Як кіноклуб в м. Бар став одним із найкращих у мережі Docudays UA менш ніж за пів року

25 червня 2026 р. 10:17

25 червня 2026 р. 10:17

Кіноклуб Docudays UA «Барі» увійшов до числа найкращих клубів громад мережі міжнародного фестивалю документального кіно про права людини Docudays UA серед понад 600 кіноклубів України. За пів року команда провела 10 основних та чотири освітні покази, які відвідали люди віком від 9 до 70 років. Без адміністративного ресурсу, бюджетного фінансування, грантів і сформованої аудиторії клуб став однією з найактивніших культурних спільнот Барської громади, до подій якої долучаються відомі українські та іноземні документалісти.

Перед тим як починати показ, Ірина Стороженко поставила для себе маленьку мету. Якщо через пів року на зустрічі приходитимуть хоча б два десятки людей, а серед них буде десятеро постійних учасників, то це вже можна буде вважати успіхом.

Тоді важко було уявити, що менш ніж за шість місяців кіноклуб Docudays UA «Барі» не лише збере навколо себе постійну спільноту, а й увійде до числа найкращих клубів громад у мережі. А його модераторок Ірину Стороженко та Марину Коваль запросять до Києва на щорічну конференцію модераторів та модераторок Docudays UA.

Нещодавно в столиці завершився XXIII Міжнародний фестиваль документального кіно про права людини Docudays UA, у межах якого традиційно відбулася конференція для модераторів мережі кіноклубів. Серед 40 запрошених клубів з усієї України був і кіноклуб «Барі», який до того ж відзначили як один із найкращих клубів громад.

Після повернення з Києва ми поспілкувалися з ініціаторкою та модераторкою клубу Іриною Стороженко про те, як за пів року навколо документального кіно в Барі сформувалася спільнота однодумців, чому після переглядів люди не розходяться ще по дві години та який вплив ці розмови вже мають на учасників клубу і громаду.

Від шести людей до повної зали

На перший показ прийшли лише організатори клубу і одна глядачка.

— Прийшло шість людей. Це був директор Фонду громади "Барі" Роман Мочарний, з яким ми в партнерстві започаткували клуб, його дружина Ірина, моя співмодераторка Марина, яка запросила подругу, журналістка Дар’я. Хоча анонси були всюди. І цей дискомфорт треба було просто пережити, - згадує Ірина.

Тоді вона сказала собі та колегам, що буде задоволена, якщо за пів року на покази приходитимуть 20 людей.

Зараз останні кілька зустрічей збирали не менше двох десятків учасників. А іноді організатори вже жартують, що доведеться думати над обмеженням кількості місць.

Найбільшою перемогою Ірина вважає навіть не цифри.

— Я пишаюся тим, що в нас є постійне коло людей. Вони приходять не через зіркових гостей чи якусь конкретну тему. Вони приходять, бо їм важливий сам формат і вони бачать у ньому сенс.

Розмови, які не закінчуються після фільму

Спочатку організатори намагалися вкластися в годину обговорення. Але з часом учасники самі почали просити не поспішати.

Сьогодні розмови після переглядів нерідко тривають від півтори до двох з половиною годин. І кожен може піти раніше, якщо хоче.

— Мені розповідають, що люди продовжують говорити про теми, які ми піднімаємо, вдома, з друзями, колегами, в школах, спортзалах і навіть на днях народження. Виходить, що фактично кількість людей, яких зачіпають ці розмови, значно більша за тих 15-25 людей, які приходять на покази.

У клубі говорять про гендерну рівність, домашнє насильство, корупцію, війну, втрати, права людини та складний досвід.

— Це реальний вплив. І я ним захоплююся. Люди приходять, думають, сперечаються, досліджують свій внутрішній світ і хочуть краще розуміти світ навколо.

«Я хочу читати українську літературу»

Одним із найбільших досягнень Ірина Стороженко називає не статистику чи нагороди, а зміни, які бачить у людях.

Найчастіше вона згадує в розмові свою колегу та співмодераторку Марину Коваль, з якою разом розвиває і кіноклуб, і книжковий клуб у Барі.

На початку роботи книжкового клубу Марина казала, що має чотири роботи і зовсім не впевнена, що знайде час на читання. Та після однієї із зустрічей зі сльозами на очах сказала:

— Я хочу читати українську літературу.

Відтоді вона регулярно читає книжки українських авторів і бере участь в обговореннях.

