«Бути поруч, коли важко»: як у Барі працює фахівець із супроводу ветеранів і чому це важливо для гро

31 грудня 2025 р. 15:07

31 грудня 2025 р. 15:07

Посада фахівця із супроводу ветеранів у громадах з’явилася в нашій громаді відносно нещодавно — менше року тому. Її потреба стала очевидною тоді, коли ветерани та їхні родини масово зіткнулися з викликами, які неможливо вирішити самотужки: від оформлення документів до психологічної підтримки та пошуку свого місця після фронту.

У Барі сьогодні працюють два такі фахівці. Один з них - Ігор Петровський, який працює на цій посаді дев’ять місяців і став першопрохідцем на цій роботі. За цей час через його кабінет пройшли сотні людей. Хтось приходив із чітким запитом, хтось — просто поговорити. Фахівець із супроводу ветеранів - людина, яка щодня стикається з чужим болем, втомою, розгубленістю і надією водночас.

Саме про цю роботу — про щоденне спілкування, довіру, складні запити й людські історії — ми й поговорили з Ігорем Петровським . Він - ветеран, за освітою - психолог, що неабияк допомагає йому в роботі.

«Я працюю з травня. І вже тільки за листопад у мене було 340. Це лише офіційна статистика, які фіксуються», — говорить він.

Та за цифрами — живі історії. І часто вони значно складніші, ніж здається з першого погляду.

Не інструкція, а живі люди

На початку, зізнається Ігор, було непросто. Формально є посадова інструкція, алгоритми, перелік обов’язків. Але реальність швидко показала, що кожна історія — унікальна.

«Коли я тільки прийшов, було дуже важко. Є інструкція, є порядок дій, але життя не завжди в нього вкладається. Люди приходять із болем, з емоціями, з тим, що не завжди можна вписати в жоден пункт», — пояснює він.

З часом прийшло розуміння: головне — не лише знати механізми допомоги, а вміти чути людину.

«Це про емпатію, про розуміння і про співпрацю з різними структурами. Бо коли до тебе приходить ветеран чи член родини військового — зазвичай це вже наслідок великої проблеми».

З якими питаннями звертаються найчастіше

До Ігоря звертаються і ветерани, і члени їхніх родин. І запити дуже різні — від оформлення документів до психологічної підтримки.

«Питання пільг, санаторно-курортного лікування, проходження ЕКОПФО , отримання статусів, консультації щодо реабілітації та інше. Але це лише частина. Дуже часто люди приходять просто поговорити, бо їм важко».

Часто один запит тягне за собою інший. Сьогодні — довідка, завтра — потреба в реабілітації, післязавтра — пошук роботи або підтримка у відкритті власної справи.

«Буває, що ветеран каже: “Мені погано, я не знаю, що робити далі”. І тоді ми шукаємо варіанти — реабілітація, навчання, гранти, центр зайнятості. Це не про папери, це про повернення до життя».

Робота, яка не закінчується о 17:00

Окрема частина роботи — це супровід у лікарнях. Ігор регулярно відвідує військових, які проходять лікування, спілкується з ними, допомагає з документами, консультує.

«Буває, телефонують і кажуть: у нас у палаті кілька хлопців, зайди до нас. І ти йдеш. Бо їм важливо, щоб хтось просто був поруч».

Сьогодні в роботі Ігоря 61 активних кейсів. Це люди, з якими він працює тривалий час, супроводжуючи на різних етапах. Серед тих, хто зараз перебуває на супроводі, — п'ять ветеранів, які повернулися з полону після понад трьох років у неволі. Ігор каже, що з ними робота особлива: це не лише документи, а підтримка, розуміння та повага до пережитого. Двоє з них активно беруть участь у спортивних заходах і зустрічах, і саме спільні активності допомагають їм поступово повертатися до звичного життя.

Простір, де можна просто бути

Окремим простором підтримки став спортивний зал ліцею №3, який на прохання фахіваця виділили для занять ветеранів. Тут не йдеться про професійні тренування — швидше про можливість бути разом, рухатися, відчути себе серед своїх. Хтось приходить пограти у футбол, хтось — покидати м’яч чи дротики, пограти настільний теніс, а хтось просто сідає поруч, аби поговорити.

