Як гідеса Світлана поєднала піші походи, ветеранський проєкт і розвиток сільського туризму

24 грудня 2025 р. 13:59

24 грудня 2025 р. 13:59

Піший туризм під час війни в Україні дедалі частіше перестає бути просто подорожжю. Для когось це спосіб уповільнитися, для когось — зібрати думки, а для військових і їхніх родин — можливість хоча б на кілька днів вийти з постійної напруги. Саме з таким розумінням працює гідеса Camino Podolico Світлана Гордійчук, яка не лише водить групи, а й ініціювала проєкт реабілітації військових через піші маршрути.

Її добре знають у Барі — у сезон Світлана регулярно приводить сюди мандрівників, які завершують шлях або зупиняються дорогою. Але за цими походами стоїть значно більше, ніж туристичний маршрут. Це — робота з людьми, з громадами і з тими, хто повертається з війни або живе поруч із нею щодня.

Фото: З архіву Світлани Гордійчук

Особистий досвід, який сформував напрям

Світлана родом із Вінниччини. Її батько був ветераном афганської війни, і значна частина її життя минула поруч із людиною, яка мала важкий психічний розлад, спричинений війною. Тоді про ПТСР майже не говорили, а доступної психологічної допомоги фактично не існувало.

«Він не зміг сам із цим справитися. А допомоги просто не було», — говорить Світлана.

Родина залишалася з цією проблемою сам на сам. Стан батька впливав не лише на нього, а й на всіх поруч. Цей досвід став для Світлани болісним, але визначальним. Світлана переконана: ПТСР — це не «слабкість» і не «вигадка». Це стан, який може руйнувати життя людини та її близьких, якщо залишити його без підтримки.

За освітою Світлана — хімік. Вона навчалася в технічному ліцеї, університеті, працювала у фармацевтичній сфері, зокрема на керівних посадах, брала участь у запуску виробничих процесів. Її професійний досвід — це управління, системність і відповідальність. Згодом вона працювала за кордоном, у Литві.

Саме там Світлана відкрила для себе піший туризм як частину культури повсякденного життя. У Європі довгі маршрути — це не екзотика, а звичний спосіб відновлення, переосмислення і пізнання простору. Там же вона вперше почула про Camino і побачила, як цей формат працює з людьми.

Повернувшись в Україну, Світлана усвідомила, що майже не знає власну країну. Вона почала самостійно ходити пішки, досліджувати села, історичні місця, знайомитися з громадами. З часом до особистих мандрів додалися групи, екскурсії та соціальні ініціативи.

Від особистих походів до Camino Podolico

Піший туризм як системну діяльність Світлана почала розвивати під час ковіду, у 2020 році. Масові походи з групами — з весни 2023-го. У 2024 році вона долучилася до маршруту Camino Podolico, в у 2025-му розпочала свій ветеранський проєкт . Саме тоді її досвід, особистий і професійний, склався у цілісну картину.

«Я зрозуміла, що піший туризм — це дуже м’який, доступний і, по суті, безкоштовний спосіб реабілітації для військових. Це не терапія в класичному розумінні, але це природа, рух, спілкування, або можливість бути в тиші», — пояснює вона.

Цю ідею вона подала до профільного департаменту, отримала підтримку, почала реалізацію власним коштом і через збори. До ініціативи долучалися люди з-за кордону, які допомагали фінансово. За ці кошти вдалося провести перші походи для військових уздовж маршруту Camino Podolico.

Усі ці походи — безкоштовні для учасників. Військові та їхні родини не платять ані за проживання, ані за харчування, ані за гідівський супровід. Світлана принципово не бере оплату за свою роботу.

Зараз проєкт переходить у нову фазу. Команда, яка працює в межах ГО «Асоціація друзів Шляху святого Якова в Україні», проходить навчання з фандрейзингу і готує прозорий збір коштів на спеціальній платформі. Мета — зробити ініціативу сталою і залучати до неї громади, які готові підтримувати реабілітаційні маршрути для військових. Барську вони теж закликали долучитися.

«Ми вже маємо досвід і розуміємо, як це працює. Тепер важливо, щоб до цього включалися громади. Бо це не про туризм заради картинки, а про людей, яким справді потрібне відновлення», — каже Світлана.

Перші ветеранські походи стали для Світлани підтвердженням того, що ідея працює не лише в теорії. Один із найсильніших епізодів пов’язаний із демобілізованою військовою, яка пішла в похід без очікувань:

«Ми просто йшли, спілкувалися, говорили про життя, про те, що зараз відбувається в країні, — згадує Світлана. — А після походу вона сказала мені фразу, яку я дуже добре запам’ятала: “У мене був туман в голові, я не знала що робити далі, а тепер з’явилася ясність. Я зрозуміла, в якому напрямку мені далі рухатися”».

