Лише у спогадах залишилось село Вєров

16 вересня 2024 р. 15:10

16 вересня 2024 р. 15:10

Був хутір, а тепер гуде кущами,

Життя було, а лісом поросло.

І хатнище, поливане дощами,

Забуло рук господаря тепло.

Як дерево старе не пересадиш,

Так само пам’ять не перевезеш.

Давним-давно був Вєров садом,

Тепер тут навіть дички не знайдеш.

Ще є поодинокі вєровчани,

Яких з корінням вирвали тоді.

Вони живуть, вони позалишали

Там власні душі – знаки на воді.

Наша  активна позаштатна авторка Антоніна Солодуха  такий віршований вступ  зробила до спогадів про  свою малу батьківщину.  Цього села вже давно немає не карті району, але  воно живе  у душах тих, хто там народився і зростав. А  пані Антоніна вирішила  увіковічнити його у книзі  спогадів,  які вона написала сама, а також попросила поділитися  ними і старими фотознімками своїх колишніх односельчан. Пропонуємо читачам уривки з поки що рукопису цієї книги.

Історія села Вєров… Маленького, мальовничого, не гомінкого, але з кукуріканням півнів вдосвіта, муканням корів, які йшли вранці на пашу, кваканням жабів, з сажавками навпроти кожної хати, розкішними садами та веселим дзвінким сміхом дітей, які взимку спускалися з гірки, катанням у кирзяках  на імпровізованих самовисковзаних ковзанках, а влітку – з глеготінням табунів гусей, яких виганяли на випас ген аж до Центрального каналу. А там – ліс, вода, ягоди, халабуди та ходіння босими ногами по гарячому піску вєровських доріг. А по неділях звучала музика накручених патефонів, або ж вражала гра баяна в руках мого батька. Такі життєві спогади пролітають у моїй голові…

Ах, які смачні яблука були біля односельців! Солодкі, наливні – смак неповторний. Більше ніколи ніде не пробувала таких: і груші “дулі”,  “цукрувки”, “панянки”. Так називали їх ми – і діти, і дорослі.

Настали 60-ті роки, і Вєров став приречений. Не бути такому селу – сказали там, “на верху”… Село поволі знищували – примушували людей переселятися. Усе корчувалось, а землі по-новому засівались житами.

Лише в нашому районі, за даними збірника “Волинська область. Адміністративно-територіальний поділ” за 1968 рік, припинили своє існування 33 малих сіл і хуторів. Серед них і моє село – Вєров.

Існує легенда, а, може, й правда про заснування села. Завжди тутешні землі комусь належали. Їх купляли, перепродували, дарували, програвали і загарбували. Пан, ім’я якого не збереглося, був власником цих піщаних земель і запеклим гравецем у карти. Гравці переважно закладали щось: маєтки, землі, селян і навіть близьких. Тож цей пан програв у карти і землю, і маєток, і кріпаків, і навіть дружину Вєру. Наступні власники цих земель і назвали це поселення Вєров (Вєрув, Вірів).

Як розповідав батько, до Другої світової війни в селі було 28 хат. За іншими даними – більше. За польської влади село називалось “колонія”. Такі назви я бачила на старих, довоєнних мапах. Чиї були колонії? Голландські, німецькі, чеські? У селі, крім українців, жили і польські сім’ї – Задарновські, Сахарчуки, Червінські. На хуторі – Войтовичі. У радянський час село називали хутором. Але хутір – це розкидані і віддалені хати. А тут все було компактно і тягнулося однією вулицею. Після війни залишилось 20 дворів. Польські воєнізовані угруповання, які нападали на українські села, вбили 21 людину. Ця тема – страшна і болюча. На фронті з села менше загинуло.

Мені судилось народитись саме  в цьому куточку землі 29 липня 1953 року. Сільська баба-повитуха Ганна Гаврилюк, яку по-вуличному називали Назариха, прийняла пологи і благословила мене на світ. Тут, у затишній хатині, колихала мене мама у плетеній із лози колисці, підвішеній до бантини. Як розповідала згодом, у день мого народження ще працювала на колгоспних буряках, а потім, під обід, два кілометри несла на плечах рядно з бурячинням для домашнього господарства. Зараз, коли розповідаю це дітям, внукам, вони жахаються від такого екстриму. Жінки були тоді міцніші та здоровіші, ніж тепер. Два тижні від роду я захворіла на коклюш – захлиналась від кашлю.  Не могли йому зарадити, але в село привезли з Устилуга священника, він охрестив мене і я пішла на поправку. Про це часто згадувала і розповідала мама. Я зростала у батьківській хаті до листопада 1970 року.

