Таміла Літвішко – поетеса, яка поєднує творчість із професією, що ламає стереотипи. Вірші

01 лютого 2025 р. 23:54

01 лютого 2025 р. 23:54

Таміла Літвішко народилася на Черкащині. Закінчила Кіровоградський технологічний університет за спеціальністю "Екологія та охорона навколишнього середовища". Проте доля склалася так, що вона працює у чоловічій виправній колонії управління Державної пенітенціарної служби України в Черкаській області.

Таміла з дитинства знайома зі специфікою цієї роботи – її батько довгий час працював у виправній колонії. Хоча вона не мріяла про цю професію, але вибір був продиктований життєвими обставинами – необхідністю забезпечувати доньку.

Таміла Літвішко

Попри сувору робочу реальність, поезія стала для Таміли віддушиною. Вона почала писати вірші у 2014 році, а після перенесеного COVID-19, коли часто страждала від безсоння, її творчість набрала ще більшого розмаху. Сьогодні у її доробку понад 3 тис віршів.

Протягом десяти років вона писала лише для себе та публікувала соціальних мережах, але в 2024 році, за підтримки друзів, наважилася оприлюднити свою творчість для ширшої аудиторії. Її поезія знайшла відгук у серцях читачів, а окремі твори були опубліковані в газетах та альманахах, зокрема в "Творити в часи війни", "Осінній реверанс", "Скіфія 2024 літо", "Вісник. Слово правди". Деякі вірші навіть були перекладені іноземними мовами.

Таміла Літвішко з донькою

Таміла переконана, що тема війни поступово відходить на другий план:

«Війна триває, а люди перестають сприймати страшну реальність. Чому так відбувається? – не знаю. Мабуть, всі втомилися від біди. На мою думку, воєнна тематика поступово відходить на другий план, хоч це неправильно. Я помітила, що читачі краще і більше читають вірші про кохання».

Їй нерідко доводиться розвіювати гендерні стереотипи щодо своєї роботи. Дехто вважає, що жінка не може працювати у виправній колонії:

«На жаль, мені іноді задають запитання на кшталт: "невже жінка може бути такою жорстокою, щоб працювати у виправній колонії?" У відповідь хочеться сміятись. Моя професія, така ж необхідна, як і професія вчительки чи будівельника. Вона має місце у суспільстві, і виконувати ті чи інші обов’язки може будь-яка людина, незважаючи на стать. До слова, як і писати вірші. Я – людина, наразі працюю за таким фахом, який маю, розвиваюсь у творчому плані, виховую доньку. А гендерні стереотипи – це утопія, і впевнено їх розвію, бо однаково добре вмію вишивати хрестиком, писати ліричні вірші та твердо виконувати професійні обов’язки".

Таміла Літвішко

Поетеса вдячна своїм рідним та близьким, які підтримують її творчість. Зокрема, сестрі Марині, яка має філологічну освіту та допомагає редагувати вірші.

Читачам бажає бути в гармонії з собою, цінувати те благо, яке дає життя, вірити в себе та протистояти токсичним людям які занижують самооцінку.

Таміла Літвішко з донькою

Вірші поетеси

Погана я? В очах кого?

Погана я ? В очах кого?
Святі мені ще не траплялись.
Шукаю правду між рядків,
Де голоси вже всі змішались.

Мене судили тисячі,
Писали вироки без дати,
Та хто вони в великій грі,
Оцінку, щоб свою давати?

Погана я ? В очах кого?
Чи тих, хто сам не знає міри?
Чи тих, хто тоне у гріхах?
Але себе вважає щирим.

Чи бачили вони ті сльози,
Що серце крають серед ночі?
Чи знали всі мої тривоги,
Коли знемога тьмарить очі?

Хай судять ті, хто знає як,
Без зла прожити й без вагання.
Я полум'я , що палить страх,
І голос вільного зітхання.