На викладачку історії Барського фахового коледжу транспорту та будівництва Яну Жилінську найбільше вплинув показ фільму «У сітях» про сексуальне онлайн-насильство, який вони дивилися разом зі студентами. Після перегляду діти мовчали і не могли говорити про побачене. Але згодом ця розмова все ж почалася - і тема, про яку раніше соромилися або боялися говорити, перестала бути табу між викладачкою та студентами. На думку Яни, саме такі відверті розмови допомагають молодим людям краще розпізнавати небезпеку та захищати себе.

Схожі зміни Ірина відзначає після багатьох зустрічей кіноклубу. Після фільму “Лізо, ходи додому” про домашнє насильство 10-класниця Вероніка Панасюк розповіла, що зрозуміла, як сильно її люблять батьки і які в них чудові стосунки, стала помічати більше проблем в родинах однолітків та стала чутливішою до них.

Під час показу фільму «Джованні і балет на воді» для групи майбутніх автомеханіків багато хлопців на початку обговорення були переконані, що існують «чоловічі» та «жіночі» види спорту, а наприкінці розмова вже була про право людини обирати власний шлях незалежно від очікувань оточення.

Зміни відбуваються і на особистому рівні. Після перегляду цього ж фільму тренерка Ольга Громова говорила про гендерні ролі зі своїм танцювальним колективом та власними дітьми, а Марина Коваль дозволила своєму дев'ятирічному сину зробити завивку та пофарбувати волосся у бордовий колір.

— Для мене це найбільша цінність, коли люди готові переглянути свої установки. Марина один з найяскравіших прикладів. Я щиро захоплююся нею і постійно кажу їй про це. Вона дуже чутлива, емпатійна людина. Вона не просто слухає чи дивиться. Вона переосмислює і діє, — говорить Ірина.

Клуб допоміг знайти своє середовище

Коли Ірина Стороженко переїхала до Бару з Києва з початком повномасштабної війни, знайомих у місті було небагато. Саме кіноклуб допоміг знайти однодумців.

— Клуб дав мені середовище. Але він перестав бути просто дозвіллям. Зараз це вже окрема частина мого життя. Він потребує багато часу на підготовку, читання, пошук гостей, модерацію. Фактично це стало ще однією роботою. Неприбутковою, але дуже цікавою.

Разом із цим у житті стало більше людей, зустрічей, спільних ідей і нових знайомств.

Виявилося, що модератор — це окрема професія

Попри багаторічний журналістський досвід, Ірина зізнається, що професія модератора виявилася для неї абсолютно новою.

— Спочатку я думала, що це щось схоже на інтерв'ю. Тільки не з однією людиною, а одразу з кількома десятками. Але насправді модератора не має бути багато. Він має допомогти людям самим говорити і розмірковувати. І це дуже непросто.

У певний момент вона навіть відчувала себе самотньою у цій ролі.

— Коли ти журналіст, ти бачиш результат своєї роботи. А тут вплив є, але його дуже важко виміряти.

Саме тому поїздка до Києва, де зібралися модератори з усієї України, стала для неї особливо цінною.

Маленький клуб із Бару, який помітили в Україні

У червні модераторки клубу Ірина Стороженко та Марина Коваль взяли участь у щорічній конференції мережі кіноклубів Docudays UA, яка проходила в межах XXIII Міжнародного фестивалю документального кіно про права людини.

Серед понад 600 кіноклубів мережі на конференцію запросили лише 40. А клуб «Барі» ще й відзначили як один із найкращих клубів громад. Причому він став одним із наймолодших серед відзначених.

За словами Ірини, організатори оцінювали різні показники: кількість показів, роботу з темами, звітність, сторінки в соцмережах, зростання аудиторії, різноманітність учасників та роботу із запрошеними гостями.

— Нам казали: «Ми зачитуємося вашими звітами».

Особливістю барського клубу стало те, що він не має готової аудиторії.

— Багато клубів працюють у школах, бібліотеках чи центрах пробації. У них уже є свої люди. Наш феномен у тому, що ми збираємо людей з нуля, це відкриті покази, куди люди приходять добровільно. І це люди від 15 до 70 років, різних професій та статусів.

Три дні навчання і складних розмов

На конференцію до Києва з'їхалися модератори кіноклубів з усієї України. Протягом трьох днів вони навчалися працювати зі складними темами, розбирали реальні ситуації, які можуть виникати під час обговорень, та шукали способи підтримувати безпечний простір для розмов.

Особливо Ірині запам'яталася зустріч із психологинею Катериною Гольцберг.

— Вона дуже багато говорила про складну модерацію чутливих тем, про сильні емоції, про те, як реагувати, коли людина плаче, злиться або переживає щось дуже особисте. Ми розбирали конкретні ситуації і вчилися працювати з ними на практиці.