За словами гідеси, у ветеранських походах беруть участь не лише військові, а й члени їхніх родин. Формат різний — від одноденних маршрутів до кількох днів у дорозі. Це також може бути група людей або одиночні походи. У кожному випадку важливо не кількість кілометрів, а сам процес — рух, розмова, тиша і відчуття, що тебе розуміють.

Camino Podolico - це не релігійний маршрут, а культурний

Світлана зізнається, що не раз чула, що Camino Podolico багато хто сприймає як суто релігійні, католицькі походи. Саме через це частина людей спершу насторожено ставиться до ідеї долучатися.

«Мені відкрито говорили, що думають, ніби ми ходимо й усюди молимося, що це якийсь релігійний проєкт. Але це зовсім не так», — пояснює гідеса.

За її словами, участь у маршруті не має жодних релігійних вимог. Хтось заходить до храмів, хтось — ні. Її завдання як гідеси — звернути увагу на церкви й костели, що стоять на маршруті, передусім як на пам’ятки культури та архітектури.

«Я завжди кажу: я дивлюся на храми так само, як на будь-яку історичну спадщину. Це частина нашої культури, нашої історії. Іспанським Camino теж ходить більшість нерелігійних людей. Для них це не паломництво, а подорож і переосмислення себе», — каже Світлана.

Любов до подорожей привела до створення садиби

Окремою частиною цієї історії стала поява родинної садиби «Зелена садиба Лукових» в Северинівській громаді. Вона працює з травня 2024 року і за цей час перетворилася на одну з точок зупинки мандрівників на маршруті.

«У 2024 році в нас було приблизно 50 туристів і туристок. Левову частку привела я, бо коли веду групи, ми там ночуємо. У 2025-му людей стало значно більше — близько 140. Я не скажу, що всіх привела сама, але близько 50 людей — точно», — розповідає Світлана.

Фото: З архіву Світлани Гордійчук

Про садибу почали дізнаватися й поза межами регіону. Тут зупинялися українські та іноземні журналісти. Зокрема, у 2025 році в садибі ночувала журналістка BBC, яка разом із командою знімала маршрут і фініш походу в м. Бар . Згодом іспанський журналіст, який вечеряв тут під час подорожі, написав матеріал про Camino Podolico в одному з провідних іспанських видань. У жовтні знімальна група українського медіа провела зі Світланою кілька днів у поході Поділлям — результатом має стати документальний фільм про Camino Podolico.

Ідея створення цієї точки ночівлі виникла ще на початку 2024 року, коли маршрут лише запускався після тривалої паузи через повномасштабне вторгнення. Тоді, плануючи перші походи з жінками, Світлана зіткнулася з простою проблемою — на частині шляху - в районі Северинівки, не було де переночувати.

«Я вже мала план маршруту, розуміла, де йти і що показувати, але в громаді не було жодного вільного місця для ночівлі», — згадує вона.

Фото: З архіву Світлани Гордійчук

Так з’явилося рішення облаштувати якийсь будинок як садибу для мандрівників. Запропонувала знайомим переобладнати будинок їх бабусі, в якому вже кілька років ніхто не живе. Починали з простого — прибирання, облаштування спальних місць, створення затишку. Згодом простір наповнили деталями в українському стилі — килимами, текстилем, родинними речами.

«Хотілося, щоб це була не просто хата для ночівлі, а місце з відчуттям дому», — пояснює Світлана.

Нині садиба, з якою працює Світлана, може прийняти до десяти людей. Будинок збережений у традиційному для села форматі — з теплою і холодною частинами. Є кілька невеликих кімнат, веранда, де збираються за спільним столом, і десять спальних місць. У холодні періоди частину приміщення опалюють, тож тут ночували люди навіть у листопаді.

«В сезон ми приймаємо групи постійно, але й поза сезоном люди все одно йдуть. І якщо хтось приходить, ми не відмовляємо», — розповідає Світлана.

Особливе місце в садибі займає старий кам’яний погріб. Його збудував дід господаря — майстер-каменяр, і споруда збереглася до сьогодні. Під час повітряних тривог він не раз ставав укриттям для гостей.

Фото: Могилів-Подільський. Онлайн

Садиба стала не лише місцем ночівлі, а й офіційною точкою на маршруті — тут мандрівникам ставлять штамп Camino Podolico. Для багатьох це важлива зупинка перед фінішем у Барі або перепочинок у дорозі.

