Більше ніж бунт: чому протестують школярі у Франції і що це означає для України

15 жовтня 2026 р. 17:19

15 жовтня 2026 р. 17:19

Уже майже місяць у Франції тривають шкільні протести , які поширилися і на франкомовну Бельгію. На барикадах поруч зі старшокласниками стоять учителі й персонал шкіл і прикривають дітей від кийків поліції та сльозогінного газу. А між акціями протесту учні надолужують пропущене: частина вчителів і репетиторів викладають у соцмережі та на онлайн-платформи навчальні матеріали. Студенти-волонтери організовують онлайн-тьюторство у Discord і TikTok.

Це дещо відрізняється від новинної картинки — підлітки на барикадах, сутички з поліцією, зачинені школи, поранені. Вона підказує просте пояснення: перед нами черговий бунт юнацького максималізму. Але за нею губиться головне — зміст самого протесту.

Зазвичай обговорюють три причини заворушень, і саме їх називають насамперед лідери учнівських профспілок: нестача вчителів, переповнені класи, погане фінансування шкіл. Проте насправді протестувальники висувають більше вимог — на вебсайті учнівських профспілок їх десять: від шкільних проблем і до справедливої системи вступу до університету.

Акції школярів спалахнули не на порожньому місці — паралельно з ними вчителі разом з іншими бюджетниками протестують проти урядових планів скоротити видатки бюджету і заморозити зарплати.

Напередодні президентських виборів суспільство поляризується, і влада звинувачує опозицію в підбурюванні шкільних протестів, а опозиція владу — у жорстокості дій поліції.

Та якщо відкинути політичний шум і романтизацію барикад, можемо побачити, що частина проблем освіти, що привели французьких школярів на вулиці, знайома й нашому суспільству. Тож для нас цей досвід цікавий. Це не про заклики на барикади — у країні, що зараз виборює своє право на існування, внутрішні барикади неприпустимі. Але ми можемо порівняти, як реагує суспільство на проблеми освіти та як накопичується вибух.

У французькому досвіді є три цікаві моменти.

1. Солідарність учителів і учнів

Насправді протестний рух почали не учні, а викладачі однієї школи в бідному передмісті Парижа — Кретеї. Вони вийшли на акцію протесту, бо в їхній школі бракувало вчителів і фінансування.

А потім до них приєдналися учні. «Ми сказали собі: наступного дня теж спробуймо, ми дамо себе почути та спробуємо щось змінити», — розповіли старшокласники в коментарі Radiofrance … — Ми не просимо розкоші, ми просто просимо найнеобхіднішого, насправді».

Учні заблокували вхід до школи сміттєвими баками та почали поширювати в соцмережах відео про свою школу й протест. У відповідь старшокласники з інших шкіл і міст Франції стали робити те саме.

«Вони (учні) бачать ту саму реальність, що й ми, і вони розлючені», — пояснила The Guardian профспілкова лідерка вчителів Каролін Шеве.

Чи можна уявити ситуацію в Україні , коли на протесті вчителів поруч з ними стоятимуть учні? Це звучить фантастично, але це реально — за умови, що самі вчителі рішуче відстоюватимуть свої права. Поки що з цим проблеми: окремі сміливці є, але більшість звикла терпіти й мовчати.

Свіжий приклад: сьогодні я читала дискусію вчителів у соцмережах з приводу того, що в деяких громадах їх примушують писати заяви за свій рахунок на осінні канікули. «Я написав, а хто ще з таким стикався?» — читаю пост. Відповіді тих, хто стикався, були в дусі «ну а що робити, мушу», «один у полі не воїн». І був тільки один коментар із запитанням «А може, просто не погоджуватися?».

Рік тому, напередодні ухвалення державного бюджету, освітянські профспілки організували флешмоб у соцмережах проти звуження прав педагогів і за підвищення їм зарплатні. Учителям пропонували зробити фото на робочому місці, а студентів, батьків і «всіх небайдужих» просили підтримати. Але флешмоб не став трендом серед учнів: підлітків неможливо схилити до підтримки за вказівкою зверху — детонують лише теми, де є драйв і спільна ідея.

Є й друга причина ізольованості вчительських протестів: проблеми школи та учительських зарплат у нас звикли вважати справою самих учителів. Батьки не бачать прямого зв'язку між майбутнім дитини і становищем її вчителя. А якщо з чимось не згодні чи незадоволені, беруть репетитора або скидаються грішми на потреби школи.

Тим часом на нинішніх протестах школярів у Бельгії одна з ключових вимог — перегляд або скасування освітньої реформи, яка збільшує навантаження на вчителя без підвищення йому зарплати.

2. Освіта для всіх, а не для обраних

Протест французьких школярів, який спалахнув як бажання покращити умови навчання, швидко набув соціального виміру. Недофінансування зачіпає всі школи, але найсильніше — у бідних районах зі строкатою етнічною та мігрантською картою.

«Усі казали нам, що школа зрівнює шанси. Але сьогодні це зовсім не так, — каже в коментарі The Guardian 16-річна Ізабелла. — Підліток із передмістя Парижа ніколи не матиме таких можливостей, як учень із центру міста. Саме тому ми сьогодні тут».

