Донорство без страху: Ірина Стороженко підписала згоду на донорство органів і розповіла чому

12 серпня 2026 р. 21:32

12 серпня 2026 р. 21:32

Коли Ірина Стороженко поставила підпис під документом, працівники лікарні подякували їй за «доросле і сміливе рішення». Вона ж не бачить у ньому ні героїзму, ні особливої відваги.

Для неї це рішення просте. Можливо, тому, що за ним стоїть не лише розуміння, як працює трансплантація. За ним майже рік розмов із молодим хлопцем, який дуже хотів жити, десятки телевізійних сюжетів, поїздка на обстеження до Білорусі, звернення до народних депутатів, зібрані кошти й очікування на серце, якого він так і не дочекався.

У липні 2026 року журналістка, культурна діячка та модераторка кіноклубу DOCU CLUB “Барі" Ірина Стороженко звернулася до одного з медичних центрів у Вінниці. Там вона підписала прижиттєву згоду стати доноркою органів після завершення життя.

Про своє рішення Ірина розповіла у соціальних мережах. Реакція знайомих показала, що для багатьох українців така тема досі залишається незвичною, а іноді й тривожною.

— Судячи з кількості здивованих смайликів на сторіз про мою згоду, розумію, що це, на жаль, іще трохи екзотика. А з дивного мені тут насправді лише одне: чому тільки зараз, - написала вона.

Хлопець, який не дочекався серця

До рішення Ірини веде історія, яка почалася близько десяти років тому, коли вона працювала на телеканалі СТБ.

Одним із героїв телевізійного проєкту «За живе!» став Ваня Коврига. У молодого хлопця відмовляло серце. Воно збільшилося у кілька разів, а врятувати його могла лише трансплантація.

Ваня Коврига

На той час отримати донорське серце в Україні було майже неможливо. Системи, яка могла б поєднати донора і людину, що чекає на орган, фактично не існувало. Українські пацієнти шукали порятунку за кордоном. Операції коштували десятки тисяч доларів, а гроші не гарантували, що людина встигне дочекатися відповідного органа.

Ірина майже рік розповідала історію Вані та боролася з системою.

— Йому була потрібна пересадка серця. Потрібні були величезні кошти. Ми їх зібрали, я зробила безліч сюжетів. Він чекав на орган у Білорусі й не дочекався, - розповідає журналістка.

Вона їздила разом із ним до Білорусі на обстеження. Перший сюжет про хлопця показували у Верховній Раді. Згодом журналісти знімали, як його звернення дивилися ті, від кого залежали законодавчі зміни.

Ваня хотів жити. Поруч були люди, готові допомагати. Телеглядачі переказували кошти. Журналісти знову й знову поверталися до його історії. Але серця для пересадки не було.

На жаль, він не дочекався операції.

— Я була тоді дуже розбита, — згадує Ірина.

У старій авторській колонці вона писала, що найбільше хоче, аби трагічна історія боротьби Вані Ковриги, «з яким ми прожили весь минулий рік і який дуже хотів жити», була не даремною.

Його історія стала для неї не просто одним із журналістських матеріалів. Вона показала, що навіть зібрані гроші, медійна увага та підтримка тисяч людей можуть виявитися безсилими, коли в країні немає системи трансплантації.

Коли одного сюжету недостатньо

Ірина Стороженко не обмежилася історією одного пацієнта. Вона продовжила говорити про людей, яким могли допомогти пересадки серця, нирок, печінки чи інших органів.

Тоді будь-яку розмову про трансплантацію супроводжували страхи. Українці чули про «чорних трансплантологів», викрадення людей і торгівлю органами значно частіше, ніж про реальні пересадки та врятованих пацієнтів.

Ці страхи впливали не лише на ставлення суспільства. Ними виправдовували небажання змінювати законодавство й створювати систему, у якій донорський орган міг швидко і прозоро потрапити до сумісного пацієнта.

У 2017 році Ірина публічно розкритикувала телевізійний сюжет, автори якого розповідали про «чорний ринок» органів. Вона наголошувала, що гучна й лячна риторика на національних телеканалах перекреслює роки роботи тих, хто намагається пояснити українцям справжній зміст донорства.

