авторська колонка Європа за дверима великої угоди: хто визначатиме правила безпеки після війни в Україні

09 листопада 2026 р. 18:16

09 листопада 2026 р. 18:16

Переговори України, США та росії в Абу-Дабі 10–11 листопада можуть стати важливим етапом не лише в пошуку шляхів завершення війни, а й у визначенні майбутньої системи безпеки Європи. Вашингтон уже говорить про ширші домовленості з москвою, а європейські столиці намагаються забезпечити собі місце в переговорному процесі. Проте між присутністю європейських дипломатів і їхнім реальним впливом на рішення залишається суттєва дистанція.

Ситуація певною мірою парадоксальна. Саме Європа безпосередньо відчуває наслідки російської агресії, фінансує значну частину українських потреб, посилює власну оборону та має забезпечувати виконання майбутніх домовленостей. Однак переговорний формат досі визначають переважно Вашингтон, Київ і москва.

При цьому кремль отримав можливість знову порушувати питання, які ще наприкінці 2021 року висував Заходу як ультиматуми. Тоді йшлося про обмеження розширення НАТО, військової присутності Альянсу у Східній Європі та фактичне визнання російської сфери впливу. Тепер ці теми ризикують повернутися під дипломатично привабливішою назвою – «нова архітектура європейської безпеки».

Чи означає це, що путін уже здобув дипломатичну перемогу? І головне – чи здатна Європа перетворитися з учасника консультацій на повноцінного гравця, без якого жодна велика домовленість не матиме практичного сенсу?

Абу-Дабі: Європа приїжджає на переговори, але її статус залишається невизначеним

Заплановані на 10-11 листопада переговори в Об'єднаних Арабських Еміратах мають відновити тристоронній формат Україна – США – росія, який фактично перебував на паузі з лютого. Американську сторону представлятимуть Стів Віткофф і Джаред Кушнер, українську делегацію очолить Рустем Умєров, а російську – помічник путіна Володимир Мединський. До складу делегацій також увійдуть високопосадовці дипломатичних і безпекових структур.

Український порядок денний має досить конкретний характер. Як пояснив заступник керівника Офісу президента Сергій Кислиця, Київ хоче перевірити готовність російської сторони до деескалації, насамперед припинення ударів по енергетичній інфраструктурі. Серед інших питань – безпека в Чорному морі, експорт продовольства, гуманітарні домовленості та подальші кроки до завершення війни.

Однак американська сторона паралельно пропонує обговорювати значно ширші проблеми – майбутні гарантії безпеки України та новий порядок безпекових відносин у Європі. І саме це змусило європейські столиці активніше вимагати власної участі.

8 листопада міністр закордонних справ Франції Жан-Ноель Барро заявив , що Париж буде представлений в Абу-Дабі. За його словами, європейці не можуть залишатися осторонь дискусій, які безпосередньо визначатимуть майбутнє континенту.

За інформацією видання Politico, до Абу-Дабі мають прибути радники з національної безпеки Франції, Німеччини та Великої Британії – так звана група E3. Вона поступово перетворюється на неформальне ядро європейської дипломатії щодо війни.

Трохи пізніше з'явилося й інше важливе повідомлення – Європейська комісія та Європейська рада направляють спільну команду високопосадовців. Її представлятимуть керівник кабінету Урсули фон дер Ляєн Бьорн Зайберт і головна зовнішньополітична радниця Антоніу Кошти Анна-Марія Бура. Також очікується представництво НАТО.

Проте принциповим залишається питання статусу цих делегацій. Поки що немає гарантії, що вони безпосередньо братимуть участь у всіх зустрічах України, США та росії. Один із можливих форматів – консультації перед основними переговорами та після них. Інший – залучення європейців до окремих тематичних обговорень.

Тобто йдеться радше про багаторівневу дипломатичну присутність, ніж про повноцінне перетворення тристоронніх переговорів на чотиристоронні.

До того ж усередині Європи немає єдності щодо того, хто має представляти її інтереси. Прем'єр-міністерка Італії Джорджа Мелоні наполягає на сильнішому спільному представництві ЄС, а польський міністр закордонних справ Радослав Сікорський застерігає від можливих домовленостей західноєвропейських столиць із росією без належного врахування інтересів Східної Європи.

Йдеться не лише про конкуренцію у дипломатичній сфері. Для Польщі, країн Балтії, Фінляндії та Румунії розмови про обмеження військової присутності НАТО мають зовсім інше значення, ніж для держав, віддаленіших від російських кордонів.

Не менш показовою є позиція москви. кремль не зацікавлений у негайному розширенні основного переговорного формату за участю європейців. Для російського керівництва значно зручніше спочатку домовлятися з Вашингтоном про загальні принципи, а вже потім залучати європейські столиці до обговорення їхньої реалізації.

