Моєму батькові 100 років Мій батько народився 100 років тому. Цілий Вік пройшов – пролетів. Зараз згадую історію його життя, і розумію, що саме там джерело, з якого витікає річка моєї долі.

10 квітня 2025 р. 18:44

10 квітня 2025 р. 18:44

Чому він так гарно співав? А як могла не співати людина, що народилася в мальовничому українському селі Троща на берегах  річечки Соб. (Тільки вслухайтесь в ці назви).  А навколо, родючі чорноземи. А навколо, козацькі могили та  пісні.

Певно, досі стоїть глиняна хата в якій він виріс, а біля неї кам’яна криниця, з якої він пив п’янку холодну воду. А ще дорога по якій проїхали сотні танків, коли червона армія наступала в 1943 році. Тому вона і зараз така глибока, мов каньон. І ні війни, ні танки, ні окупації, ні колективізації, ні забуття та байдужість сучасного світу, ніщо не спинило ту пісню, що стоїть, наче той морений дуб, що досі тримає стару батьківську глинянку.

Чому він став викладачем педінституту? Чому саме фізика та астрономія? А все тому, що бачили люди тоді сенс в навчанні, бо мріяли про зірки та хотіли вирватись з пекла колгоспного. Доля батьків його, що тяжко заробляли, а потім все віддали на поталу «совєтам» не давала йому покою. А ще, певно,  трапились йому  в житті гарні вчителі, що  запалили в ньому той святий вогонь науки.

Тому зараз так прикро бачити конвульсії того, чому присвятили своє життя наші батьки. Фізмат – наша альма матер… де ти?

Чому він так любив читати?  Це з розповідей про подорожі його тата – діда Юхима до далекого Уругваю, вечірньої пори біля столу під гасовою лампою. А потім, за цим самим столом,  під тою самою лампою  чорнильниця невиливайка з пером та підручник з математики. А потім відсутність школи бо прийшла війна з окупацією. А потім довгі роки служби в Германії. І знову до школи, довчатися. А потім роки викладацької роботи в інституті. І всюди з ним історична та пригодницька книга, слово, вірш. Шекспір, Шевченко, Котляревський, Леся, Руданський, Глазовий…  Досі  в нашому домі зберігаються  старі томики, які освятила його рука.

Чому він так любив гумор та застілля.  А хто з наших батьків не любив добре попоїсти. Певно не бачили вони в своїй молодості  тих достатків, та й хотіли надолужити. Кожне свято з рідними – це як виклик, як заспокійливе, як медитація. Ех, не скоро ми так будемо гарно сидіти…

Чому він так любив Україну? Бо був правдолюбом. Бо бачив всю гниль комуняцьку знизу і  не мовчав. Бо думав і читав самодруки Дзюби, за що й отримав в свій час «по шапці» від «органів». Певно,  тому і не зробив кар’єри.

Але, як він радів Незалежності. Ви б бачили його обличчя, коли підіймали жовто-синій прапор над Хрещатиком після перемоги Помаранчевої революції. Він все знав. Він ніколи не вірив в братерство і дружбу між народами. Він завжди казав, що прийде ще одна страшна війна.

Чому він так любив нас, дітей та внуків? Я в своїх батьків один син, і був доволі пізнім, довгоочікуваним подарунком. Тато навчив мене всьому, що вмів сам, рахувати, співати, розв’язувати задачі, не красти, сміятись над труднощами, любити ближніх. Вони з мамою дали мені найкращі, як зараз кажуть, поведінкові патерни. Може я десь і схибив, але, в цілому, думаю татові за мене на тому світі не соромно.

Вірою та правдою, як вмів, служив своїм дітям та онукам 10 років після смерті дружини, нашої мами та бабусі Валі, хоча йому було дуже не легко.  Хвороби та тяжкий сум по ній, ось що спинило його довге, далеко не чорно-біле, достойне життя у віці 82 роки. Думаю, ні знаю, що разом вони б переступили цей 100 річний поріг, та не судилося.

Все вище викладене притаманне і нам і нашим дітям. І не дивно, ми ж по крові та по духу рідні.

Світла пам’ять моєму пісенному розумасі, завжди вірному українцю, мореному дубові, солдату та вчителю, моєму батькові – Мельнику Степану Юхимовичу.

Тарас Мельник, син

Вінницькі