Хто ж ви, що кидає каміння?
Чи ви безгрішні у своїй душі?
Чи несли ви хоч раз прозріння,
Чи просто тіні по землі?

Я знаю, що не ідеал,
І не бажаю ним я бути,
Бо в простоті душі є шарм,
Який не можна загубити.

Святі лиш в книгах, на іконах,
А в світі - темрява і зло.
Ми всі шукаємо спасіння,
Але чи знайдемо його?

Святі мені ще не траплялись,
А може, їх і не знайду.
Та йду вперед, не зупиняюсь,
Бо інший шлях вже не знайду.

Безкомпромісна, надто волелюбна

Безкомпромісна, надто волелюбна,
Для тебе, може, зовсім непроста.
Моя душа — як прірва і безодня,
Де хвиля б’ється, та не має дна.

Вогонь у серці – пристрасть нескінченна,
Не вмію йти на компроміси з тим,
Що протирічить істинні священній,
Що робить дух підкореним, слабким.

Ти бачиш образ мій, що бунтівливий,
Та спробуй зрозуміти глибину,
Як світлом й тінню переплетений, мінливий,
Цей шлях, яким я крок за кроком йду.

Ти хочеш знати, що в очах сховала?
Це мій протест, відлуння давніх літ,
Моя душа, як вітер, не зламалась,
Мій голос — клич, що рветься в світ.

Прийми мене таку, як є насправді,
Без масок, що ховають почуття.
Зі мною поруч важко і відверто,
Та справжня воля – це моє життя.

А я не стану тінню за тобою,
Не буду втішно в очі заглядати.
Моя дорога з вільною журбою,
А ти лиш можеш поруч крокувати.

А я сьогодні знов німою стану

А я сьогодні знов німою стану,
Як вітер в полі, що шукає шлях.
Із серця вийду, мов з чужого храму,
І стану тінню на пустих полях.

Мій голос зникне в темряві вечірній,
Слова розтануть, як весняний сніг.
Залишиться лиш спогад, такий вічний,
Мов той невидимий, останній штрих.

Я знов німою стану в світлі ранку,
Як промінь сонця, що торкнеться тінь.
І зникну я, мов образ на світанку,
Забувши всі слова, всі голоси й пісні.

Чужа душа

Чужа душа — то, кажуть, темний ліс,
Там кожен звук мовчанням огортає.
Ти думаєш, що бачиш її зміст,
Але туман все глибше поглинає.

Ти можеш йти, та навмання лише,
Бо кожна стежка — лабіринт безкрайній.
Чужа фортуна — море мрій і меж,
Де тоне світ у тінях непізнанних.

Не знаєш ти чи мрії там живуть,
Чи чорний морок зламаний до болю.
Там всі шляхи у темряву ведуть,
І кожен лист ховає правди долю.

Там між дерев — розбиті мари й сни,
Заплутані в гілках гіркі прозріння.
Чужа душа — безкрайнії лани,
Де сум і радість вплетені в терпіння.

Тож не шукай у лісі цім стежин,
Бо кожна тінь — то вічна таємниця.
І кожен крок веде у світ химер,
Де істина ховається в обличчях.

Вічна пам'ять Героям, які загинули за Україну! Слава Героям!

Таміла Літвішко

Маки життя

Маки життя розквітають у полі,
Кров'ю пролитою в полі зросли,
Мовчки стоять, мов солдати на волі,
Пам'ять про дні, що в боях полягли.

Вітер зринає, тихенько шепоче,
Прошу, не згасніть, червоні квітки,
Маки життя, ви вічні, ви очі,
Що дивляться в душу крізь сиві роки.

Земля ця свята, що героїв тримає,
Маки червоні , мов знак на чолі,
Пам'ять у серцях, вона не зникає,
Життя розквітає у рідній землі.

Кожен пелюсток – це доля і мрії,
Кожен з героїв живе між людьми,
Маки життя – то не просто надії,
То пам'ять про тих, хто поліг на війні.