Таким чином, головне питання полягає не в тому, чи будуть європейці фізично присутні в Абу-Дабі. Важливіше, чи зможуть вони впливати на зміст домовленостей до того, як їхні основні параметри визначать інші учасники.

Повернення ультиматумів 2021 року: що насправді стоїть за «новою архітектурою безпеки»

Ще наприкінці минулого тижня один із переговірників президента США – Джаред Кушнер окреслив п'ять напрямів, за якими США разом із партнерами опрацьовують майбутні домовленості щодо європейської безпеки. Йдеться про постійні безпекові консультації, кризові канали зв'язку, більшу військову прозорість, взаємні заходи зі зменшення ризиків ескалації та довгострокові механізми стабільності.

Американський представник водночас наголосив, що НАТО має залишатися центральним елементом колективної оборони, а суверенні держави повинні самостійно визначати власну безпекову політику.

Сам Дональд Трамп також дав зрозуміти, що потенційні домовленості про завершення війни можуть стосуватися не лише України, а й усієї Європи.

На перший погляд, пропозиції Вашингтона виглядають цілком раціонально. Контроль над озброєннями, кризова комунікація та військова прозорість давно є частиною міжнародної безпекової дипломатії. Проблема полягає в тому, як саме росія намагатиметься використати цей переговорний процес.

17 грудня 2021 року москва оприлюднила проєкти двох угод – зі США та НАТО. Тоді російська сторона вимагала відмовитися від подальшого розширення Альянсу, зокрема перспективи членства України, а також запровадити обмеження щодо військової діяльності та розміщення сил у Східній Європі.

Окремою була вимога не розміщувати додаткові війська й озброєння на територіях європейських держав понад рівень, який існував станом на 27 травня 1997 року.

Варто уточнити: формально кремль не вимагав виключення зі складу НАТО держав, які вступили після 1997 року. Проте запропоновані обмеження фактично створювали б нерівні умови безпеки для східних членів Альянсу, суттєво звужуючи можливості їхнього військового захисту.

У січні 2022 року НАТО відкинуло право росії визначати, які країни можуть вступати до Альянсу та як союзники мають обороняти власні території. Водночас Захід залишав відкритою можливість переговорів про контроль над озброєннями, військову прозорість і зменшення ризиків інцидентів.

Нинішня ситуація певною мірою нагадує повернення до цієї дискусії. Щоправда, тепер вона відбувається після майже п'яти років повномасштабної війни та за зовсім інших військових і політичних обставин.

У цьому й полягає потенційний дипломатичний здобуток путіна. кремлю вдалося знову зробити предметом переговорів ширшу систему європейської безпеки, а не лише припинення російської агресії проти України.

Однак було б перебільшенням стверджувати, що Вашингтон уже погодився повернути НАТО до військової конфігурації 1997 року. Таких підтверджених домовленостей немає. Навпаки, публічні заяви Кушнера містять принцип, який суперечить російським ультиматумам, – відсутність права однієї держави блокувати суверенний безпековий вибір іншої.

Тому сьогодні можна говорити про тактичний успіх москви у формуванні переговорного порядку денного, але аж ніяк не про досягнення її стратегічних цілей. Справжній ризик виникне тоді, коли дискусія про взаємне зниження загроз почне перетворюватися на пошук односторонніх обмежень для України або східноєвропейських союзників.

Наприклад, питання прозорості військових навчань і кризових каналів зв'язку цілком можуть бути предметом міжнародних домовленостей. Натомість відмова України від права самостійно обирати союзи чи фактична заборона НАТО посилювати свій східний фланг означали б поступку принципам, на яких тримається європейська система безпеки.

Саме на цьому наголошує й очільниця європейської дипломатії Кая Каллас. На її думку, проблема полягає не у відсутності безпекової архітектури, адже НАТО та ЄС уже виконують відповідні функції, а в систематичному порушенні росією міжнародних домовленостей.

Інакше кажучи, нові договори самі собою не гарантують безпеки, якщо відсутні механізми примусу до їхнього виконання.

Тому для Європи принципово важливо не допустити, щоб припинення війни в Україні стало приводом для перегляду фундаментальних правил безпеки континенту на користь держави-агресора.

Європейський голос і український інтерес: як перетворити дипломатичну присутність на реальний вплив

Попри всі суперечності, Європа має достатньо інструментів, щоб бути не статистом переговорного процесу, а одним із його визначальних учасників.

Насамперед ідеться про санкції. Значна частина економічного тиску на росію забезпечується саме рішеннями ЄС та окремих європейських держав. Якщо майбутня угода передбачатиме послаблення обмежень, Вашингтон не зможе одноосібно скасувати європейський санкційний режим.