— Страх - сильна деструктивна емоція. Від одного лише словосполучення «чорна трансплантологія» глядач починає боятися трансплантації загалом, - писала вона.

Ірина наголошувала, що журналісти мають розрізняти нелегальну торгівлю органами живих людей і регульовану медичну систему, у якій після незворотної смерті однієї людини її органи можуть урятувати інших.

У своїх матеріалах вона сперечалася з політиками, перевіряла аргументи, пояснювала, чому людину неможливо просто викрасти на вулиці й використати як донора, та намагалася повернути розмову до тих, хто щодня втрачав час у черзі на трансплантацію.

Історія, яку продовжила колега

Поруч з Іриною Стороженко тоді працювала журналістка Ірина Заславець.

— Іра Заславець була тоді моєю стажеркою. І вона продовжила боротися далі, - говорить Ірина Стороженко.

Згодом Ірина Заславець стала медичною оглядачкою СТБ, заснувала Всеукраїнську платформу донорства iDonor та присвятила розвитку трансплантації значну частину своєї професійної і громадської діяльності.

Ірина Стороженко та Ірина Заславець

В інтерв’ю «Детектору медіа» вона згадувала, що саме завдяки матеріалам Ірини Стороженко до неї прийшло розуміння соціальної відповідальності журналіста. Для Заславець це стало прикладом «журналістики дії», коли журналіст не лише розповідає про проблему, а робить більше, ніж формально зобов’язаний, щоб допомогти людині або змінити систему.

Після того, як Вані Ковриги не стало, Заславець продовжила знімати сюжети про пацієнтів, яким була потрібна трансплантація. За її словами, лише за пів року не дочекалися потрібних орган семеро героїв її матеріалів. Вони не були невиліковними, але їхній шанс на порятунок закінчувався на державному кордоні.

З часом журналістська робота переросла у системну боротьбу. В Україні почали змінювати законодавство, навчати трансплант-координаторів, створювати центри та запускати єдину інформаційну систему.

У 2021 році повноцінно запрацювала Єдина державна інформаційна система трансплантації органів і тканин. Вона автоматично шукає сумісну пару «донор - реципієнт» за медичними показниками, терміновістю, місцем перебування пацієнтів та іншими визначеними критеріями. Такий механізм має мінімізувати людський вплив на розподіл органів.

Для Ірини Стороженко це стало результатом шляху, який починався з історій людей, що роками чекали на порятунок за межами України.

— За цим рішенням стоять десятки неймовірних людей, яких мені пощастило знати. Саме вони проклали цей непростий шлях, завдяки якому сьогодні українці отримують шанс в Україні, — каже вона.

«Чому тільки зараз»

Коли система запрацювала, Ірина планувала оформити і свою згоду. Але у 2021 році вона була вагітна. Потім почалося повномасштабне вторгнення, а сама вона опинилася далеко від центрів, у яких можна було подати заяву.

До теми її повертали не лише спогади про героїв сюжетів. Останнім часом Ірині одна за одною траплялися художні книги, у яких трансплантація знову з’являлася в кримінальному, моторошному чи гротескному контексті.

Серед них були «Танці з кістками» Андрія Сем’янківа, «Карбід» Андрія Любки та «Не відпускай мене» Кадзуо Ішіґуро.

— Мені було дуже прикро, що детективні історії про торгівлю органами й «чорних трансплантологів» усе ще привабливіший літературний сюжет, ніж реальні історії про людей, яких донорство врятувало, — говорить вона.

23 липня Ірина звернулася до центру у Вінниці й офіційно засвідчила своє рішення. Її заява потрапила до Єдиної державної інформаційної системи трансплантації.

Юридично документ називається прижиттєвою згодою на посмертне донорство. Простішими словами, людина заздалегідь дозволяє медикам розглянути можливість використати придатні органи для порятунку пацієнтів після завершення його життя.

Цей підпис не означає, що людина обов’язково колись стане донором. Для цього мають одночасно збігтися численні обставини. Медики повинні констатувати придатність органів для пересадки, а в системі повинен бути сумісний реципієнт.

— Я підписала згоду в лікарні, де кожного донора проводжають хвилиною мовчання й оплесками. Ви точно не раз бачили такі кадри, - розповідає Ірина.