Мої лапочки замерзли

Мої лапочки замерзли,
Пнули знову у дворі,
Лиш за те, що я безхатько,
Непотрібний у житті.

Кожен день — це бій за крихти,
Кожна ніч — вітрів протест.
Я шукаю зручну нішу,
Та знаходжу тільки хрест.

Маю вільну я природу,
Знаю всі шляхи двора,
Та коли зима приходить,
Душу їсть її пора.

Холод тисне, ніч жорстока,
Снігом стеляться сліди.
А душа моя глибока
Тягнеться до доброти.

Хтось живе в теплі та щасті,
Їсть із мисочки смачне,
А мене ганяють завше,
Мов я зло якесь земне.

Моє хутро забруднилось,
Не блищить, як у котів,
Що лежать на теплих ліжках,
Обрані для гарних снів.

Поглянь на мене, перехожий,
У цій самотній метушні.
Можливо, я твій друг, що зможе
Світло нести в холодні дні.

Таміла Літвішко

Це людство винищить себе

Це людство винищить себе,
Тут навіть Божа кара зайва.
Ми рвем природу на шматки,
І у прогресі тоне правда.

Відмежились ми від небес,
І зводим храми із обману.
Та дзвін загибелі воскрес,
І світ скотитись може в яму.

Забули предків мудрий слід,
Забули цінність слова й віри.
Будуєм вежі із образ,
А замість мосту – стіни сірі.

Розбили душі вщент на скло,
Забули честь, забули милість,
Жадоба тягне нас на дно,
І світ занурюється в прірву.

Ми вбиті страхом та війною,
Життя продали за метал.
Що варті мрії в світі злому,
Де правда тоне у словах.

Ми світ знесилили до сліз,
Знецінили його дарунок.
І плаче час, і стогне ліс,
І день ховає свій цілунок.

Трава згорає у вогні,
Зникає подих в річках чистих.
Зірки мовчать у вишині,
І місяць мерхне поміж листя.

Земля жадає теплих слів,
Не ран, не болю, не руїни.
Та ми лиш множимо гріхи,
Ламаючи її святині.

Земля кричить, вогнем пече,
Вода гірчить, і сохнуть ріки.
Чи в змозі людство відректись
Від власних помилок великих?

Вернімось серцем до землі,
До світла, щирості й надії.
Хай в кожній дії, в кожнім дні
Живуть любов і наші мрії.

Безсоння

І знову ніч думки мої мережить,
Снуються, наче біле полотно,
У вирі тіней світла тихий подих
Торкає душу лагідно, крізь скло.

Тремтить вікно від подиху морозу,
Малює візерунки сивий час.
А зорі в небі, мов безмежні сльози,
Крізь тіні дивляться в забутий час.

Всю ніч у мозку гастролює день,
І циркулює по нейронах струмом.
Знайомий до дрібниць його рефрен —
Він розриває тишу своїм шумом.

Годинник цокає, ламає час,
А думка б’ється, немов птах у клітці.
Безсоння тче свій чорний гобелен,
І ніч здається вічністю у клітці.

Мій розум — сцена, думки — балаган,
Де кожна грає роль свою завзято.
Та замість сну — невидимий капкан,
Що душу рве, а тіла не торкає.

Рахуєш зорі, мов ланцюг без краю,
Здається, що годинник став навік.
Слова і звуки в голові лунають,
Немов у пам’яті застиглий крик.

І тільки перший промінь крізь вікно
Вкладає хаос в рамки тиші дня.
Та знаю я: повернеться воно,
Коли впаде вечірня пелена.

Зніміть кайдани

Зніміть кайдани з серця, з думки,
Хай воля лине, мов птахи,
Хай кожен подих буде вільним,
Без тягаря старих гріхів.

Зніміть кайдани з наших крил,
Щоб ми злетіли до висот.
Бо кожен з нас того хотів,
Щоб ми могли вперед іти.

