Два роки віри, надії, сподівання. Історія Анни Мірчук, дружини загиблого захисника Олексія Мірчука

17 лютого 2026 р. 17:13

17 лютого 2026 р. 17:13

Вона чекала на коханого чоловіка два довгі роки. Вірила, молилася, не дозволяла собі думати про найгірше. Сподівалася, що він повернеться.

Це історія Анни та Олексія Мірчуків — історія кохання, родини, війни й очікування. Вона мала тривати й наповнюватися спільними планами та щасливими моментами. Але повномасштабна війна назавжди розлучила їх.

Анні 35 років. Вона родом із села Балин Літинської громади. З 2015 року разом із чоловіком Олексієм та маленькою донькою родина переїхала в м. Бар . Тут народився їхній син. Тут вони будували своє життя, ростили дітей. А далі - війна, нестерпне очікування і найстрашніший дзвінок.

Сьогодні Анна виховує дітей сама. Вона погодилася розповісти свою історію — історію кохання, війни, двох років надії та болю.

Фото: З фотоархіву Анни Мірчук

«Він мріяв стати десантником»

Олексій Мірчук народився 20 вересня 1989 року у Барі. Навчався у Барському ліцеї №3, після школи здобув професію у Барському професійному будівельному ліцеї. Проходив строкову службу у Гайсинській військовій частині, отримав звання старшого солдата. Згодом підписав контракт.

"Він любив риболовлю, автомобілі. Був наполегливий, цілеспрямований, завжди йшов до своєї мети. Ще будучи юнаком, мріяв стати десантником", - згадує Анна.

Їхня історія

Познайомилося подружжя у 2013 році на хлібзаводі «Бонус У» у смт Літин, де працювали разом.

"Спершу це була просто дружба. Згодом я зрозуміла, що не можу без нього, особливо їколи нас ставили у різні зміни", - розповідає жінка.

Але це почуття виявилося взаємним.

"Назавжди запам'ятала слова, які сказав мій Льоша: "Аня, що ти зробила, я закохався, як хлопчик?" Ще сміявся, казав "я не можу працювати коли тебе немає на роботі".

Так дружба поступово переросла в прекрасну історію кохання.

26 лютого 2014 року Анна сказала «Так» на освідчення Олексія, а 11 травня вони офіційно стали сім’єю. Жили спершу у батьків дружини, у селі Балин Літинського району. 10 вересня 2014 року народилася їхня перша дитина - донечка Зорянка. Чоловік продовжував працювати на хлібзаводі.

Олексій та Анна Мірчук Фото: З сімейного фотоархіву родини Мірчуків

У жовтні 2015 року сім'я прийняла рішення переїхати у місто Бар. А 18 вересня 2016 року у них народився хлопчик Михайлик.

"Це було справжнє диво, адже народитися він мав на початку жовтня", - ділиться Анна.

Тепер родина дні народження святкувала три дні поспіль. 18 вересня - Михайлик, 19 вересня - Анна, а 20-го - Олексій.

У 2019 році Олексій вирішив поїхати працювати за кордон.

«Звісно, було дуже важко відпустити, але ми впоралися. І так він пропрацював там до 2023 року, звичайно приїздив додому, але ми з дітками дуже сумували за ним».

Захисник Олексій Мірчук з дітьми Фото: З сімейного фотоархіву родини Мірчуків

Перші дні великої війни і рішення чоловіка повернутися

Анна згадує, що 24 лютого 2022 року спершу не усвідомила, що почалася війна.

«Почався звичайний ранок. Проснулася, почала готувати сніданок дітям, старшій в школу, меншого в садочок. І тут дзвінок від мами: “Дитино, війна почалася”».

Анна одразу зайшла в інтернет і побачила звернення президента. Діти до школи і в садочок уже не пішли, навчання перейшло в онлайн. Того ж дня над містом низько пролетів великий літак.

