Історія захисника Вадима Казьмірука з Бару. Підтримайте петицію про присвоєння звання Героя України

09 січня 2026 р. 21:53

09 січня 2026 р. 21:53

На жаль, Барська міська громада нещодавно попрощалася із Захисником України — Вадимом Казьміруком. Поховання відбулося кілька тижнів тому. Вадим гідний найвищого державного вшанування, тому рідні просять усіх небайдужих підтримати петицію про присвоєння йому звання Героя України.

Підтримати петицію можна за посиланням - https://petition.president.gov.ua/petition/258138 .

Кожен підпис — це підтримка родини і вшанування пам’яті воїна.

Уклін та вічна пам’ять усім загиблим. Слава Україні!

«Два роки ми жили надією…»

Історію Вадима Казьмірука та шлях його родини через два роки невідомості журналісту Віктору Скрипнику для сайту RIA/20 хвилин розповіла дружина полеглого воїна — Аліна Казьмірук.

Коли почалася повномасштабна війна, родина Казьміруків пішла до військкомату всією сім’єю: батько, мама і двоє синів, один із яких — Вадим. Взяли тоді лише батька та брата - Артема. Мати продовжила волонтерську діяльність, а Вадим повернувся в сім'ю та на роботу. Але, попри те, що міг отримати на роботі відтермінування від служби, що вдома було двоє малих діток, серце Вадима не знало спокою.

Фото: Зі сторінки Аліни Казьмірук

«Я не можу бути вдома, коли тато з Артемом там», — сказав він.

1 липня 2022 року Вадим Казьмірук пішов служити. Його направили на навчання у Житомир. Він часто скидав фото, був заряджений і впевнений, що все буде добре. Вірив, що їх навчать, що вони виженуть російських окупантів з української землі і повернуть своє.

Навчання тривало близько двох місяців. На початку вересня Вадим сказав, що виїжджають, але куди саме — не знає. Пообіцяв повідомити, щойно з’явиться можливість.

6 вересня родина святкувала день народження сина Остапа. Саме того вечора Вадим подзвонив і сказав, що у нього — перший бойовий виїзд. Попередив, що деякий час може не бути зв’язку.

— Ми тоді ще не розуміли, що означає слово «виїзд», — згадує Аліна.

Минув день, другий, третій — зв’язку не було. Аліна і мама Вадима постійно телефонували одна одній, перепитували: «Дзвонив? Не дзвонив?».

А потім настав той день, який вона пам’ятає до дрібниць: субота, сиро, сіре небо. Вона гуляла з дітьми надворі, коли прийшло SMS з невідомого номера. У повідомленні було написано:
«Грузин — 200, хтось поранений. З Вадимом все добре».

— У перший момент я прочитала не «грузин», а «груз 200». Побачила внизу слово «Вадим» — і мене просто паралізувало, — згадує жінка. — Лише з четвертого чи п’ятого разу я збагнула, що там написано: «З Вадимом все добре».

Того ж вечора, близько шостої–сьомої години, Вадим подзвонив: «Я живий. Зараз нема можливості говорити, подзвоню завтра».

— Я почала плакати. Сльози котилися градом, — каже Аліна.

Тоді Вадим воював у складі 80-ї окремої десантно-штурмової бригади. Підрозділ перебував на Харківщині, брав участь у визволенні області від окупантів. Після цього їх перекинули на межу Луганської і Донецької областей.

Фото: Зі сторінки матері захисника - Світлани Казьмірук

Мама Вадима тричі їздила до нього з волонтерськими групами — возили хлопцям вареники, голубці, заготовки до борщу, домашню їжу.

У листопаді 2022 року родині дозволили приїхати до нього на день народження — 25 листопада. Побути разом дозволили лише годину — ситуація була непроста. Привезли багато домашньої їжі. Особливо Вадим любив «шубу».

— Це була наша перша зустріч після того, як він пішов воювати, — згадує Аліна.

Фото: Зі сторінки матері захисника Світлани Казьмірук

У грудні 2022 року стався приліт. Вадима контузило, уламком припекло плече. Його госпіталізували, батьки їздили до нього у Краматорськ. Наприкінці грудня бригаду вивели на доукомплектування у Житомир.

Новий рік і Різдво родина зустріла без нього.

«То був найкращий вечір за весь час розлуки»

Коли бригада перебувала у Житомирі, батьки Вадима вирішили зробити родині сюрприз — і їм це вдалося.

18 січня Аліна з дітьми була у бабусі й дідуся. Вона телефонувала Вадимові й жартома казала:
— Може, мама з татом заїдуть у Житомир і заберуть тебе хоча б на день?

Він уже знав, що їде додому, але мовчав.

Коли вони приїхали до мами Аліни, та раптом сказала: — Хтось пробіг за вікном.

