авторська колонка Політика неполітиків: як зневірені беруть владу. Колонка Леоніда Швеця

28 жовтня 2026 р. 14:22

28 жовтня 2026 р. 14:22

Історія з перемогою «Списку студентів» у Сербії викликає суперечливі почуття в серці українця. Не можна не порадіти, що вдалося вибити владу з рук Александра Вучича та його Сербської прогресивної партії: режим ставав усе більш авторитарним і корумпованим, що робило його ще вразливішим для й без того сильного російського впливу. З іншого боку, чи нам не пам’ятати проблеми власних молодіжних протестних рухів, пов'язаних, до речі, із сербськими міцними історичними зв'язками.

Рух «Пора!» створювався за образом і подобою сербського руху «Отпор!» та за активної підтримки й навчання з боку його активістів. «Отпор!» відіграв важливу роль в усуненні від влади Слободана Милошевича у 2000-му році, як і «Пора!» в Помаранчевій революції. Серби також допомагали у становленні грузинського молодіжного ненасильницького руху «Кмара» («Досить!»), який здійснив «Революцію троянд» 2003 року. Тоді, на початку 2000-х, успішність структур, побудованих за калькою з «Отпора!», стала причиною серйозного головного болю для кремлівського керівництва, яке кинуло чималі кошти на боротьбу з найменшими ознаками «кольорових» революцій у росії.

Але й «Пора!», і «Кмара!», і «Отпор!», виконавши своє завдання, поступилися місцем політичним партіям, а їхні активісти або стали частиною істеблішменту, або пішли з політики. Результат відомий: реставрація у тому чи іншому вигляді порядків, проти яких вони колись боролися. Владислав Каськів, голова Політради «Пори», і взагалі запам'ятався тим, що за Януковича очолив Державне агентство з інвестицій та управління національними проектами України, та так накерувався, що потім, після чергової революції, довелося тікати аж до Панами.

Невпевнених студентів, які затіяли у 2014 році Євромайдан, після побиття «Беркутом» витіснили інші, куди більш бойові організації, а протести намагалися осідлати політики з опозиційних партій. Майданний народ не отримав контролю над сценою Майдану, що вже казати про постмайданні політичні процеси. Маючи вражаючий досвід зміни влади в результаті масових виступів, українці так і не навчилися цю свою чарівну силу до ладу конвертувати в якісні зміни самої влади.

Зовсім не факт, що вийде й у сербів. «Студентський список», складений із громадських авторитетів, який пройшов складний процес усушки-утрусхи в численних студентських парламентах десятків факультетів державних університетів, охоплює людей, які не мають політичного досвіду і володіють, на думку студентів, необхідною бездоганністю. Це був принциповий момент під час відбору кандидатів. Самих представників студентського руху серед них немає, у цьому теж своя фішка: демонстрація відсутності власних лідерських амбіцій і, відповідно, спроб вплинути на процес на свою користь. Коли всі ці шановані науковці, викладачі, актори, лікарі та спортсмени складуть парламентську більшість у Народній скупщині, вони вмить опиняться в ролі політиків, і якими вони стануть політиками, не відомо нікому, включно з ними самими. Як тільки прийде черга ухвалювати рішення, бездоганність неминуче зміниться докорами: політика — це завжди вибір, а при виборі неминуче з'являються обділені.

У нас тут теж є унікальний досвід, коли у фракції «Слуг народу», яка склала після «електоральної революції» 2019 року парламентську більшість у 254 особи, переважна більшість новообраних депутатів ніколи не працювала на виборних посадах. Щоправда, під час гарячкового відбору кандидатів найменше замислювалися про якусь абстрактну бездоганність. Результат — наявний. Нездатність створити ефективну партійну та парламентську машину є одним із найочевидніших провалів Зеленського та його команди. Не факт, що й у сербів вийде: жодної апріорі якісної переваги у неполітика, який раптом зайнявся політикою, не існує, будь він сто разів професор.

За рішенням зробити ставку на неполітиків стоїть глибока зневіра в «штатних» політичних партіях, охоплюючи опозиційні, які тривалий час не могли кинути бодай скільки-небудь серйозний виклик Сербській прогресивній партії Вучича. Слід сказати, що в цьому компоненті Україна і схожа з Сербією, і ні. З одного боку, партії як інститут не викликають високої довіри, з іншого — під час заміру партійних рейтингів люди готові підтримати навіть неіснуючі партії Валерія Залужного, Кирила Буданова, Третьої штурмової чи «Азова». Партії немає, і невідомо, чи буде, а довіра вже авансом є. І хто тут наївніший: серби із завищеними очікуваннями від неполітиків чи українці з надіями на те, чого немає?

Попереду у новоспечених політиків зі «Студентського списку» випробування лідерством. Питання про лідера в русі та у виборчому списку уникали не дарма, намагаючись не підірвати єдності через неминучі суперечки, але так чи інакше до нього доведеться повернутися: хтось повинен буде очолити уряд, а до кінця року належить провести президентські вибори. Александр Вучич достроково подав у відставку з посади президента, розраховуючи після перемоги своєї партії обійняти посаду вже прем'єр-міністра. Доведеться шукати бездоганну фігуру на місце глави держави. Очевидно, що під час вибору керівників країни не вдасться залишитися в межах концепції «за все добре, проти всього поганого». Зробивши акцент на боротьбі за демократію та проти корупції, рух об'єднав публіку найстрокатіших в інших відношеннях поглядів, але визначатися неминуче доведеться, і українського питання не уникнути.

Безумовно, сам характер парламентської перемоги в результаті низової мобілізації — це за визначенням крок глибоко противний кремлівським практикам електорального авторитаризму, як і базові цілі руху за демократію та проти корупції. Автономні університети в росії неможливі, вільні студенти для путінщини — недвозначний підривний елемент, вороги системи. Але наскільки Сербія в результаті останніх політичних зрушень відкочувала геть від Москви, до якої значна частина населення плекає теплі сантименти, ми поки не знаємо.

Не знають і в Москві, але сповнені надій. Православний путінський олігарх Костянтин Малофєєв, який вклався свого часу в «руську весну» на Донбасі, написав у Telegram: «Сербський народ виніс історичний вирок режиму Вучича... Епоха політичного лицемірства та дворушництва добігає кінця. Роками Александр Вучич намагався лицемірно лавірувати між Заходом і росією, надягаючи маску сербського патріота перед камерами, але незмінно здаючи національні інтереси Сербії Брюсселю та Вашингтону. При цьому його режим до останнього чіплявся за улюблений маніпуляторський прийом. Намагався таврувати протестуючу сербську молодь і студентство «західними агентами» та «кольоровими революціонерами».

Але сербів не обдурити. Сербський народ зберігає у своєму серці священну пам'ять предків і ніколи не зрадить росію. Сформований знизу, всупереч тиску апарату, «Студентський список» довів: цей рух не має нічого спільного з прозахідним ліберальним порядком денним. У його лавах — справжні, щирі сербські патріоти та вірні друзі росії, для яких честь Батьківщини та православне братерство дорожчі за будь-які подачки з єврофондів. З перемогою, братушки! Косово — це Сербія, Крим — це росія!».

Очевидно, Малофєєв видає бажане за дійсне. Але перемога протестного руху в Сербії точно не завершила процес боротьби за розуми й душі сербів. Чи нам не знати: цей процес не завершується ніколи.

Леонід Швець, спеціально для «Слово і діло»

Політика