«Моя дитина старша настільки налякалася, що вона сиділа і в неї трусилися ручки», - згадує Анна.

Олексій тоді був за кордоном і хотів негайно повертатися, але рідні переконували його залишитися. Згодом Анна думала про переїзд до чоловіка, але розмова з ним все змінила:

«Одного разу він мені сказав: “Приїдьте сюди, я буду знати, що хоть ви в безпеці”. Я кажу: “Що означає, ми в безпеці, а ти?” На що він мені сказав: “А я - в Україну”. І тоді я зрозуміла, що нікуди ми не поїдемо, бо він все одно приїде сюди».

Захисник Олексій Мірчук Фото: З сімейного фотоархіву родини Мірчуків

Повістка, навчання і перші бої

4 червня 2023 року Олексій приїхав додому. 6 червня він пішов у військкомат стати на облік, де одразу отримав повістку. 8 червня вже був відправили у 199 навчальний центр.

«Навчання проходив місяць, потім його направленили у 46 Подільську десантно-штурмову бригаду. Так його бажання стати десантником і здійснилося», - розповідає Анна.

Перший бойовий вихід Олексія був 17 серпня на Запорізькому напрямку. Три доби Олексій не виходив на зв’язок.

«Це були наші перші ночі без сну», - згадує дружина захисника.

Повернувся пораненим.

Захисник Олексій Мірчук Фото: З сімейного фотоархіву родини Мірчуків

«Він мав осколкові поранення, важку акубаротравму, контузію. Втратив частково зір та слух».

Олексій лікувався у Запоріжжі, потім його направили у Житомир. Анна їздила до нього. Після лікування була реабілітація, потім ВЛК, і чоловік знову повернувся до служби в ДШВ на посаду навідник аеромобільного відділення.

«Якщо не виходжу на зв’язок 5 днів, то це нормально»

16 листопада 2023 року Олексій поїхав з дому назад у військову частину. Згодом його направили на Донецький напрямок.

Востаннє Анна говорила з чоловіком 14 грудня.

«Тоді він мені зателефонував і сказав, що вони виїжджають на оборону Мар’їнки. І сказав, що якщо не виходить на зв’язок щонайменше 5 днів, то це нормально і нікого “трусити” не потрібно».

Але зв’язку не було ні через п’ять, ні через десять днів.

«Я почала піднімати всіх, кого тільки можна: побратимів, командирів, військкомат і всіх, кого я тільки знала».

Фото: З фотоархіву Анни Мірчук

І вже 28 грудня Анна офіційно отримала сповіщення, що її чоловік зник безвісти.

«З того часу почалося пекло», - ділиться Анна.

Два роки пошуків

Анна надсилала запити у всі можливі організації, під’єднувалася до пошукових телеграм-каналів, намагалася знайти будь-яку інформацію.

«Я не могла повірити, як так: була людина і немає, зник. Він часто снився, що вертається додому. Я вірила, що він живий. Не було жодного дня, щоб я допустила думку, що мій чоловік загинув».

Вона каже, що інформації було багато, і серед неї були й повідомлення, що Олексій загинув, але вона не вірила:

«Я вірила в те, що він живий, він повернеться».

Вона вірила, шукала і чекала:

"Далі було два роки пошуків, два роки віри, надії, сподівання».

Фото: З фотоархіву Анни Мірчук

Анна зверталася до Координаційного штабу, НІБ, поліції, Лубінця, Червоного Хреста:

«Кругом була відповідь: чекайте», розповідає Анна Мірчук.

Вона виходила на акції підтримки безвісти зниклих, зокрема і в місті Бар, використовувала будь-яку можливість, щоб щось дізнатися.

Дзвінок про збіг ДНК

19 грудня 2025 року о 16.00 годині Анна отримала дзвінок від слідчої Львівського моргу.

«Мені сказали, що є збіг ДНК», згадує згорьована дружина.