Рівне право на освіту для всіх, незалежно від адреси і статків родини, — одна з ключових вимог школярів. Освіту вони сприймають як спільне благо і стартову лінію: від неї залежить, із чим людина піде в життя. Тому поруч із підлітками з депресивних околиць на барикадах стоять учні заможних паризьких ліцеїв. Учитель престижного ліцею Софі-Жермен, який підтримує протестувальників, розповів The Guardian, що учні з центру Парижа виявили велику солідарність із ровесниками з передмість, і це суперечить думці, що ми живемо в епоху егоїзму.

Формула «епохи егоїзму» зараз у Франції часто лунає — тут широко обговорюють нову книжку соціолога Каміля Пеньї «Тріумф егоїзмів. Новий соціальний примус». Окрему увагу автор приділив освіті — він стверджує: коли, попри риторику про «рівний доступ до освіти», держава самоусувається від вирівнювання соціальних умов, жорстока конкуренція за майбутній соціальний статус переміщується у шкільні класи. У цій боротьбі заможні верстви й середній клас конвертують статки та зв'язки в освітні переваги своїх дітей, а сам «егоїзм» перестає бути особистим вибором — він перетворюється на примусову стратегію виживання у суспільстві без гарантій . Кожен за себе.

Виходом із цієї ситуації Пеньї вважає «етику гідності»: визнання того, що кожна людина має право на гідне життя, а забезпечення цієї гідності — спільна турбота суспільства, а не приватна справа окремої родини. І саме в цьому сенсі солідарні протести вчителів, школярів і батьків у Франції можна сприймати як надію на те, що це можливо.

У цьому контексті стає зрозумілим, чому серед вимог школярів — не лише матеріальне забезпечення шкіл, а й справедлива система вступу до університетів. Протестувальники вважають її непрозорою і несправедливою, оскільки вона дає преференції дітям із престижних шкіл.

Україні нерівність в освіті теж знайома. Розрив у результатах міських і сільських школярів фіксують і ЗНО-НМТ, і національні моніторинги, і PISA. Ми постійно дискутуємо про те, якою має бути справедлива вступна кампанія, чи маємо давати преференції під час вступу певним групам абітурієнтів.

З огляду на те, що люди і таланти — це головний капітал країни, яка веде боротьбу за своє існування, а за кордон їде молодь переважно з міст , — школярі з маленьких містечок і сіл незабаром стануть головним ресурсом країни. Завдання підняти освіту там має стати пріоритетом держави. Це й раніше було важливим, а зараз є критичним.

3. Повстання покоління Z

Підлітки, які сьогодні вийшли на протести у Франції і Бельгії, народилися у 2008–2010 роках. Це діти, які входили у свій найчутливіший підлітковий вік у часи ковідних локдаунів. Зростають вони під тиском тривожних новин про воєнні конфлікти — і дехто знає про це з власного досвіду чи досвіду близьких (протести, нагадаю, почалися в бідних мультикультурних районах із великою часткою мігрантів). Додайте сюди новини про кліматичні загрози, економічну кризу і протести у рідній країні. Школярі бояться, що їхнє майбутнє буде гіршим за життя їхніх батьків.

У коментарях ЗМІ протестувальники розповідають, як стресують через оцінки, результати іспитів і неможливість підготуватися до вступу через відсутність учителів. Вони не хочуть миритися з принципом «терпи, бо так заведено в країні, де ти живеш», а жорстка реакція поліції поглиблює недовіру до держави, що не виконує соціального договору. На плакатах, які тримають школярі, написано: «Держава, що труїть газом учнів старших класів, є слабкою державою», «Ми тут не для того, щоб влаштовувати заворушення».

Ще одна особливість цього покоління — воно на «ти» з технологіями. Для самоорганізації йому не потрібна координація зверху — воно самоорганізується горизонтально, через соцмережі.

Багато вимог школярів дорослі визнають справедливими. Але до початку дитячих протестів їх не виконували. Наприклад, у парламенті з лютого лежить законопроєкт про заміну системи вступу, але лише зараз прем'єр-міністр Себастьян Лекорню пообіцяв зробити її прозорішою. Уряд зараз визнає, що частина вимог учнів є «цілком обґрунтованою», й анонсує розв'язання проблем із нестачею вчителів і фінансуванням шкіл. А раніше міністр освіти Едуар Жефре публічно заявляв, що брак учителів у школах не буде надто відчутним.

І це хороший урок, зокрема й для українського уряду , який традиційно подавав суспільству глянцеву картинку реформ в освіті, не проговорюючи вголос реальних проблем.

Є й ширший контекст: ми спостерігаємо кризу старої системи освіти, яка досі намагається працювати як індустріальний конвеєр для «штампування» кадрів під ринок праці. Тоді як до цієї системи зайшло покоління, що живе у високотехнологічному та динамічному світі. Освіта мусить трансформуватися, і це завдання для всіх країн.

Політика