Вірш про Героя Ярослава Христюка у книзі Ганни Демиденко «Освячена любов’ю»

27 квітня 2026 р. 19:16

27 квітня 2026 р. 19:16

У книзі «Освячена любов’ю» вийшла поезія про мужнього морського піхотинця 36 окремої бригади імені контрадмірала Михайла Білинського, командира відділення з позивним «Христос» – Ярослава ХРИСТЮКА.

Матір Героя Юлія Іванівна та донечка Яночка були на презентації 11-ї збірки поезій Ганни Демиденко – української поетеси, родом з Чернігівщини.

Авторка книги розповіла, що її вразила життєва історія Ярослава – молодого хлопця з Браїлова Жмеринської громади, який став на захист України ще у 18 років. Разом із морпіхами мужньо захищав кордони держави на Маріупольському напрямку, населених пунктах Водяне, Гнутово, Павлопіль, брав участь у Широкінській операції та гарячих і жорстких боях при обороні міста Маріуполя – 86 днів, 82 з яких у повному оточенні. У бою він був одним із кращих. Загинув 17 березня 2022 року при обороні Маріуполя, рятуючи побратима Мішу. До цих пір тіло воїна знаходиться на тимчасово окупованій росією території.

Фільм про Героя

За час проходження служби з 2014 року по 2022 рік за проявлений героїзм і мужність Ярослав нагороджений 14-ма нагородами, серед яких: відзнака Президента України «За участь в АТО», За взірцевість у військовій службі ІІІ ступеня, Почесний знак «Маріуполь. Відстояли – Перемогли», хрест «За заслуги», «За висадку десанту», «За далекий похід», «Хрест бойового братерства», медаль «Захиснику Вітчизни», орден «За Мужність ІІІ ступеня», орден «За Мужність ІІ ступеня», орден «За мужність І ступеня». Ярослав Христюк – кавалер трьох орденів «За мужність», що прирівнюється до звання Героя України.

Творчий доробок Ганни Демиденко налічує більше півтисячі віршів про війну. Всі вони пронизані глибоким патріотизмом, розповідають про долі людей, у чиє життя увірвалась війна.

Пропонуємо поетичне слово про нашого мужнього Захисника:

«Христос»

Христюк Ярослав (23.02.1996 - 17.03.2022.) – молодший сержант, морпіх 38-ої окремої морської піхоти імені контр-адмірала Михайла Білинського.

У двадцять шість свіча його погасла,

З них – вісім літ щоденно «на нулі»,

У серці – «Слава Україні» гасло,

Доки не стало сили... у крилі...

«Христосом» хлопець став у вісімнадцять,

Коли подався край свій боронить,

Не раз в любові він землі зізнався,

Хоч готував себе не для війни.

Зростав хлопʼям, допитливим і добрим,

Із поглядом задумливих очей,

Він серце мав велике і хоробре.

Знав: українця кров у нім тече.

Отож не міг дивитися спокійно,

Як ворог землю рідну став топтать.

Характер мав твердий і непокірний.

Війна на сході не давала спать.

Жив дух у нім, гартований любовʼю

І до землі, і до морських широт,

Юнак, свою вручивши долю Богу,

В морпіхи йде, де кожен – патріот.

«Війна – це жах, вона людей вбиває,» –

Матусин голос в памʼяті звучав.

Не раз морпіх слова її згадає,

Коли завод звільняли Ілліча. (Маріупольський металургійний комбінат імені Ілліча. Перший раз був звільнений 13.06.2014р.)

Розцвів над ним жовто-блакитний прапор,

Що радість із морпіхами ділив.

Здавалось, торжествує в світі Правда.

Христоса успіх теж заполонив.

Закоханий у Маріуполь, море,

Він у полоні мрій не раз літав,

Не знав тоді, що кілька літ до горя,

Що «рускій мір» це місто розхитав.

Тепер морпіхи вдруге боронили

Завод з гучним іменням Ілліча.

Гуляла смерть над ними і під ними.

Христос там відшукав і свій причал.

Він боронив країну... вісім років,

Не раз – не два обдурюючи смерть,

Вона ж була від нього за пів кроку,

А пісня «Пташки» – для душі десерт.

Війна й кохання, й смерті тінь усюди –

Саме таким був «Азовсталь» тоді.

Співало серце у морпіха в грудях.

Дуетом – Катіне, бо ж молоді.

Кохання це навідалось неждано,

А мо’, відчуло здалеку біду,

Що Ярослава скоро вже не стане,

В полон російський Пташку віддадуть...

А ворог тис і ближче підкрадався –

Перекривав артерії життя,

Чи то лихий над воями сміявся,

Спинивши шлях героям до звитяг.

Ні світла, ні води, ні інтернету,

Прострелено кожнісінький вже метр.

Збудила пісня Пташки пів планети...

Може, тому й щадила її смерть.

«Зродились ми великої години!» –

Катрусі голос темінь розривав...

Вони ж тримались, як одна родина...

Христоса Бог чомусь не врятував...

Бетон своєю заросивши кровʼю,

Він дихати раптово перестав...

Душа ж його, окрилена любов'ю,

Зорить на «Ілліча» й на «Азовсталь»,

Де тіло загубилося Героя

(Нема його могилки на землі)...

Не випустив із рук морпіх і зброї –

У Жмеринці стоїть він у броні!

30.11.2025.

Вінницькі