«Часто люди приходять не стільки за фізичною активністю, скільки за спілкуванням. Просто побути серед своїх, виговоритися, поділитися тим, що накопичилось», — розповідає Ігор Петровський.

Поки що на такі зустрічі збирається до десятка людей, інколи — трохи більше. Це ветерани, учасники бойових дій, діючі військові. Багато хто дізнається про можливість таких зустрічей випадково, тож зараз важливо, щоб інформація поширювалась — аби кожен, хто потребує підтримки, знав: тут його чекають.

«Ми збираємося щонеділі з 16:00 до 19:00. І це не про спорт у класичному розумінні. Це про спілкування, рух, відновлення. Дуже цінно бачити, як хлопці приходять, навіть маючи поранення чи травми. Вони хочуть бути разом».

Паралельно формується бачення майбутнього — створення повноцінного реабілітаційного простору, де можна буде працювати і з тілом, і з психологічним станом.

«Ми розуміємо, що таких людей багато, і потреба тільки зростає. Тому важливо закладати це вже зараз — і в програми, і в бюджет, і в розуміння громади», — підсумовує Ігор Петровський.

Робота, що тримається на довірі

Ігор не приховує: на початку було страшно. Страшно не впоратися, не допомогти, не виправдати довіру.

«Найбільший страх був у тому, чи зможу я справді допомогти. Але з часом приходить розуміння: головне — бути поруч, не відвертатися і шукати рішення разом. Бо ця посада — не про кабінет і не про звіти. Вона про людей, які пройшли війну і намагаються знову знайти себе в мирному житті».

«Найважчі запити — ті, про які не прийнято говорити вголос»

Серед звернень, з якими до Ігоря Петровського приходять ветерани та їхні родини, є й такі, про які зазвичай мовчать.

«Найскладніші — це запити, пов’язані з психологічною допомогою. Бо не кожен може сказати: мені погано, мене тригерить, у мене флешбеки. Не кожен готовий це озвучити», — зізнається він.

Звертаються не лише самі військові, а й їхні рідні. Бувають ситуації, коли людина приходить у повному розпачі, не знаючи, з чого почати і куди звертатися.

«Нещодавно звернулася дружина з родини зниклого безвісти. Вона була дуже схвильована, плакала, не могла зорієнтуватися, куди йти, які документи подавати. У такі моменти розумієш, що людям потрібна не лише інформація — їм потрібна підтримка, спокій, відчуття, що вони не самі», — говорить Ігор.

Частина звернень пов’язана з реабілітацією — як фізичною, так і психологічною. Хтось шукає можливість пройти лікування, хтось — хоче знайти себе після повернення з війни, інші думають про нову професію чи відкриття власної справи.

«Буває, за день проходить п’ять–шість людей, ще більше - звертаються по телефону. Ми часто починаємо з одного питання, а потім відкривається цілий пласт», — пояснює фахівець.

Найскладнішими залишаються питання адаптації, психологічного стану, пошуку себе після повернення з війни. Саме вони потребують тривалого супроводу й довіри.

Довіра як основа роботи

Поступово формується те, що Ігор називає головним результатом своєї роботи — довіра.

«Коли людина приходить вдруге — це вже знак. Значить, вона відчула, що її не відштовхнули», — говорить він.

Саме тому робота фахівця супроводу виходить далеко за межі кабінету. Це постійна комунікація з медиками, юристами, соціальними службами, освітніми установами. І водночас — розуміння, що кожна історія унікальна.

Про виклики і майбутнє

Система підтримки ветеранів лише формується, і, як визнає Ігор, ще має багато прогалин. Але водночас є і розуміння, що рух відбувається у правильному напрямку.

«Найголовніше — щоб ветеран знав: він не сам. Що є люди, які допоможуть пройти цей шлях. А громада має вчитися бачити й поважати ці потреби», — підсумовує він.

У планах — розвиток реабілітаційного напрямку, залучення програм підтримки, створення умов для фізичного й емоційного відновлення військових та їхніх родин.