Зніміть кайдани, дайте шанс
На новий день, на новий час.
Щоб кожен з нас, мов вільний птах,
Злітав у мріях і у снах.

Зніміть кайдани з наших душ,
Вони важкі, мов камінь з гір.
Нехай у серці зникне гніт,
Хай воля нам дарує цвіт.

Зніміть кайдани з рук і ніг,
Щоб ми могли вільніше йти.
Щоб кожен крок був, неначе сміх,
Щоб більше не було журби.

Зніміть кайдани з наших мрій,
Щоб світлі стали наші дні.
Хай сонце сяє у висоті,
Хай розквітають в серці сни.

Зніміть кайдани, дайте шанс
Любов’ю світ цей обійнять.
Ми вільні будемо разом,
У світі, де не знають грат.

Не хвилюйся, що скажуть люди

Не хвилюйся, що скажуть люди,
Їхні слова - це шум дощу.
Ти живи, як серце любить,
Відчувай свою мету.

Слухай серце, не вагайся,
Правду знай у своїм кроці.
Вір у себе, йди до мрії,
Світло знайдеш у дорозі.

Будь собою, не здавайся,
Не ховай свої бажання.
Хай світанок твій заграє,
Віднайти своє призвання.

Не бійся падати й вставати,
Життя - це безкінечна гра.
І навіть коли шлях туманний,
Знайди в собі ти світло дня.

Нехай вони мовчать чи судять,
Їх думка – вітер, що мине.
Твій світ в тобі, і ти малюєш
Картину, що в душі живе.

Твоє життя – це твоя книга,
Пиши її своїм пером.
Ти знаєш, що в душі важливо,
Тож збагати її добром.

Люди кажуть, люди судять,
Та не знають, що в душі.
Під маскою ідуть розмови,
А істина завжди мовчить.

Хай слова летять за вітром,
І думки чужі замовкнуть.
Твоя сила в серці чистім,
Вір у свою правду тихо.

Кожен день - це шанс для тебе,
Здійснювати свої мрії.
Не дивись на їхні тіні,
Світло в серці хай ясніє.

Не шукай в чужих словах
Сенсу, що тобі потрібний.
У душі своїй шукай
Тихий спокій, світ чарівний.

Вона була задумлива, як сад

Вона була задумлива, як сад,
Де кожен лист - мов думка сокровенна,
Де кожна квітка - тихий зорепад,
Що світить у глибинах незбагненних.

Її думки, як вітру легкий спів,
Кружляли між дерев, де тінь ховалась,
Вона шукала правду серед слів,
Але у сутінках вона ховалась.

Її душа, мов яблуневий цвіт,
Що вічно прагне сонця і прозріння,
Вона стояла в сутінках примарних літ,
Шукаючи в житті своє спасіння.

Я промовчу, хоч маю що сказати

Я промовчу, хоч маю що сказати,
Бо слово може розірвати тишу.
У серці тліє мій вогонь багатий,
Та краще мовчки я його залишу.

Я промовчу, хоч маю що сказати,
Як вітер, що зникає у пітьмі.
Моя душа, немовби у полоні,
Ховає таємниці у собі.

Я промовчу, хай заговорить тиша,
Вона навчить, як вміє лиш вона.
У кожнім подиху, у кожнім русі
Доносить те, чого не мовили вуста.

Я промовчу, в очах ти прочитаєш
Те, що словами важко передать.
Мовчання наше теж багато важить,
І мрії наші в ньому ще горять.

Я промовчу, бо знаки вже в повітрі,
Тепло вогню не знищить навіть сніг.
Нехай в мовчанні буде наша віра,
Щоб зберегти у серці оберіг.

І все на світі треба пережити

І все на світі треба пережити,
Смиренно й гордо крізь пітьму пройти.
Навчитися любити й відпустити,
Прийняти втрати й далі йти.

Із болем в серці знову посміхатись,
Коли у грудях стиснутий клубок.
Навчитися в житті не відступати
І в кожних труднощах шукати свій урок.

