Сталевий снайпер: історія Андрія Скрибана

02 липня 2026 р. 14:05

02 липня 2026 р. 14:05

Він не любить говорити про власні подвиги. На прямі запитання про нагороди чи перенесені контузії лише ніяково посміхається, знизує плечима й каже: «Не пам’ятаю. Звичайна робота» . Але за цією скромністю ховається залізна історія людини, яка захищає Україну вже понад десять років, пройшла пекло Іловайська, втратила ногу, але повернулася в стрій.

Штаб-сержант Андрій Скрибан — легендарна постать для багатьох військових. Історія його боротьби — це хроніка сучасної української армії: від перших елітарних спецпідрозділів до роботизованої війни сьогодення.

Військовий шлях Андрія розпочався задовго до великої війни. У 1998 році він підписав контракт із елітним спецпідрозділом «Ягуар». В ньому була перша експериментальна рота контрактного типу в Україні, створена як шаблон для майбутніх сил спеціального призначення.

«Це була шалена школа, — згадує побратим Андрія, з яким вони служили в одній снайперській парі у роті спецпризначення. — Тиждень вдома, місяць у відрядженнях. Рейди, кордон, боротьба з організованою злочинністю та контрабандою. Саме там ми навчилися головному — абсолютній довірі».

Побратим ділиться, що коли вони працювали в парі, він завжди був спокійний за свій тил:

«Я знав: якщо Андрюха стоїть на позиції, я можу спати спокійно. Навіть якщо треба буде дві чи три доби нерухомо лежати на морозі чи в багнюці — він стоятиме до кінця й ніколи не заскиглить. Людина-кремінь».

Андрій пішов з «Ягуару» у 2010 році, ще до подій Майдану, коли підрозділи почали перепрофільовувати під інші завдання. Проте цивільне життя тривало недовго.

Коли навесні 2014 року Росія вдерлася на українську землю, Андрій Скрибан не вагався ні хвилини. Він пішов на фронт добровольцем, приєднавшись як досвідчений снайпер до батальйону «Миротворець». Слов’янськ, Попасна, Торецьк, Зайцеве — скрізь, де точилися найзапекліші бої, Андрій виконував свою тиху, але смертоносну роботу на териконах.

А потім був Іловайськ. Наприкінці серпня батальйон опинився у самому пеклі, тримаючи оборону в місцевому залізничному депо. Під час спроби виходу так званим «зеленим коридором», коли російські війська підло порушили слово і почали розстрілювати українські колони з «Градів» та важкої артилерії, колона «Миротворця» була розбита.

В тому хаосі, серед палаючих соняшників та кукурудзяних полів, Андрій відбився від основної групи. Проте професійна підготовка спецпризначенця та залізна воля врятували йому життя. Він виходив самотужки протягом трьох днів , пробираючись крізь вороже оточення, поки врешті-решт не дістався підконтрольної Україні території.

Після лікування від важких контузій та короткого перепочинку Андрій знову підписав контракт — цього разу зі 131-м окремим розвідувальним батальйоном, де виконував завдання на Донеччині.

Повномасштабне вторгнення у лютому 2022 року застало штаб-сержанта Скрибана на навчаннях в Одесі. Разом із рідним 131-м батальйоном він прийняв свій перший бій, захищаючи Одеську область. Далі були стрімкі переміщення: відбиття ворожого наступу на Криворізькому напрямку, запеклі бої на Миколаївщині та участь у важкій, виснажливій наступальній операції з деокупації Херсона.

Саме за операцію на Херсонщині Андрій отримав одну з найвищих нагород — «Золотий Хрест» від Головнокомандувача ЗСУ.

Вони штурмували та зачищали дніпровські острови — територію, де кожен метр прострілювався, а за кожне дерево доводилося вести ближній бій.

Під час зіткнень під Куп’янськом в районі села Синьківка його група не просто вибивала ворога, а й брала полонених у ближньому бою. На запитання, чим окупанти відрізняються від наших, Андрій лаконічно відповідає: «Вони інші. Дикі люди» .

В одному з таких запеклих боїв під Запоріжжям Андрій зазнав надважкого поранення, яке призвело до ампутації ноги. Здавалося б, після понад десяти років війни та такої травми держава й родина мають повне право сказати: «Ти віддав свій борг сповна, відпочивай» . Але тільки не для Скрибана.

Його дружина Тетяна зі сльозами на очах, але з гордістю згадує той період:

«Втримати його вдома було просто неможливо. Як тільки рана затягнулася, він уперто встав на протез. Навчився заново ходити, пересилюючи біль, і одразу заявив, що повертається до своїх хлопців. До побратимів».

Тетяна повністю розділяє прагнення чоловіка захищати Батьківщину. Поки чоловік на фронті, вона не лише сильно хвилюється і чекає на нього, а й забезпечує надійний тил — успішно розвиває власну невеличку ферму з вирощування свиней і постійно допомагає армії, чим може.

Сьогодні штаб-сержант Андрій Скрибан знову у строю рідного 131-го батальйону. Через протез він більше не може працювати снайпером «у полі», тому пересів за кермо — зараз він служить військовим водієм.

Порівнюючи війну 2014 року із сьогоденням, Андрій зазначає, що характер бойових дій змінився кардинально:

«Зараз війна стала абсолютно роботизованою. Дрони, технології — все вирішують вони. Але техніка без людей нічого не варта».

На питання про те, чи не лякає його чисельна перевага ворога і так звані «м’ясні штурми» росіян, сталевий сержант відповідає впевнено:

«Це важко, але це не критично. Ми сильніші. Українці сильніші духом. У нашому підрозділі більшість бійців — максимально вмотивовані. Що мотивує мене особисто? Воля моєї держави. Я тут служив строкову службу, тут приймав присягу на вірність Україні. Це моя земля, і я буду її захищати».

Коли розмова заходить про перемогу і те, чим Андрій планує займатися, коли з’явиться вільний час, його обличчя світлішає. Військовий, який чверть століття віддав зброї та захисту країни, мріє про наймирнішу професію на землі.

«Дружина зараз активно займається фермерством, і ми потихеньку плануємо розвивати цю справу разом. Я б не відмовився стати фермером після перемоги. Всього помаленьку: і землю обробляти, і худобу розводити, свиней вирощувати. Своє, рідне, на своїй вільній землі».

А поки що штаб-сержант Скрибан міцно тримає кермо військового автомобіля, наближаючи той день, коли він зможе змінити камуфляж на цивільний одяг.

Вінницькі