Світлана Скорбатюк з Бару: тренерка, яка виховує не чемпіонів, а сильних людей

30 грудня 2025 р. 15:23

30 грудня 2025 р. 15:23

За понад пів століття у спорті вона виховала сотні дітей, десятки чемпіонів і тисячі сильних характерів. Її вихованці сьогодні грають у Суперлізі, працюють тренерами, створюють сім’ї — і повертаються до неї просто так, «на чай». Йдеться про Світлану Скорбатюк — людину, для якої спорт став мовою любові, відповідальності й віри в дітей.

Шлях у спорті, який почався зі шкільного залу

Свою історію у спорті Світлана Скорбатюк почала у п’ятому класі — саме тоді вона прийшла на заняття з волейболу до Барської дитячо-юнацької спортивної школи. Першим тренером став Олександр Крутько, але невдовзі він залишив роботу, і її волейбольний шлях продовжився вже з іншим наставником — Валентином Скоричем.

Саме він став для неї людиною, яка сформувала не лише спортсменку, а й характер. Навчив боротися, падати і знову підніматися, приймати поразки й не зупинятися після них. У спорті, як і в житті, це було головним уроком.

— Він був дуже сильним зовні, кремезним, таким справжнім чоловіком, — згадує Світлана. — Але водночас неймовірно добрим, уважним, чуйним. Для мене він став прикладом не тільки тренера, а й людини.

Саме від нього вона навчилася не лише техніки гри, а й людяності — тієї, яка з роками стане основою її власної тренерської філософії.

З роками волейбол перестав бути для неї просто захопленням. Світлана грала за збірну Вінницької області.

Школу Світлана закінчила з відзнакою. Далі перед нею стояв професійний вибір. Батько наполягав на «серйознішій» професії, дядько, який був директором спортивної школи, взагалі переконував не йти на фізичне виховання. Але доля розпорядилася інакше.

Під час обласних змагань у Вінниці до команди підійшов чоловік у строгому костюмі — професор Вінницького педагогічного інституту Олександр Куц. Він побачив у юній спортсменці потенціал і запропонував вступати на факультет фізичного виховання. Саме тоді все й вирішилося.

— Мабуть, якби мене так не відмовляли, я б і не пішла туди, — усміхається Світлана. — Але коли мені кажуть «не можна», я чомусь завжди йду саме туди.

Вона вступила до педагогічного інституту, а вже після першого курсу почала працювати в Барській школі №1. З того часу — з 1994 року — у її трудовій книжці лише один запис: учитель фізичної культури.

Та з часом прийшло усвідомлення: просто викладати — замало. Хотілося не лише навчати дітей загальній фізичній культурі, а й передавати їм любов до волейболу, до командної гри, до взаємної підтримки. Саме тоді спорт для неї перестав бути просто роботою і став справою життя.

Перші команди і шлях тренерки

Перші вихованки Світлани Скорбатюк — дівчата 1984 року народження. Тоді в Барі ще не було повноцінної волейбольної бази, групу офіційно від спортивної школи їй не відкрили. Та це не зупинило.

— У мене просто були діти, бажання і м’ячі, — усміхається вона. — М’ячі, до речі, тоді допоміг купити голова райдержадміністрації Микола Масний. Не знаю, де він знайшов ті кошти, але дав нам можливість почати.

Так з’явилися перші команди, які представляли Бар уже на змаганнях. Спочатку — на рівні школи, потім міста, а згодом і області.

Згодом Світлану запросили до співпраці з Вінницькою обласною спеціалізованою дитячо-юнацькою спортивною школою. Вона стала тренеркою за сумісництвом, паралельно тренуючи дітей на базі цієї ж школи (зараз Барський ліцей №1).

— Мені дали роботу, м’ячі, умови. А діти в мене вже були, — каже вона. — І ми почали серйозно працювати.

Після завершення навчання чимало її вихованців грають у різних вищих навчальних закладах, у збірній Вінницької області, стають чемпіонами та призерами України. Деякі з них дійшли до найвищого рівня — виступали у Суперлізі та національній збірній України.

Серед них — Ярослав Пампушка, який грав у Суперлізі ВК "Барком-Кажани", став чемпіоном «Золотої Євроліги», а також багато хлопців і дівчат, які пов’язали життя зі спортом професійно. Частина з них сьогодні працює вчителями фізичної культури, тренерами, продовжуючи цю ж справу.

— Я вже понад 20 років працюю в спортивній школі і понад 30 — у звичайній школі. Якщо порахувати разом, то виходить більше пів століття життя в спорті, — усміхається Світлана.

Серед її перших випускників — Володимир Гаврищук, Артур Хода, Олександр Стаднік, Юрій Пергалюк, Максим Мельник, Сергій Іжакевич, Роман Кордон, брати Хом’яки та багато інших. Починаючи з дітей 1995 року народження, з її груп виходили нові спортсмени, які представляли Бар, область і країну.