І все на світі треба зрозуміти.
Чому печаль приходить в наші дні?
Чому крізь сльози інколи важливо
Шукати промені в нічній імлі?

Усе мине і радість, і тривога,
Залишиться лиш спокій у душі.
І будеш знати - кожна твоя ноша
Вела до світла, хоч були дощі.

Я надто часто в людях помилялась

Я надто часто в людях помилялась,
Довірливість моя була сліпа.
Усмішки щирі маскою здавались,
А за плечима зрада і брехня.

Відкрите серце завжди прагне щастя,
Шукає правду в людях і в словах,
Та іноді насправді тихо гасне,
Зіткнувшись з холодом в чужих очах.

Я вірила у дружбу без обману,
У чесність, що не купиш за гроші,
Та світ мене навчав крізь біль і рани —
Що справжність важко в серці віднайти.

Тепер я знаю, світ неоднобокий,
Не всім відкриєш душу без вагань.
І хоч життя приносить дні жорстокі,
Я йду вперед, не згадуючи ран.

Вірш посвята Василю Семеновичу Стусу

Світ так хотів мене змінити

Світ так хотів мене змінити,
Здушити рамками життя,
В кайдани правил посадити,
Зламати дух мого буття.

Та я — не глина, що в руках
Затвердне в форму, що їм мила.
Мій дух — це камінь у віках,
Що не піддасться їхнім силам.

Світ малював чужі дороги,
Де кожен крок – лише контроль,
А я шукав свої пороги,
Де душу гріє вільний сон.

І я, мов полум’я вітрами,
Зривався вгору у пітьму,
Шукав свободи між словами,
Не підкоряючись йому.

Та я стояв, немов та криця,
Вітрам назустріч, проти хвиль.
Мене ламали грізні лиця,
Запал мій клином бив у ціль.

Я рвався вгору проти бурі,
Не слухав їх, не гнувся вниз,
У серці -- жар, в очах – зажура,
Та волі гарт мене беріг.

Світ хай стискає пута болю,
Хай тисне сотнями питань.
Я — вільний муж, моя заслона —
То воля й правда без вагань.

Складає доля пазли для країн

Складає доля пазли для країн,
У кожної із них свої сюжети.
Хтось мріє про світанок без війни,
А хтось будує плани на ракети.

Де сяє небо миром голубим,
Там сонце гріє землю щедрим світлом.
А де війна, там стогін грім і дим,
І болем кожен день стає прожитим.

Та кожен пазл поєднує шляхи,
Де час несе нас хвилею єдино.
Міняються держави, мов птахи,
Та спільна доля кличе до вершини.

Одні країни розпізнали світ,
Що меж не знають для нових досягнень,
І борються за кожен чистий слід,
Щоб у майбутнє сіяти натхнення.

Хтось дихає війною день за днем,
На полі бою пише свою долю,
А хтось шукає сенс із нових схем,
Щоб обійти тісні чужі кордони.

Держави, як герої у книжках:
Одні встають, другі схиляють спини.
Хтось впевнено тримається за стяг.
А хтось іде у рабство безупинно.

Є ті, хто в морі хаосу пливуть,
Ламаючи свій власний код народу.
Вони не чують істини і суть,
І вибирають шлях брехні й незгоди.

Та всі ці пазли - різні й непрості,
Складають разом спільну мапу світу.
Бо в кожній долі — відгомін тих днів,
Які переплелись у вирі часу.

Та вся система зведена в один
Великий план, що доля нам малює,
Та світ єдиний тче жорсткий мотив,
Нова доба свої права диктує.

Доля під плащем

Хотів сховати долю під плащем,
І бути в її намірах присутнім,
Та вітер мрій розвіяв все ущент,
Залишивши тебе з порожнім серцем.

Тікаєш ти від істини й небес,
Ховаєш погляд у калейдоскопі,
Де кожен день , мов незавершений ескіз,
І кожен крок малює нові ролі.

