Вінницька гвардійка розповіла про війну, втрачений дім, родину і шлях жінки у війську

Категорії

Світ Економіка Війна Технології Наука Авто Спорт Здоров'я Шоу-Бізнес Пізнавально Політика

Вінницькі Волинські Дніпровські Донецькі Житомирські Закарпатські Запорізькі Івано-Франківські Київські Кропивницькі Кримські Луганські Львівські Миколаївські Одеські Полтавські Рівненські Сумські Тернопільські Харківські Херсонські Хмельницькі Черкаські Чернігівські Чернівецькі

Погода

Київ

вологість:

тиск:

вітер:

Погода на 10 днів від sinoptik.ua

Вінницька гвардійка розповіла про війну, втрачений дім, родину і шлях жінки у війську

27 січня 2026 р. 18:30

27 січня 2026 р. 18:30

Її головна зброя не автомат, а слово й тепло присутності, що допомагає військовослужбовцям у найважчі моменти – після бою, поранення чи втрати. Вона – військовий психолог.

Мала батьківщина нацгвардійки Юлії Проценко – одне з невеликих міст в Донецькій області. Там минуло дитинство, жили батьки, стоїть будинок, у який хочеться повертатися, рідна школа, яка навіки у спогадах. Саме з цього міста починається її шлях до військової служби, і саме тут її те місце сили.

Батько Юлії служив прикордонником, кашкет з кокардою був важливим предметом у домі, а на свята обов’язково лунали військові пісні. Вона здобула педагогічну освіту та працювала деякий час в школі. А далі вирішила піти в армію.

«Моя Присяга була 2013 року, стрій, стоїть 187 строковиків, зима й лише дві дівчини. Перші постріли, запах пороху, тоді в мені щось йокнуло, я зрозуміла – це справді моє», – пригадує старший офіцер відділення психологічного забезпечення вінницького підрозділу Національної гвардії України майор Юлія Проценко.

Вона служила у Донецьку, потім – разом з вірними Україні гвардійцями – у Слов’янську. Саме там обрала для себе шлях військового психолога.

«Було багато людей з окупованих територій, зі зруйнованих домівок, з порожніми очима. Я слухала, говорила з ними, допомагала прийняти реальність та знайти сили рухатися далі. І найбільшою вдячністю для мене були їхні очі, які ставали світлішими, у яких з’являлася надія і жага до життя. Тоді я зрозуміла, що я на своєму місці, адже роблю справді важливу справу» , – каже офіцер.

Повномасштабне вторгнення додало болю. Юлія працювала в госпіталі, куди прибували поранені. Кожна палата – це велика історія окремого всесвіту простих, але мужніх українців, які з перших днів повномасштабного вторгнення стали на захист Батьківщини. У той самий час її чоловік-десантник воював на передовій, і зв’язку з ним не було, батьки залишались в селищі під російськими. Рідне місто було у вогні. Пригадує, що було дуже важко, але сил додавало спілкування з мужніми українськими воїнами, з якими щодня працювала.

«Пригадую, був дуже яскравий випадок. Я переживала за рідних, а тут у палату привозять пораненого бійця з маріупольського заводу «Азовсталь». Він був одним з тих героїв, про яких весь час тоді говорили по телевізору. Переживши пекло, він не зламався, залишався сильним духом і випромінював життєву енергію. Я подивилась на нього, і подумала: «якщо він зміг, то і я зможу» , – розповідає Юлія Проценко.

Зараз Юлія Проценко служить у 40 полку імені полковника Данила Нечая Національної гвардії України. Її чоловік отримав на фронті важке поранення, але пройшов реабілітацію і приєднався до підрозділу НГУ. Так родина, яку розлучила війна, знову об’єдналась.

Вінницька гвардійка розповіла про війну, втрачений дім, родину і шлях жінки у війську

Юлія Проценко каже, що українське військо сильно змінилось не лише у військовому сенсі. Воно стало більш сучасним, відкритим, великими можливостями для жінок.

«Чоловіки визнали нашу професійність. Побачили, що ми ефективно виконуємо завдання, інколи м’якше, але не слабше. Ми всі стали дорослішими та мудрішими. Я бачу, що наша нація сильна, і ми зможемо вистояти», – з впевненістю підсумовує нацгвардійка.

Вінницька гвардійка розповіла про війну, втрачений дім, родину і шлях жінки у війську