За мить у хату вбіг Вадим — у військовій формі, з букетом троянд.

— Я — в сльози, — згадує Аліна. — А він каже: «Є ще сюрприз для дітей».

Він вибіг надвір і приніс величезного плюшевого ведмедя для доньки Марійки. А згодом свекор заніс великий іграшковий автомат для Остапа. Діти не тямили себе від щастя.

— То був найкращий вечір за весь час розлуки.

Вадим отримав дев’ять днів відпустки разом із дорогою. Увесь цей час родина була разом. А потім настав момент, коли йому знову потрібно було повертатися.

«Для нього головне були люди, а не зірки»

У березні 2023 року Вадим у складі новосформованої 82-ї окремої десантно-штурмової бригади поїхав на навчання до Німеччини. Він служив командиром штурмового відділення.

— Він казав, що для нього головне — не зірки на пагонах, а люди, — згадує дружина. — Тому від вищих посад відмовлявся.

Після Німеччини бригада знову перебувала у Житомирі, і родина їздила до нього майже кожних вихідних. Згодом їх перекинули на Миколаївщину. У квітні Аліна приїжджала до нього на два дні — вони гуляли містом, раділи можливості бути разом, хоча боляче було дивитися на сліди руйнувань.

На Миколаївщині відбувалося бойове злагодження. Підлеглими Вадима були чоловіки різного віку — деякі старші за нього на двадцять років. Але всі слухали його беззаперечно.

— «Я з ними на одному рівні, не ставлю себе вище», — пояснював він.

Хлопці завжди стояли за нього горою, а він — за них.

— Пам’ятаю, як мама привезла продукти й сказала, щоб трохи передав командирам, — згадує Аліна. — Він відмовився. Сказав: хлопцям віддам усе до останнього, а командуванню — нічого. І пояснив, чому.

«Чому людське життя — ніщо?»

До початку червня 2023 року бригада перебувала на Миколаївщині, після чого вирушила на Запорізький напрямок.

— На початку серпня Вадим сказав: «Скоро тут буде зашквар», — пригадує дружина.

Перший регулярний бойовий вихід відбувся 16 серпня. Після повернення Вадим був приголомшений ставленням командування до людей.

— Він прямо сказав: «Їх просто не бережуть. Чому людське життя — ніщо?»

Після цього виходу їм дали перепочинок на 8–10 днів. Вадим був у пригніченому стані.

— Казав: «Я так хочу додому, що готовий йти у СЗЧ. Я просто втомився».

Йому пообіцяли відпустку: ще один вихід — і 15 днів вдома.

Останній зв’язок був 28 серпня 2023 року.

— Він сказав, що йдуть на завдання, що зв’язку не буде, але все буде добре, — згадує Аліна. — Ми всі з ним поговорили. Він поцілував дітей, маму, мене. Того ж вечора написав: «Вирушаємо. Цілую. Люблю. Все буде добре». Я відповіла: «Нехай тебе береже Господь. Ми тебе дуже любимо. Чекаємо дзвінка».

Дзвінка більше не було.

Два роки надії

Два роки він вважався зниклим безвісти, і весь цей час родина жила надією, що він живий.

Згодом підтвердження прийшло через результати ДНК. Як розповідала Аліна, ситуацію ускладнювало те, що фрагменти тіла перебували у двох різних містах — у Харкові та Кривому Розі.

«У нас є підтвердження, є результати ДНК, є зв’язок з частиною — Вадим загинув, — говорить Аліна, не стримуючи сліз. — Загинув, захищаючи свою сім’ю, свою державу, але дякувати, що він все ж повернувся додому. Будемо мати до кого прийти, біля кого посидіти, з ким поговорити…»

У Вадима й Аліни двоє дітей: дев’ятирічний син Остап і п’ятирічна донечка Марійка.

«— Мамо, а я зможу побачити останній раз тата?» — запитав син…

«— А я розумію, що навіть цієї можливості в дитини не буде, — говорить жінка. — Кажу: Остап, тата ми не зможемо побачити, лише на фотографії…»

Аліна попередила дітей, що вони можуть не бути на похороні, якщо їм страшно або важко, але діти відповіли, що хочуть бути разом.

«Ви шукаєте одного, а ми — тисячі»

Вересень був тим місяцем, коли Вадимові обіцяли відпустку. 6 вересня у їхнього сина Остапа був день народження, і Вадим мав бути поруч. Подружжя заздалегідь говорило про святкування, але Аліна зізнається: сил і бажання щось планувати не було.

«Коли з ним обговорювали, як будемо відзначати, я казала, що так не хочу нічого робити, бо тебе нема. Якось не до того. Але ж діти хочуть свята», — згадує вона.

Вадим тоді порадив замовити свято у дитячій кімнаті. Аліна до останнього відкладала організацію, сподіваючись, що чоловік приїде і вони зроблять усе разом. Та зрештою, крізь біль і сльози, таки замовила святкування.