Окрім ночівлі, мандрівникам пропонують просту, але дуже теплу гостинність: подільську кухню, мед зі столітньої родинної пасіки, фрукти із саду, де росте кілька десятків сортів винограду, яблуні, груші, айва, калина та горіхи.

У садибі готують так, як це робили в селах колишнього Барського району десятиліттями — без показної «автентики», просто з повагою до традиції. Цим займається господиня - Раїса Лукова.

«Раїса дуже любить готувати. І готує так, як готували бабусі», — каже Світлана.

Раїса свого часу працювала в Чехії в пекарні, де навчилася добре пекти хліб і пироги. Тепер ці навички поєднує з локальними рецептами. Вона пече в духовці й у печі, використовує прості інгредієнти, вирощені на городі, і не намагається нічого “осучаснювати” штучно.

Фото: Могилів-Подільський. Онлайн

Серед її коронних страв — чорнослив, приготований по-старому, у печі просто неба. Сливи томляться повільно, інколи з горіхами всередині, а потім подаються зі сметаною.

«Ми так робили в дитинстві — так і робимо зараз», — пояснює вона гостям.

Саме на таких деталях, переконана Світлана, і тримається відчуття місця. Не на меню з назвами, а на смаку, який запам’ятовується.

«Я завжди кажу: акцент має бути тільки на подільській кухні. Люди повинні відчути смак Поділля — такий, яким він є», — підсумовує вона.

Садиба стоїть на околиці села, тож тут майже не чути сусідів — лише поле, тиша і захід сонця. Є вода з колонки, літній душ і туалет, можливість поставити намет або повісити гамак у саду. Для когось це ніч у ліжку, для когось — під зорями.

Організаційні ролі в садибі чітко розподілені. Промоцією, комунікацією і залученням мандрівників займається сама Світлана. Вона відстежує, хто йде Camino Podolico, спілкується з блогерами, журналістами, радить їм точки зупинки. Побут і прийом гостей — на Раїсі Луковій. Саме вона готує, прибирає, пере, зустрічає людей після довгої дороги.

«Це спільна робота, але кожен робить своє», — підсумовує Світлана.

У садибі ведуть простий журнал мандрівників — записують імена, контакти, інколи телефонують, щоб переконатися, що людина дійшла далі. Бо Camino — це не лише шлях, а й відповідальність одне за одного.

Фото: З архіву Світлани Гордійчук

Садиба розташована безпосередньо на маршруті Camino Podolico. Саме через Сербинівці нині проходить одна з найбільш комфортних для пішоходів ділянок шляху — без інтенсивного руху і з ґрунтовими дорогами. Цей варіант маршруту з’явився не випадково.

Світлана ще задовго до офіційного запуску Camino ходила цими стежками сама і пропонувала розробникам змінити напрямок руху для пішоходів, зокрема через Межирів — місце з великою кількістю історичних пам’яток. Частину цих зауважень згодом врахували, і нині цей відрізок вважають одним із найвдаліших.

Camino Podolico - важливий елемент розвитку громад

Світлана каже, що для багатьох Camino Podolico стає своєрідним «трампліном» — першим досвідом, після якого люди наважуються йти далі. Вона сама планує пройти португальський маршрут Camino і, готуючись, аналізує десятки історій мандрівників.

«Я бачу багато прикладів, коли люди спочатку проходять наш Camino Podolico, а вже потім ідуть португальським чи іспанським шляхом. Тут вони можуть побачити себе, зібрати всі помилки, зрозуміти, чи це взагалі їхнє», — говорить вона.

Фото: З архіву Світлани Гордійчук

Саме тому Світлана переконана, що маршрут має розвиватися не лише як лінія на мапі, а як жива мережа людей і місць. Важливою частиною цього стала культура штампів — одна з ключових традицій Camino.

«Кожна садиба, кожен музей, кожен бізнес на шляху мають мати свій штамп. Це не має робити міська рада чи департамент. Це повинні робити самі люди, які відкриті для мандрівників», — пояснює вона.

Штамп для садиби Світлана розробляла сама — як художниця. Він містить назву англійською мовою, як і заведено на міжнародних маршрутах. Садиба офіційно має назву «Зелена садиба Лукових» і є зареєстрованою точкою на маршруті Camino Podolico.

На її переконання, маршрут дає громадам інструмент для розвитку, а людям — простір для самореалізації. Хтось відкриває садибу, хтось починає приймати мандрівників, хтось уперше замислюється про власну справу. Це не про швидкі гроші, а про можливість поступово змінювати своє життя, спираючись на те, що вже є — дім, землю, досвід і бажання бути корисним.