Моє село у пам’яті постає мальовничим, веселим, сонячним. Після дощу ніколи не було болота. Вєров стояв на підвищенні, і біленькі хати під солом’яними жовтавими стріхами, блискучою бляхою чи червоною черепицею виднілись здалеку. Наша хата  – якраз посередині села. Невеликі хати, які побудували ще у 20-30-ті роки ХХ століття, потопали у садках. Пригадую: біля нас від дороги до хати ішла довга алея вишень. Їх змінювали венгерки-сливи, тернослив та інші сорти. Батько вмів прищеплювати дерева, то в нас дозрівали різні великі солодкі-пресолодкі сливи. А на одній груші росли різні сорти  – і «дулі», і «цукрувки». Як достигали сливи у кінці серпня, ми обривали їх у кошики, сапети, плетені із лози, і  возом відвозили до Володимира на базар. І там за копійки батько продавав. Іноді і я їхала з  ним до міста. Вставали о 5-й. Тільки сіріло,  а ми вже їхали через Білин, Радовичі, Дубники. Тато, поганяючи коні, промовляв: «Хто рано встає, тому Бог дає» або «Ранок – панок». Я маленька була і не розуміла змісту цих слів. А ще, як продавав сливи чи вишні, вигукував, щоб швидше продати: «Шевелісь, в кого дєньгі завелісь». І, дійсно, швидко продавав.

У селі  біля кожної хати росли бузок і жасмин, мальви і дикі ружі. Їхній п’янкий запах дурманив літніми вечорами, вливався неповторним ароматом у відкриті вікна помешкань. А біля осель Марії Борик, Ольги Ляшук, Надії Лисюк, нашої росли білі і червоні ружі, які красою не поступались трояндам. Ми обривали  їх пелюстки і варили варення. Ох і пахучим воно було.

Майже всі господарства мали власні сажавки – викопані власноруч копанки, куди запускали рибу. Не знаю, чи у всіх була риба, а от жаби кумкали там весь час, особливо весною, коли розливався пастовень. Жовте латаття вкривало весь луг. Біля нашої сажавки росла розлога верба, яку батько восьмирічним хлопчиком у 1920 році посадив з освяченої на Вербну неділю гілочки. За 50 років з гілочки виросло могутнє дерево, у 1970 році батько зрізав його, і наша сім’я   однією з останніх  вибралась на постійне місце проживання у Зорю. Мені так було верби шкода, я навіть плакала і складала якісь вірші.

У 1950 році в селі провели проводове радіо, і вже в кожну оселю надходили новини з Москви та Києва. На початку 60-х у сусідні села почали проводити електрику, а нас минали. Люди писали у вищі органи влади, усюди направляли запити. Відповіді приходили для вєровців негативні. Ще й заборонили будуватися. Сказали: село маленьке, неперспективне. А в Радянському Союзі  – відбувалося укрупнення сіл, індустріалізація і колективізація сільського господарства. У Селисках будували корівники, телятники, формувалась колгоспна бригада. А  Вєров занепадав….

Магазину в селі не було, та й до 1965 року грошей у колгоспі не платили. Хліб пекли самі, якщо було з чого, а інші продукти купляли в магазині у Селисках. Хто мав жорна вдома, то молов зерно на борошно, а хто не мав, то їхав до Володимира або Устилуга до млина. А ще з лляного  насіння виготовляли олію. Пам’ятаю: така олія була дуже пахуча, але темна. Навіть деруни смажили на ній.

На так званому перехресті, де до прямої дороги з боку Пузова дотикалась ще одна (називали її чомусь Крижова, по-польськи  криж – хрест),  ріс бук. Рідкісне для Волині дерево. Дітьми ходили до нього збирати насіння. Воно було смачне, як кедрові горішки. Бук  вважався пам’яткою природи і був обгороджений. Його постійно нищили – прибивали гвіздками оголошення, вішали афіші кіно. У ближніх селах кожен день крутили кіно, і ми, діти, завжди бігали дивитися на афішу.