«Тут дитина має стати сильнішою, а не просто виграти матч»

Тренування у Світлани Скорбатюк — це не просто вправи з м’ячем. Це щоденна робота з характером, довірою і внутрішньою стійкістю дитини.

— Я - класний керівник у 7 класі, і майже всі мої діти ходять на секції. З 25 учнів лише четверо не займаються спортом. Решта — на волейболі, баскетболі, футболі, легкій атлетиці, танцях. І я цим дуже пишаюся, — каже тренерка.

Після уроків вона одразу переходить до тренувань. Часу на паузу майже немає — лише кілька хвилин між дзвінком і початком заняття. Зараз у секції займаються 64 дитини, і це діти різного віку та різних шкіл — від молодших класів до старших підлітків.

— Працюємо разом із Валерієм Володимировичем. У нас кілька груп: хлопці, дівчата, різні вікові категорії. Приходить діти з п’ятого класу, а буває — і з третього. Маленьким важко, м’яч важкий, пальці слабкі, але поступово вони входять у ритм. Старші допомагають молодшим, і так формується команда.

Про дисципліну, телефони і живе спілкування

Світлана переконана: спорт сьогодні — це не лише про фізичну форму. Це про вміння бути разом, чути одне одного й виходити з цифрової ізоляції.

— Найбільша проблема — телефони. Коли ми їздимо на змагання, я забираю гаджети хоча б на день-два, у дітей спочатку справжня ломка. А потім вони оживають: починають говорити, гратися, шукати контакт. Вони не гірші, просто їм бракує живого спілкування.

Колись важливою частиною підготовки були збори — багатоденні виїзди, тренування по три рази на день, життя однією командою.

— Ми їздили в табори, особливо чудова база була колись у нас в с. Митки в таборі "Фортуна". Це була "кузня" дитячого загартовування. Їздили на море на базу відпочинку "Рассєйка", що у Татарбунарському районі, Одеської області. Це - чисте море, сипучий пісок, заповідник. Там були і навантаження, і дисципліна, і результат. Зараз цього немає, але ми робимо те, що можемо. Головне — не зупинятися.

Не про медалі, а про внутрішню опору

Світлана чесно зізнається: сьогодні вона працює не стільки на результат, скільки на людину.

— Якщо дитина прийшла — це вже добре. Медаль буде чи не буде — не головне. Головне, щоб у неї була віра в себе.

Своїм вихованцям вона часто пояснює це простою метафорою:

— Я показую дві пляшки: порожню і з водою. Яка довше вистоїть у вогні? Та, що наповнена. Так само й людина. Якщо вона наповнена знаннями, досвідом, упевненістю — її важче зламати.

Для неї спорт — це спосіб підготувати дитину до життя.

— Світ складний. Ніхто тебе не буде жаліти. Але якщо ти маєш внутрішній стрижень, підтримку і віру в себе — ти вистоїш. І саме цьому я хочу навчити.

Команда, що тримається разом

На змагання команда виїжджає регулярно — обласні турніри, дитячі ліги, виїзди до інших міст. У середньому на матчі їдуть 10–12 дітей, а на тренування може прийти і до 20 дітей.

Попри втому й навантаження, вона не уявляє себе поза цією справою.

— Я не розумію людей, які кажуть, що дуже важко працювати в школі. Так, важко. Але діти — це найчистіше, що в нас є. Вони як глина. І від нас залежить, що з них виросте. Хочеться, щоб виростали сильні, людяні, здатні підтримати одне одного.

Вона не боїться бути смішною — бо знає, що через сміх діти відкриваються найшвидше. То балерина, то вершник, то в капцях із лапами — але завжди справжня й уважна до кожного.

Спорт — це її родинна справа

У Світлани Скорбатюк спорт — не просто професія. Сьогодні в її родині спорт — справа поколінь. Донька — майстер спорту з баскетболу, син — майстер спорту з волейболу, нині грає у Суперлізі в Житомирі. Невістка — майстер спорту з гімнастики. А тепер до цієї спортивної династії долучається й онука, яка вже займається тенісом та баскетболом й нещодавно привезла свою першу медаль.

— Зять у мене тільки нормальний, — жартує Світлана.

І саме рідні - це її найбільша підтримка та опора в житті.

«Просто навчити жити»

Світлана Дмитрівна каже, що її робота давно вже не про спорт у класичному розумінні. Не про медалі й навіть не про результати.

— Життя не вчить, як жити. Ніхто не знає, як правильно. Тому я просто намагаюся навчити їх самостійності і бути людьми, — говорить вона.

До неї часто колишні учні приходять у гості — вже дорослі, з власними машинами, сім’ями, роботою. Приїжджають без попередження, з тортом чи квітами, просто «зайти до вчительки».

— Приходять і кажуть: “Ми до вас”. І стоять з тими трояндами, як діти. А їм уже по тридцять. І мені так тепло від цього. Значить, щось таки було правильно.

Її не цікавлять офіційні подяки чи статуси. Вона більше цінує прості речі — коли діти пам’ятають, коли приходять не тому, що треба, а тому що хочуть.

Вінницькі