У Вінниці провели футбольний турнір на честь полеглих захисників Олександра Чауса та Віталія Драченка

01 листопада 2026 р. 09:17

01 листопада 2026 р. 09:17

На футбольному полі цього дня було більше, ніж спортивного азарту. Тут згадували друзів, одноклубників і побратимів, які свого часу виходили на поле заради перемоги, а згодом стали на захист України. У Вінниці відбувся футбольний турнір пам’яті Олександра Чауса та Віталія Драченка — двох захисників, чиї життя обірвала війна.

Участь у турнірі взяли чотири команди — «Юнайтед», «Арі Арт», «Роксана» та «Старовар». У кожній із них свого часу грали Олександр і Віталій. Тож зустріч стала не лише спортивною подією, а й нагодою знову зібратися людям, яких об’єднували футбол, дружба та спільні спогади.

«Я дуже пишався цими хлопцями, тому що вони були самовіддані на полі. І, як виявилося, вони були самовіддані на війні. Сьогодні приїхала вся родина Олександра Чауса з Миколаєва. Приїхала і його донечка Соломійка, щоб побачити, у яких командах грав її батько, за кого він виступав і як грав», — сказав Сергій Кудлаєнко.

Перед початком матчів присутні вшанували полеглих хвилиною мовчання. Особливим моментом стала церемонія пам’яті Олександра Чауса. Він виходив на поле під восьмим номером. Цю футболку організатори передали його дружині Анні — як символ того, що Олександр назавжди залишається частиною футбольної родини.

Віталій Драченко був не просто другом їхньої сім’ї — він був кумом і хрещеним батьком Соломійки. Чоловіки разом грали у футбол, дружили, мали схожі характери й однаково любили життя, спілкування та великі компанії.

«Вони були одноклубниками, разом грали, дружили. Були дуже схожі за характером, манерою поведінки. Обоє однаково любили футбол, любили життя, мали велике коло спілкування, дуже багато друзів. Я безмежно вдячна всім, хто долучився до організації цього турніру. Особлива подяка Вадиму Горбенку, капітану команди “Юнайтед”, усім гравцям і навіть тим, хто вже не входить до її складу, але пам’ятає Сашу», — говорить Анна.

Після виїзду з окупації на Миколаївщині родина переїхала до Вінниці. Тут Олександр прожив два роки, знайшов команду й повернувся до улюбленої справи. Футбол для нього ніколи не був просто захопленням — він грав із самого дитинства, і ця гра була невіддільною частиною його життя.

Анна згадує, що навіть у дорогу на останнє прощання поклала чоловікові футбольний м’яч і форму. Знала: саме цього він би хотів.

«Ми із Сашею говорили, що після завершення війни знову приїдемо до Вінниці й житимемо тут. Адже тут народилася наша Соломія — вінничанка. Ми навіть жартували: ми миколаївці, а дитина в нас вінничанка. Домовлялися, що обов’язково приїдемо до кума на кладовище. Але сьогодні я поїхала туди сама, без Саші», — розповідає Анна.

І наприкінці її розповіді звучить те, що, мабуть, найважче вимовити й водночас найважливіше зберегти: «Я маю надію, що вони там зараз зустрілися і так само ганяють футбол, як колись ганяли за життя».

Олександр Чаус народився 13 липня 1996 року. Він був військовослужбовцем, матросом, служив у складі 40-ї окремої бригади морської піхоти. За відданість службі отримав медаль «За вірність морській піхоті».

15 вересня 2026 року Олександр загинув під час виконання бойового завдання на Дніпровському напрямку. Група військових рухалася на позицію та потрапила на мінну небезпеку. Олександр ішов першим і прийняв на себе основний удар вибуху. Завдяки його вчинку побратими вижили, однак сам захисник зазнав смертельних поранень. Йому було 30 років.

Віталій Драченко народився 5 січня 1998 року. До військової служби він був футболістом і грав, зокрема, за вінницьку команду «Юнайтед». Загинув 23 жовтня 2024 року під час бойових дій поблизу Воздвиженки Покровського району Донецької області. Захисникові було лише 26 років. Посмертно його нагородили орденом «За мужність» ІІІ ступеня.

Капітан команди «Юнайтед» Вадим Горбенко розповів, що ініціатива провести матч пам’яті була спільною. До її втілення долучилися футболісти та організатори, які підтримали пропозицію команди. Зокрема він висловив вдячність Сергію Кудлаєнко, який за словами капітана, постійно підтримує подібні ініціативи.

«Тут за футбол взагалі не думається. Згадуються хлопці, атмосфера, пережиті з ними моменти, матчі. Дуже співчуваємо дружині Анні та їхній донечці. Важко, але нічого — ми будемо їх пам’ятати постійно», — поділився Вадим Горбенко.

Після трьох ігор учасники зібралися на символічне нагородження. Та головними підсумками цього дня стали не рахунок і не результати матчів. На полі знову зустрілися люди, яких колись об’єднав футбол, аби згадати тих, кого забрала війна.

Олександр Чаус і Віталій Драченко більше не вийдуть на поле разом із друзями. Але їхні команди, їхні номери, історії та спогади про них залишаються. І поки звучать ці імена, пам’ять про хлопців живе.

Вінницькі