Другий інструмент – гарантії безпеки України. Франція, Велика Британія, Німеччина та інші союзники відіграватимуть ключову роль у формуванні повоєнної моделі стримування росії. Постачання озброєнь, підготовка військових, оборонне виробництво, розвідка та можливі міжнародні механізми контролю за припиненням вогню потребуватимуть конкретних зобов'язань європейських урядів.

Третій напрям – економічне відновлення. ЄС уже є одним із головних фінансових партнерів України, а майбутня реконструкція потребуватиме довгострокових бюджетних, інвестиційних та інституційних рішень. Водночас питання використання заморожених російських активів залишається одним із потенційних важелів дипломатичного впливу.

Нарешті, саме держави ЄС визначатимуть умови та темпи європейської інтеграції України. Жодні домовленості США з росією не можуть замінити відповідних рішень європейських інституцій і держав-членів.

Тому Брюсселю невигідно погоджуватися на роль виконавця домовленостей, які ухвалюватимуться без його участі.

Водночас присутність Європи важлива й для України. Чим ширше коло партнерів бере участь у формуванні майбутнього врегулювання, тим складніше нав'язати Києву рішення, які не матимуть достатньої політичної, військової чи економічної підтримки.

Проте українська дипломатія не повинна обмежуватися закликами надати європейцям місце за столом.

На думку дипломата, колишнього міністра закордонних справ України Павла Клімкіна, сучасна міжнародна дипломатія переживає суттєву трансформацію. Традиційні переговорні механізми дедалі більше доповнюються персональними контактами, неформальними політичними мережами та прагматичними домовленостями, у яких кожна сторона насамперед прагне досягти результату, що відповідає її власним інтересам.

Цю нову логіку можна описати як «імпакт-дипломатію», де головним критерієм успіху стає не кількість зустрічей чи підписаних декларацій, а здатність реально впливати на міжнародні процеси. Для цього державам доводиться поєднувати можливості традиційної дипломатії, бізнесу, експертних середовищ, політичних контактів та особистих зв'язків. Для України це означає необхідність не лише відстоювати власні позиції, а й переконувати партнерів, що підтримка українських інтересів безпосередньо відповідає їхнім стратегічним цілям.

У світі Дональда Трампа ця логіка особливо помітна. Достатньо поглянути на роль Віткоффа й Кушнера, які стали центральними фігурами американського переговорного процесу, хоча традиційна дипломатія мала б значно більше покладатися на професійні структури Державного департаменту.

Для України така модель створює не лише ризики, а й можливості.

Києву необхідно переконувати партнерів не тільки в моральній правильності підтримки України, а й у тому, що сильна українська держава відповідає їхнім власним стратегічним інтересам.

Українська армія, бойовий досвід, оборонні технології, безпілотні системи, розвідувальні можливості та потенціал військово-промислового співробітництва вже становлять значну цінність для європейської безпеки.

Відповідно, Україна може пропонувати Європі не лише спільну протидію російській загрозі, а й конкретне партнерство у створенні нової системи оборони континенту.

Це дозволяє змінити саму логіку переговорів. Замість обговорення того, скільки ресурсів західні партнери готові витратити на підтримку України, варто говорити про те, яку додаткову безпеку вони отримають завдяки інтеграції українських можливостей.

Що ж до безпосередніх результатів Абу-Дабі, очікувати швидкого мирного прориву навряд чи варто. Канцлер Німеччини Фрідріх Мерц уже заявив, що поки не бачить переконливих ознак готовності росії до справжнього миру.

Найбільш реалістичним позитивним результатом могли б стати конкретні домовленості про деескалацію, гуманітарні питання або механізми перевірки дотримання можливого енергетичного перемир'я.

Водночас у ширшому дипломатичному вимірі успіхом для України та Європи стало б закріплення принципу, що безпекові рішення щодо континенту не можуть ухвалюватися без участі держав, яких вони безпосередньо стосуються.

Адже навіть якщо США та росія досягнуть певного політичного порозуміння, без європейської участі його реалізація зіткнеться з величезними труднощами. Санкції, фінансування, гарантії безпеки та майбутня оборонна модель континенту залишатимуться питаннями, в яких Європа має власні повноваження та інтереси.

У підсумку переговори в Абу-Дабі можуть стати перевіркою не лише готовності росії до миру, а й здатності Європи діяти як самостійний геополітичний гравець.

Для України ж головне завдання – не дозволити перетворити завершення війни на домовленість великих держав про нові сфери впливу. І водночас переконати європейських партнерів, що без сильної України не буде й надійної європейської безпеки.

Бо справжня дилема сьогодні не в тому, чи зможе Європа отримати місце за переговорним столом. А в тому, чи готова вона взяти на себе відповідальність за рішення, які за цим столом ухвалюватимуть.

Олександр Радчук, спеціально для «Слово і діло»

Політика