Родина не могла повірити, що це правда:

«Два дні я жила з вірою, що, можливо, помилилися, що це не правда».

Але 22 грудня о 9.10 год ранку пролунав дзвінок з військкомату:

«Ми отримали офіційне сповіщення, що мій чоловік, відданий Військовій присязі, загинув під час захисту Батьківщини 15 грудня 2023 року біля населеного пункту Мар’їнка Донецької області».

Анна каже, що не знає, як описати їхній стан тоді. Для дітей це був шок.

Захисник Олексій Мірчук Фото: З фотоархіву Анни Мірчук

«Я пояснила дітям одразу, що його немає, що він загинув, що труну привезуть закриту. Син не міг сприйняти, не міг зрозуміти. Він вірив, що ще побачить татка, коли його привезуть. Але, на жаль, він його так і не побачив».

Анна розповідає, що їздила у морг разом із мамою Олексія.

«Ми особисто з мамою мого чоловіка їздили у Вінницю в морг, на власні очі бачили ту жменьку кісточок».

І навіть після поховання вона не може повірити, що це сталося.

«Я не можу повірити досі, що ми його похоронили. Я не вмію жити без чоловіка, я не навчилася бути без нього. Мені дуже важко змиритися з тим, що його дійсно немає».

Коли стає нестерпно важко, Анна йде на могилу.

«Я з ним розмовляю, я прошу бути біля нас, розказую, як ми живемо, як нам його не вистачає. Несу обов’язково солодощі, він завжди дуже любив солодке. Іду на його могилу, щоб з ним пити каву, там вона смачніша».

Фото: З сімейного фотоархіву родини Мірчуків

Про підтримку і те, що тримає

Найбільша опора для Анни - рідні та діти. І тепер вона мусить жити і бути для дітей і мамою, і татом. Робити все, щоб діти знали і вірили, що татко їх любить і з неба:

«Я знаю: якби мені не було важко, але я не маю права опустити руки. Мені чоловік завжди казав: “Ти сильна, ти зможеш”. І ці слова тримаютьмене. Я маю жити за двох, заради його пам’яті, заради дітей».

Вона також дякує за підтримку друзям і ветеранському простору.

«Також велика підтримка була з боку друзів, які не залишили мене сам на сам з цією біллю. Велика вдячність дівчатам з ветеранського простору, які були і є для мене величезною опорою і підтримкою».

Анна - справді сильна жінка, яка вчиться жити далі: для дітей, родини, для себе:

"Я намагаюся спілкуватися з людьми, не закриватися в собі. Хоча інколи хочеться тиші, побути сам-на-сам зі своїми думками, зі своїм болем. Інколи читаю онлайн книги з психології, також пройшла курс "Дружина ветерана" де отримала чимало, як психологічної, так і іншої інформації.

«Не здаватися і не опускати руки»

Як дружина, яка жила в невідомості 24 місяці, каже, що дуже важливо для родин зниклих захисників - не здаватися.

«Не опускати руки, завжди вірити тільки собі, завжди вірити в повернення. Знаю, важко, боляче, але якщо є 1% надії, буде 99% віри».

Вона наголошує, що кожна родина має право проживати біль по-своєму:

«Кожна родина має право плакати, кричати, випускати свою біль так, як вважає за потрібне».

Родинам зниклих безвісти та полонених Анна бажає терпіння і сили. З такими словами підтримки вона вийшла на акцію на підтримку безвісти зниклих та полонених захисників у січні. Адже, як ніхто інший, вона розуміє кожного, хто місяцями та роками чекає хоч якусь звісточку, стукає в усі двері різних установ, стоїть під дощем, снігом та в мороз з фото рідної людини на акціях підтримки.

"Я знаю, що це таке, коли хочеш щоб тебе просто підтримали, щоб знати що ти не сам на сам зі своїм болем", - каже Анна Мірчук.

Вінницькі