Якщо попереднє навчання перед відкриттям клубу було переважно теоретичним і стосувалося тем прав людини, то цього разу учасники відпрацьовували навички в групах.

— Нас ділили на команди і моделювали конфліктні ситуації. Ми мали знаходити вихід із суперечок, працювати з різними точками зору, утримувати дискусію в конструктивному руслі.

За словами Ірини, саме після цих занять вона краще зрозуміла, наскільки складною є робота модератора.

— Я побачила, що є ціла професійна спільнота людей, які стикаються з такими самими викликами. І це було дуже підтримуюче.

Після конференції Ірина отримала ще одну несподівану пропозицію. Організатори Docudays UA запросили її модерувати загальноукраїнський онлайн-показ документального фільму .

До перегляду та обговорення стрічки зможуть долучитися глядачі з будь-якої точки України. Для модераторки барського кіноклубу це буде перший досвід роботи з аудиторією такого масштабу.

— Зараз вони хочуть практикувати такий формат взаємного навчання і підтримки. Я модеруватиму онлайн-показ, а колеги з мережі зможуть спостерігати за роботою та давати професійний зворотний зв'язок, — розповідає Ірина.

За її словами, така пропозиція стала не лише можливістю застосувати нові знання на практиці, а й підтвердженням того, що роботу барського клубу помітили та цінують у всеукраїнській мережі.

Досвід Бару зацікавив колег з усієї України

Однією з тем, яка викликала найбільше запитань на конференції, стало залучення гостей.

Учасників дивувало, що невеликий клуб із Бару регулярно запрошує режисерів, операторів та героїв фільмів.

— Багато хто думав, що я особисто всіх цих режисерів, акторів та операторів знаю. Насправді жодного з них я не знала. Я просто пояснюю людям, для чого це потрібно. Розповідаю, що у маленькому місті брак культурних подій, в нас збираються люди, які хочуть дивитися документальне кіно. Люди в Барі заслуговують на такий самий доступ до якісного кіно й розмов про нього, як і мешканці столиці. І прошу допомогти зробити це реальністю.

Саме так у клубі відбулися зустрічі з режисером Сергієм Буковським, операторкою Кристиною Серейкайте, журналістом та документалістом Азадом Сафаровим та іншими гостями.

— Я працювала на СТБ, де був слоган «Можливо все». Якщо колись буде потрібно запросити Бреда Пітта чи Анджеліну Джолі, я теж напишу їм листа, — сміється Ірина.

«Не існує правильної думки»

Ще одна важлива річ, яку підкреслює модераторка, - клуб не має бути місцем, де існує єдина правильна позиція.

— Якщо вам кажуть: «Почитайте правильну думку», то це маніпуляція. Не існує правильної думки. Є різні думки. І саме завдяки їм людина робить власні висновки.

Вона мріє бачити на зустрічах ще більше людей різних професій та поглядів.

— Мені хотілося б, щоб приходили лікарі, військові, підприємці, комунальники, працівники СТО, офіціанти, фермери та інші. Тому що кожен приносить у розмову свій досвід. А це допомагає краще розуміти одне одного і життя громади.

Восени Бар прийматиме Мандрівний Docudays UA

Після повернення з Києва організатори вже думають про нові проєкти.

Восени у місті планують провести Мандрівний Docudays UA, де покажуть найкращі стрічки цьогорічного фестивалю.

Також у клубі хочуть розвивати благодійний напрямок, адвокаційні кампанії та думати над інклюзивними показами для людей із порушеннями зору та слуху. А ще Ірина мріє, щоб подібні майданчики з'являлися і в інших місцях.

— Я дуже хочу, щоб люди надихалися і створювали свої кіноклуби. Це можуть бути школи, бібліотеки, лікарні, будь-які організації. Я готова допомагати і ділитися досвідом. Що більше буде таких просторів для діалогу, то сильнішими й згуртованішими ставатимуть громади.

І хоча перший показ пів року тому зібрав лише шістьох людей, сьогодні в Барі - це найбільш регулярна культурна спільнота, яка добровільно збирається, щоб дивитися документальне кіно і говорити про складні теми.

Те, що колись здавалося просто хорошою ідеєю, за кілька місяців перетворилося на щось значно більше, ніж кіноклуб. На місце, де люди вчаться слухати, сперечатися, сумніватися і краще розуміти одне одного. А можливо, саме з таких невеликих розмов і починаються великі зміни в громаді.

Вінницькі