Фото: Зі сторінки матері захисника Світлани Казьмірук

Саме того дня їй зателефонував свекор і запитав, чи може вона відлучитися з роботи. Він приїхав за нею. У дорозі мовчали. Ніхто нічого не пояснював. Уже тоді Аліна відчула: щось не так.

Коли вони приїхали до батьків Вадима, у будинку був представник ТЦК. 6 вересня родині вручили офіційне повідомлення про те, що Вадим Казьмірук вважається безвісти зниклим із 30 серпня 2023 року.

«Коли я це почула, здавалося, що земля йде з-під ніг», — говорить вона.

Того дня вона вже не повернулася на роботу. Разом із рідними поїхали до поліції, написали заяву, було відкрито кримінальне провадження. А ввечері Аліна мала бути на дні народження сина.

Попри біль, розпач і внутрішню порожнечу, вона розуміла: її дитина заслуговує на свято, на сміх і на свій день народження.

Відтоді для родини почалися, за словами Аліни, «сім кіл пекла». Усюди відповідь була одна: чекайте. Це очікування стало не лише найдовшим, а й найважчим.

У січні 2024 року родині вдалося потрапити на прийом до Координаційного штабу. У Києві їм сказали фразу, яка болить досі:

«Ваш чоловік зник пів року, а це зовсім мало часу. Ви повинні розуміти, що ви шукаєте одного, а ми — тисячі».

Фото: Зі сторінки матері захисника Світлани Казьмірук

Розумом це можна було прийняти. Серцем — ні. Хотілося бодай якоїсь інформації. Родина щодня шукала Вадима у мережах, вдивлялася в кожну світлину, в кожне повідомлення.

Протягом двох років жодного сумніву в тому, що Вадим живий, у серці Аліни не було. Вона вірила: він у полоні, він знайдеться, станеться диво. Хоча десь глибоко розуміла — полону може і не бути.

Вадим не раз говорив:

«Знай, у полон я не здамся, у полоні можеш мене не шукати. Якщо у мене буде п’ять гранат для кацапів, то одну з них залишу для себе. Якщо буде можливість відправити на той світ декілька, то я це зроблю».

Ці слова не дають спокою й тепер. Бо лише Богові відомо, що насправді сталося того дня на полі бою.

Знайдено жетон

26 березня 2025 року Аліна отримала дзвінок від слідчої поліції.

«Мені повідомили, що серед тіл, які доставили, в одному з мішків знайдено жетон Вадима», — згадує вона.

Водночас її попередили: сам по собі жетон ще нічого не означає. Він міг загубитися або відчепитися. Попросили не робити передчасних висновків і дочекатися результатів ДНК.

Знову потягнулися дні, тижні, місяці очікування. Родина намагалася вірити: можливо, жетон справді загубився, а Вадим десь там, живий.

Фото: Зі сторінки матері захисника Світлани Казьмірук

У липні повідомили про попередній збіг ДНК. Але навіть тоді віра не зникла. У серпні надійшло підтвердження: дослідження завершені, збіг є. Водночас повідомили, що проведуть додаткові аналізи, адже йдеться лише про фрагменти тіла.

Дзвінки з Харкова і Кривого Рога

У вересні Аліна разом із донькою перебувала у лікарні. Саме того дня їй зателефонували зі слідчого комітету в Харкові.

«Сказали, що є збіг на 99,9 відсотка по молекулярному ДНК. Висловили співчуття. Повідомили, що чоловік загинув», — говорить вона.

За два тижні родині повідомили ще одну новину: у Кривому Розі також виявили збіг ДНК. Там був ще один пакет із фрагментами тіла Вадима. Частина його решток перебувала у Харкові, інша — у Кривому Розі.

Знову чекання. І, можливо, остання крихта надії, що скажуть: ми помилилися. Але підтвердження збігів надійшло з обох міст.

Коли почали ширитися чутки про загибель Вадима, Аліна вирішила: зволікати більше не можна.

«У нас є підтвердження, є результати ДНК, є зв’язок з частиною. Ми мусимо сказати правду».

Офіційні повідомлення з’являються лише після сповіщення ТЦК, тож родина змушена була повідомити про загибель самостійно. Перед тим Аліна поговорила з дітьми — щоб вони дізналися про це від мами, а не від сторонніх.

Вадим Казьмірук загинув, захищаючи кожного з нас, свою родину, свою державу.

Тепер кожен може висловити йому вдячність, а також його родині, підписавши петицію.

Історію захисника Вадима Казьмірука та його рідних, які втратили найдорожчу людину, редакція опублікувала з дозводу сайту RIA/20 хвилин.

Вічна пам'ять та слава Герою!

Вінницькі