За Україну загинув 50-річний Анатолій Вірський із Малої Жмеринки: 12 років на захисті України

22 вересня 2026 р. 11:44

22 вересня 2026 р. 11:44

Він пройшов цю війну від самого її початку. Дванадцять років у війську, численні поранення, дев’ять орденів і нагород. Анатолій Іванович Вірський із Малої Жмеринки був одним із тих, для кого війна стала майже половиною дорослого життя. Він повертався на фронт після поранень, проходив реабілітацію і знову ставав до строю. Та 15 вересня його життя обірвалося поблизу Дружківки Краматорського району на Донеччині. Воїну навіки 50 років...

Анатолія мобілізували наприкінці 2014 року - ще тоді, коли на сході України тривала антитерористична операція. Свого часу він уже проходив строкову армійську службу, був танкістом, тож військова справа була йому знайома.

Останні роки служив старшим стрільцем-вогнеметником другого механізованого відділення першого механізованого взводу шостої механізованої роти другого механізованого батальйону військової частини А5003.

Анатолій - випускник Жмеринського ліцею №1, за освітою - тракторист. У цивільному житті працював у колгоспі рідного села Мала Жмеринка. Але війна змінила його життя. Відтоді більшу частину часу він проводив не вдома, а на фронті.

За роки служби мав дев’ять орденів та нагород. Був не раз поранений. Після одного з найважчих поранень три місяці проходив реабілітацію. Та залишати службу не збирався.

Анатолій був наймолодшим із п’ятьох дітей у родині Ніни Королівни. Мати згадує його особливим - веселим, дотепним, добрим, турботливим. Для неї він назавжди залишився її найменшим сином, за якого серце боліло всі ці роки.

85-річна Ніна Королівна зі сльозами згадує слова, які син часто повторював їй:

«Мамо, ви не маєте права померти, доки я не повернуся. Не плачте, не переживайте. Ви маєте дочекатися мене з війни. Я повернуся, й буду за вами доглядати і маю вас поховати».

Втім, зустріти сина Героя на щиті та поховати тепер довдеться старенькій матері...

Вижив там, де, здавалося, шансів не було

За роки війни Анатолій пережив чимало. Про найстрашніше розповідав рідним нечасто.
Одного разу, ще в часи АТО, він разом із понад п’ятдесятьма побратимами переховувався взимку у погребі. Вночі йому наснився покійний батько, який наказав негайно утікати звідти.
Анатолій прокинувся, швидко вийшов із укриття і саме в цей момент туди прилетів ворожий снаряд. Багато його побратимів загинули. А він залишився живим.

Іншого разу разом із побратимами майже два тижні перебував в оточенні у лісі. Без достатньої кількості їжі та води. Змочували губи водою з калюж, їли те, що вдавалося знайти в лісі. Анатолій дуже схуд, змарнів, але вистояв.

Та найбільше рідним запам’яталися не ці історії, а його внутрішня готовність знову повертатися туди, де було страшно. Перед останнім виходом на позиції він говорив сестрі Катерині, що цього разу відчуває - живим уже не повернеться. Цього разу передчуття його не підвело.

«Дєд», який любив життя

Попри роки війни, Анатолій залишався людиною, яка любила прості речі. Був вправним рибалкою, любив ходити по гриби. Особливо любив своїх п’ятьох племінниць. Власних онуків у нього не було, але серед побратимів він мав позивний «Дєд». Жартував племінницям, що вже став дідом.

Понад сім років прожив у цивільному шлюбі з дружиною Тетяною. Разом вони виховували її сина Вадима, який сьогодні також захищає Україну.

Анатолій мало бував удома. Війна забрала в нього роки, які могли бути зовсім іншими. Та він уперто повертався на фронт, бо вважав своїм обов’язком захищати інших та врешті-решт вибороти для України Перемогу. Не судилося...

Вінницькі