Коли вона поставила підпис, їй сказали:

— Дякуємо вам за це доросле і сміливе рішення.

Однак сама Ірина називає його не сміливим, а відповідальним.

— Для мене це дуже просте і логічне рішення. Після завершення свого життя кожен із нас може врятувати не одну людину.

Чому підпис людини не створює для неї небезпеки

Один із найпоширеніших страхів звучить так: чи не можуть людину, яка дала згоду, навмисно не врятувати або вбити заради її органів?

Насправді інформація про таке рішення є закритою. Медичні працівники не бачать її під час лікування людини. Доступ до відповідної картки в ЄДІСТ відкривається лише після констатації загибелі мозку. Це означає повне та незворотне припинення всіх функцій головного мозку. Її констатує консиліум лікарів за затвердженою процедурою. Повернути людину до життя після такого стану неможливо. Лише тоді можуть розглядати питання донорства.

Статистика донорства

Станом на вересень 2024 року офіційну згоду надали 1129 українців. Жоден із них на той момент не став донором, тому що всі ці люди були живі. Водночас у листі очікування перебував 3421 пацієнт, а 598 українців так і не дочекалися пересадки.

Тобто реальна проблема полягає не в полюванні на органи, а в їх нестачі.

Навіть велика кількість пацієнтів у черзі не означає, що будь-який орган одразу комусь підійде. Система враховує групу крові, медичну сумісність, розміри органа, стан потенційного донора, терміновість та інші показники.

Станом на липень 2026 року на трансплантацію очікували 4290 пацієнтів, серед них 94 дитини. Найбільше людей потребували пересадки нирки, печінки та серця. За перші шість місяців року в Україні провели 327 органних трансплантацій. Понад 77% із них стали можливими завдяки органам людей, яким констатували смерть мозку. За цей період 80 донорів після завершення свого життя допомогли врятувати інших.

Рішення можуть ухвалити й рідні

Якщо людина за життя не подала ні згоди, ні письмової незгоди, це не означає, що донорство неможливе.

Трансплант-координатор може звернутися до чоловіка або дружини людини, яка вже відійшла у вічність, її близьких родичів чи іншої особи, яка взяла на себе зобов’язання поховати її. Вони мають право погодитися на передачу придатних органів для пересадки.

Саме рішення рідних часто дає змогу врятувати кількох пацієнтів. Наприклад, у лютому 2025 року згода родин двох донорів у Запоріжжі дала можливість провести пересадки семи людям.

Однак прижиттєва заява позбавляє близьких необхідності робити надзвичайно складний вибір у момент втрати. Людина заздалегідь повідомляє свою волю.

Своє рішення можна змінити. Згоду дозволено відкликати або замінити заявою про незгоду. Для цього потрібно знову звернутися до трансплант-координатора. Чинною вважається остання подана заява.

Коли особистий приклад змінює ставлення

Про згоду стати донорами після завершення життя публічно розповідали журналісти, телеведучі, громадські діячі та медики. Серед них Денис Бігус, Марічка Падалко, Наталя Нагорна, Ярослава Кравченко та інші відомі українці.

Такі публічні рішення потрібні не для привернення уваги до себе. Вони допомагають говорити про трансплантацію без страху, пояснюють, як працює система, та показують, що за сухими медичними термінами стоять людські життя.

Ірина Стороженко теж вирішила не залишати свій підпис приватною справою.

Вона пам’ятає Ваню Ковригу, з яким прожила майже рік його боротьби. Пам’ятає людей, які чекали на серце в Білорусі чи Індії, родини, які збирали десятки тисяч доларів, та журналістів, які намагалися достукатися до тих, хто міг змінити систему.

Тепер трансплантації роблять в Україні. У 2024 році українські медики виконали 516 органних пересадок, у 2025-му їхня кількість зросла до 658. За першу половину 2026 року провели ще 327 операцій. Проте тисячі людей усе ще чекають.

Тож саме з таких простих і важливих рішень і починається зміна суспільства. Коли слово «донор» уже не лякає, а означає людину, завдяки якій чиєсь серце продовжило битися.

Вінницькі