Хотів забути те, чого нема,
Переписати в книзі часу глави,
Та доля — хитра, невблаганна гра,
Вона не прийме фальші і обману.

Біжить життя, мов річка в далині,
І думка, що піти від долі можна,
Та в кожнім
русі — відблиск тишини,
Що підказала: "Втеча буде хибна".

Ти прагнеш керувати її шлях?
Але її ходи лиш їй відомі.
Що значить плащ? Він в димі та в вітрах
Згорить, як попіл, в прірві невідомій.

А плащ зірветься, як останній лист,
А ти стоятимеш на перехресті.
І не сховаєш те, що збудував колись,
Бо доля — це ти сам, у вічнім жесті.

А час — всього лише пісок

А час — всього лише пісок,
Який біжить кудись без спину,
Невпинно сиплеться в мішок
Життя, що схоже на піщину.

Ми губимось у тій ріці,
Де кожна хвиля — це хвилина,
Що нам дарує кожен крок,
І тягне далі безупинно.

Хоч ми зберемо всі піски,
І спробуємо звести вежі,
Та час розвіє їх, мов сни,
Залишивши нам тільки межі.

Та марно нам ловити мить,
Вона тікає, мов крізь пальці,
І тільки спогадом дзвенить
У серці, втомленому в часі.

Роки мої

Роки мої, мої зів'ялі квіти,
Ви наче тіні літніх теплих днів.
Де ваші фарби, що в серцях горіли,
І шепіт трав, і пісня журавлів?

Де той вогонь, що юність нам дарує?
І крила, що не знали ще ваги?
Тепер лише спокійно час мандрує,
Та залишає нам відбитки пустоти.

Зів’ялі пелюстки в осінніх росах,
Лягають спогади, мов срібний пил.
Та в кожній зморшці, в кожній тихій прозі
Живе мій шлях, що вітер не розбив.

Ви, як багаття, що згорає тихо,
Залишивши думки на самоті.
Та в кожній квітці, навіть коли в'яне,
Залишиться слід вічності в житті.

Літвішко Таміла (10.09.2016 р.)

Життя з людей витесує рельєфи

Життя з людей витесує рельєфи
Когось зігне дугою, як лозу,
Когось обтеше каменем терпляче,
А когось зломить просто на ходу.

Одних вітрами скрутить і зігнуться,
Як мідь під молотом тяжких думок,
А інших обпече, немов багаття,
Та викує з них бронзу на віку.

Одні під натиском стають сильніші,
Як криця, що загартувалась вмить,
А інші, наче вітерець осінній,
Зникають непомітно вдалечінь.

Одних життя пробачить за поразки,
Поставить знову в чергу до зірок,
А інші , як загублені окрайці,
Забудуть смак надій і мрій ковток.

Рельєфи ці – невидимі для ока,
Та кожен з нас їх носить на собі.
І часом рани квітнуть, мов суцвіття,
Щоб біль залишить вічно на тобі.

Життя з людей витесує рельєфи,
Вирізьблює в них силу або біль.
І тільки ті, що духом не скорились,
Стають міцніші від важких подій.

Літвішко Таміла (28.06.2018 р.)

Літа, літа, немов би й не жила

Літа, літа, немов би й не жила,
Так швидко молодість моя пройшла.
Мов пташка, що змахнула у польоті,
Згубила крила в вічності турботи.

Куди поділись радощі й дива,
Що юність у собі мені дала?
Чому так швидко цвіт в душі зів'яв,
А час, мов птах, невпинно відлітав?

Та в серці є ще промінь теплих днів,
І хоч не раз терновий шлях болів,
Та кожен крок лиш додає снаги,
І знову крила підіймаєш ти.

Хай молодість, як вітер, відлетить,
Та мудрість з нею ніжно поруч мчить.
Літа, літа - не сум, не каяття,
А просто плин незгасного життя.

