сингулярністю і поезією менше відстані, ніж нам здається. І фізика, і великі тексти підводять людину туди, де знайоме закінчується і починається щось значно більше за нас.

Що більше слухаю людей, які по-справжньому глибоко знають свою справу, то менш дивним здається шлях від фізики — до Данте, від Всесвіту — до любові, душі й сенсу.

Не все фантастичне є вигадкою

Схоже, що астрофізика ближча до Бога, ніж здається. Не тому, що наука має відповіді на метафізичні питання. А тому, що дуже добре лікує людське «цього не може бути».

Ймовірно, саме тут і починається та оптика, яку називають метамодерною: знову дозволити собі серйозно говорити про сенс, не відмовляючись від критичного мислення. Сумніватися — і вірити. Знати — і залишати місце для невідомого. Користуватися здобутками науки — і не втрачати здатності дивуватися.

Що складнішим стає світ, то дивнішою видається звичка розкладати знання по окремих коробках. Фізика — сюди, поезія — туди, інженерія — окремо, культура — ще десь. Багато цікавих інновацій сьогодні народжується на перетині технологій і гуманітарних наук. А найбільші прориви часто починаються саме там, де ці кордони перестають бути непроникними.

Тут мені згадується Богдан Гаврилишин — наш всесвітньо відомий економіст, за першою освітою інженер-механік. Він залишив прекрасну формулу: «Вчитися. Мріяти. Діяти». А своїм найкращим учителем називав священника-василіянина, який учив не приймати догми сліпо, а «ставити все під питання, думати», обговорювати й перевіряти.

Мені здається, це прекрасне сусідство: віра, яка не боїться питань, і знання, яке не соромиться власних меж.

Живе знання погано почувається в клітці. Воно любить виходити за межі дисциплін, поєднувати речі, які ще вчора здавалися непоєднуваними, і заводити людину зовсім не туди, куди вона планувала. Ймовірно, майбутнє якраз і народжується там, де різні способи пізнавати світ припиняють змагатися й починають працювати разом.

Рішення, яких нам бракує, нерідко з’являються там, де одна дисципліна нарешті починає слухати іншу

І, схоже, нам усім доведеться трохи краще опанувати мистецтво не знати всього. Не поспішати закривати питання лише тому, що відповідь не вміщається у звичну картину світу. Залишати місце для нового знання, подиву, віри й таємниці.

Іноді чесного «Я не знаю. Але мені страшенно цікаво» цілком достатньо, щоб рухатися далі.

І тут Сократ, думаю, тільки кивнув би.

А Данте, можливо, десь між зорями — теж.

Бо що більше ми дізнаємося про цей дивний Всесвіт, то менш дивною здається думка, що найцінніше знання іноді починається саме там, де закінчується впевненість, що ми вже все зрозуміли.

Політика