Босоноге дитинство асоціюється з гарячим, як вогонь, піском. Дорога була піщана, і ми, діти, “місили” той пісок, обпікаючи ноги. Навіть клали туди яйце, і воно згорталось, запікалось – таким гарячим був той пісок. Найкращі спогади – коли мама несла мене на плечах у сусіднє село в ясельки. Сестру, старшу на 2,5 року, вела за руку. Проходили через греблю, кладку, і мені було дуже страшно. А от коли виповнилося п’ять років, запам’ятала добре, як сусіди одружували сина  і все весілля відбувалось на вулиці, під відкритим небом.

Навпроти тієї хати, де було весілля, росла верба. Точніше: навпроти баби Домки Лоборук. Під вербою ставали батьки і фотографувались. Ці старі пожовклі фото зберігаються у мене.

У мене не було ні дідусів, ні бабусь. Усі вони повмирали ще до мого народження. Батьки мами – зовсім молодими. Дід Гнат – у 36 років, а бабуся Василина – у 44 у 1948 році. Батькових батьків не стало у війну. У 1941 році померла від хвороби бабуся, а діда вбили поляки у 1944 році, як і багатьох вєровців у ті страшні дні українсько-польського протистояння. Нас часто залишали самих у хаті. В селі не було ні клубу, ні світла. І батьки вечорами ходили до Пузова у клуб, у кіно. І нас, маленьких, залишали вдома. Хата застібалась на застібку, а ще завжди горіла гасова лампа. Ми при ній і уроки вчили, і читали художні книжки. Я книжки просто “ковтала”, майже всю бібліотеку зорянську перечитала. Вже з семи років ходила разом із сестрою сапати буряки у Селиски. Їх наміряли по декілька гектарів, а допомоги, крім нас, дітей, не було більше кому. Крім норми буряків, й інші в колгоспі роботи потрібно було виконувати. І домашнє господарство доглядати  – корову, свиней, овець гусей і курей. За рахунок своїх господарств селяни і виживали.

Пасти гусей влітку – це обов’язок кожної дитини. Гусячих табунів було стільки, скільки хат. А от лиси, які полювали на курей і гусей, часто нападали і крали таку здобич. Одного разу я ледве у двобій не кинулась. Але  лис гуску таки вкрав.

На початку 60-х років, коли на картопляних ланах стали з’являтися колорадські жуки, колгоспні керівники платили по карбованцю за жука. У 1961 році відбулась реформа грошей. Жуки були рідкістю, але вже з’являлися на полях, і нас, дітей, запрошували до такої роботи. Можна було пройти все картопляне поле і нічого не знайти. Згодом кількість колорадських жуків збільшувалась – тоді вже не кликали дітей на пошуки. Батько мій працював колгоспником – по захисту картоплі від колорадських жуків. Агрономів тоді не вистачало. Кропили картоплю такою трутизною як ДУСТ. Він у нас лежав у хліві у паперових мішках. Мішки рвались, трутизна розсипалася, а ми нічого не боялися тоді, а, швидше й не підозрювали, що це – отрута не тільки для картоплі, а й людей. За жуки, що збирали, привозили в наше село кіно. На нашій хаті надворі завішували білим простирадлом або полотном стіну, через подвір’я встановлювали кіноустановку. Поряд лежали дрова, колоди. На них та на принесених з дому стільцях сиділи глядачі – як старші односельчани, так і дітвора.

А фільми які були? “Піднята цілина”, “Дівчата”, “Козара”, “Комісари” та інші. Перед фільмом показували журнал, кінохроніку, де висвітлювалися політичні та економічні події, здобутки Радянського Союзу, де прославлялася комуністична партія як оплот миру на землі…

Весело святкували Різдво, Пасху, Трійцю. Разом із релігійними святами – обжинки, День працівника сільського господарства. Усім селом збирались у нашій хаті – і голова колгоспу, і агроном, і бригадири. Мама була ланковою в селищанській бригаді. Але ніхто не напивався, все було спокійно – і співали, і танцювали. Повага і дружба панували між людьми….

Антоніна СОЛОДУХА

Волинські