«Це не про привілеї. Це про людську вдячність і відповідальність», — каже Ігор.

«Коли ти просто поруч — цього іноді достатньо»

На запитання про найяскравіші моменти за рік роботи Ігор Петровський зізнається: виділити щось одне важко. Кожна історія по-своєму важлива.

«Напевно, найбільше запам’ятовується, коли ти їдеш разом із ветеранами на змагання і бачиш їхні очі. Коли вони погоджуються поїхати, спробувати, бути разом. Коли вони не закриваються, а йдуть у цей процес», — говорить він.

Йдеться не про змагання чи показові заходи, а про прості речі: разом поїхати, побути серед своїх, відчути себе частиною спільноти.

«Вони приїжджають не за перемогами. Вони приїжджають, бо їм важливо відчути, що вони потрібні. Що вони не самі».

Він говорить, що багато хто соромиться просити про допомогу, бо звик усе тягнути сам. Але саме в цей момент підтримка є найважливішою.

«Я завжди кажу: не бійтеся звертатися. Не треба залишатися з цим наодинці. Ми для того і є, щоб бути поруч».

«Тут важливо просто бути серед своїх»

Під час розмови з Ігорем, буві Владислав — ветеран, який добре знає, як виглядає шлях після повернення з війни. Він підтверджує: робота фахівця із супроводу потрібна не лише на папері, а в реальному житті, щодня.

Сам Владислав звернувся по допомогу після того, як майже вісім місяців самостійно намагався зібрати документи й пройти всі необхідні інстанції. Каже, що цей шлях насправді дуже виснажує і багато в кого просто опускаються руки, а хтось і не хоче починати щось робити.

«Поки ти сам бігаєш по кабінетах, шукаєш довідки, пояснюєш одне й те саме — дуже легко просто зламатися. Не тому, що не хочеш, а тому що сил уже немає», — говорить він.

Тому, він каже, що частина ветеранів після повернення фактично зникають із поля зору. Не тому, що їм байдуже, а тому, що вони не знають, куди йти й до кого звернутися.

«Багато хто просто замикається. Хтось іде в себе, хтось — у роботу, хтось — у пляшку. Бо здається, що нікому до тебе немає діла. А ще — соромно просити про допомогу», — каже він.

Саме тому, на його думку, важливо мати окремий простір для ветеранів — не формальний кабінет і не установу з табличками, а місце, де можна просто побути серед своїх. Без звітів, без черг і без пояснень.

«Це має бути простір, де можна просто посидіти, випити кави, пограти в настільну гру, поговорити. Не обов’язково навіть про проблеми. Просто бути поруч із тими, хто розуміє без слів», — пояснює Владислав.

Він наголошує: така підтримка часто працює краще за будь-які офіційні механізми. Бо саме в неформальному спілкуванні народжується довіра, з’являється готовність говорити про складне і поступово повертатися до життя.

«У сім’ї не завжди можна все сказати. Не хочеш лякати рідних, не хочеш, щоб переживали. А серед таких, як ти — можна. Тут тебе розуміють без зайвих пояснень. І тоді вже можна рухатися далі», — говорить він.

Історія знайомства Ігоря та Владислава розпочалася з запиту, а зараз вони бачаться ледь не щодня. Саме тому, переконані і Владислав, і фахівець із супроводу ветеранів, громаді важливо мати не просто систему допомоги, а живий простір підтримки. Місце, куди людина не мусить вигадувати вагому причину прийти — достатньо просто бажання.

Наприкінці розмови Ігор окремо наголошує на довірі — тій тихій, але надзвичайно важливій основі його роботи.

«Я щиро вдячний усім, хто приходить і довіряє. Усі розмови, які тут відбуваються, — конфіденційні. Люди мають знати, що можуть говорити відверто, без страху, без осуду. Іноді просто виговоритись — це вже пів дороги. Моє завдання — бути поруч і підтримати», — говорить він.

Саме ця довіра, за його словами, і є тим фундаментом, на якому тримається вся робота з ветеранами та їхніми родинами.

Вінницькі