Тож усміхнуся, дякуючи дню,
За те, що мала я в житті весну.
Бо кожна зморшка — це слід від тепла,
Що молодість в душі мені дала.

Зникають епохи

Лягають століття в архіви життя,
Зникає в безодні їх сива хода,
На кожному спечене горем тавро,
Де відблиски втрат у минуле лягло.

Зникають епохи, мов дим у пітьмі,
Забуті народи в тумані часів.
Та кожен залишив свій біль на землі,
Свій крик, що не стихне між вічних вогнів.

І пам'ять пливе через ріки подій,
Де спогади стелять нам тисячі мрій.
З минулого світла крізь давні віки,
Прорізують сутінки, мов маяки.

Народу незламна душа оживає,
Із попелу знов слова підіймає.
Бо все, що минуле сховало у тиші,
Звучить крізь століття іще голосніше.

Та попіл повстане, мов фенікс з руїн,
І світло проллється з пожовклих картин.
Забуті епохи, що в скронях дзвенять,
В архівах століть будуть вічно стоять.

Ховаєш біль у мерехтінні стін

Ховаєш біль у мерехтінні стін,
Де сутінки зливаються з пітьмою,
У кожнім домі є свої скелети,
Що тінню стали в пам'яті живою.

Мовчать дзеркала, та у них усе відбилось,
Той світ, що вже не зможу повернути,
Усе, що загубилось, але снилось,
Те, що хотілось серцем огорнути.

В кожній кімнаті є свої примари,
Що вийдуть з тиші, коли день стихає,
І шепотять про те, що душу крає,
Про те, що серце мовчки розриває.

На стінах вицвіли старі портрети,
Вони мовчать, але очима кажуть,
Що кожен дім, немов музей секретів,
Де час зберіг забуті тіні вражень.

Тихі шепоти крізь тріщини паркету,
Де кожен крок відіб'є сліду знак,
Танцюють спогади в серпанку лету,
Згубивши час, вертаються назад.

Вони мовчать, та іноді, вночі,
Прокинуться, і шепіт їх холодний
Нагадує про те, що ми в житті,
Відправлені на шлях безповоротний.

Ці стіни стали мовчазними,
Твого життя, що сповнене журби.
І кожен звук, і кожен тихий гомін,
Мовчить, як страж у тиші самоти.

Тож не ховай свій біль у стінах,
А випусти його на світло дня,
Нехай розвіється, мов дим ранковий,
І зникне в променях життя.

І хоч би як далеко ти тікав,
Від себе не втечеш і не сховаєш,
Хоч всі мости за спиною спали,
Та правду від душі не заховаєш.

Затерпли ноги від стерні

Затерпли ноги від стерні,
Душа від сліз наскрізь промокла.
Корупція в тіні брехні
Тче павутину зла жорстоку.

Чиновник ситий і німий,
В кишенях дзвонить сміх зухвалий.
А люд знеможений, простий
Несе хрест злиднів вдаль тривалу.

Продали честь, мов крам дрібний,
Угода — замість світлих правил.
І знову вкрадений Майдан
Кривавим шрамом серце спалить.

І суд , і право стали грою,
Де слово чесне — лиш для виду,
А править кривда всім без бою,
І воля гине безупинно.

Продажність в залі сіє страх,
Мов вовк у стаді знов і знову.
А справедливість на вітрах
Блукає мов та тінь без дому.

Хто має владу — пише шлях,
Закони - зброя в їхніх лапах.
А для простих — порожній стяг,
Де платним стало слово "правда".

Народ у морі темноти,
Шукає промінь, світло правди.
Та піднялись із дна піски —
Потворний скарб старої зради.

А люди гнуться, як трава,
Крізь бурі й дощ — терплячі, тихі.
Та в серці кожного жива
Надія: вийдем з цього лиха.

Та виросте з стерні пшениця,
І вітер змиє темний слід.
Народ не зможуть зупинити —
Ми переможемо цей гніт!

Вінницькі