«Люди починають розуміти, що в них є, а чого нема. Вони бачать інших, слухають інші історії, порівнюють. Це дуже сильно розширює кругозір», — говорить вона.

Фото: З архіву Світлани Гордійчук

Потік мандрівників зростає з кожним роком, і його можна не лише приймати, а й ділити між кількома родинами. Та найважливіше, за її словами, навіть не гроші. Для людей, які приймають туристів, це також форма внутрішної реабілітації.

«Ми часто говоримо про реабілітацію тих, хто йде шляхом. Але дуже рідко — про тих, хто зустрічає. А для них це теж спосіб не залишатися наодинці зі страхами й тривогами», — каже Світлана.

Для подолання маршруту потрібна підготовка

На маршрут Camino Podolico з нею зазвичай виходять жінки, які не наважуються йти самі — через страх, відсутність досвіду або життєві обставини. Саме тому ці походи потребують чіткої організації і підготовки.

Фото: З архіву Світлани Гордійчук

У групі кожна людина йде зі своєю швидкістю, але маршрут проходять разом. Це означає, що всі мають бути фізично готові хоча б до мінімального навантаження. Тож перед походом Світлана встановила обов’язкову умову — самостійно проходити не менше 10 кілометрів ще до старту маршруту.

Вона надає учасникам детальні інструкції: що взяти з собою, яке взуття і одяг обрати, як правильно пакувати рюкзак, скільки води потрібно і чого категорично не варто робити.

Каже, що такі правила встановила тому, що знає, що бувають ситуації, коли люди до кінця не усвідомлюють, що їх чекає. І тоді повертаються додому, не пройшовши й третини шляху.

«10 тисяч кроків — це не те саме, що 10 кілометрів. Людина має бути готова, і я про це завжди кажу», — наголошує вона.

Світлана наводить різні приклади — від закоханої пари, яка вийшла на маршрут у сандалях і відкритому одязі та отримала опіки й травми, до людей, які, надивившись романтизованих відео в соцмережах, беруть із собою маленьких домашніх собак. Тварини, що ніколи не ходили на далекі відстані, швидко виснажуються, і тоді разом з важким рюкзаком і так втомленим мандрівникам доводиться нести ще й собаку.

Вона не проти тварин, навпаки. Маршрут Camino Podolico навіть має власні pet friendly футболки — на них зображені дві собаки, яких зустріли на шляху і які згодом знайшли дім. Це дворові пси, звиклі до доріг і довгих переходів. Вони можуть пройти маршрут без проблем, бо все життя жили в русі.

«Але це не ті собаки, яких беруть з дивана і ведуть у похід», — пояснює Світлана.

Водночас маршрут не є закритим для людей з інвалідністю. Світлана не відмовляє — натомість адаптує формат.

Фото: З архіву Світлани Гордійчук

“Вона теж готувалася - проходила по 10 км щодня певний час, як і всі інші. І вона зуміла дійти до кінцевої точки. Це була наша спільна перемога”, - зізнається Світлана.

Час на відновлення

Після кожного походу Світлані потрібен час на відновлення. Мінімум день, інколи — два. Вона зізнається, що після багатоденних маршрутів намагається майже ні з ким не спілкуватися, багато спить і дає собі паузу.

Фото: З архіву Світлани Гордійчук

«Я після походів інколи добу просто мовчу. Це мій спосіб відновитися», — каже вона.

І справа не лише у фізичній втомі. Під час походу гідеса постійно тримає в голові безпеку групи і водночас працює з людьми, які мають різний рівень підготовки, різні характери й різні емоційні стани.

«Хтось біжить уперед, хтось зупиняється і каже, що більше не піде. Хтось може розплакатися, хтось — роздратуватися. Ти постійно балансуєш. Ти маєш бути і гідом, і координатором, і психологом. І зробити так, щоб усі дійшли — фізично й морально», — пояснює Світлана.

У підсумку саме ці моменти часто стають для учасників важливими. Коли після походу люди зізнаються, що навчилися спокійніше реагувати на конфлікти або зрозуміли, як тримати власні межі.

З наступного року Світлана планує розділяти маршрути за рівнем складності — для тих, хто хоче йти у спокійному темпі, і для більш фізично підготовлених груп. Особливо це важливо для жінок, які не наважуються йти самі, але хочуть відчути безпеку і підтримку.

«Я часто кажу собі: на фронті важче. Тут — легше. І це допомагає не здаватися», — зізнається Світлана.

Світлана каже, що Camino Podolico не обіцяє легких відповідей, але дає головне — рух, підтримку і простір, у якому люди знову вчаться жити.

Вінницькі