Найвища скаутська нагорода через понад 80 років

17 жовтня 2024 р. 12:24

17 жовтня 2024 р. 12:24

Вже не вперше газета друкує розповіді про родину священика Федора Комаревича, котра тісно пов’язана з відродженням володимирських – «Просвіти», «Союзу Українок», Пласту та їх філій. Його сини, онуки і правнуки у різні часи  відстоювали українську державність, хоч і поплатились за це власною свободою. Праправнуки Комаревичів нині боронять Україну від московитів на східних кордонах.

Несподіване онлайнівське знайомство з генеральними директором телерадіокомпанії «Вежа» з Івано-Франківська, членом національної скаутської організації України «Пласт» Тарасом Зенем, котрий понад десяток років займається пошуком загиблих і репресованих членів Пласту, змусило взятися за нову розповідь.

Виявилось, на родичів Олексія Комаревича чекає його посмертна нагорода – «Залізний пластовий хрест», який отримують родичі скаутів, котрі загинули у національно-визвольній боротьбі. До слова, Тарас відшукав мене за посередництвом газети «Слово правди» – саме на її сайті він прочитав розповідь «Нев’януча гілка володимирського роду Комаревичів».

Нагорода з’явилась у родинному архіві Комаревичів якраз напередодні дня народження Олексія. З його найближчих родичів, а їх четверо, на зібранні пластунів Волині у Луцьку її отримала двоюрідна онука Лариса Ковальчук, котра свого часу видала документально-художню повість про родину Комаревичів «Холодний вирій».

Відомо, що подібні нагороди отримали тільки троє волинян. Окрім родичів Комаревича, навесні дві відзнаки «Залізний пластовий хрест» вручили внучатому племіннику  братів Ананія і Миколи Закоштуїв Олександру Заріцькому, котрий мешкає у Львові, а нагороди він передав на зберігання до місцевої церкви у Лаврові. Відомі особистості родом з цього села Луцького району: Ананій був керівником Пласту в рідному селі, згодом – провідником ОУН, поліг у бою з червоними партизанами. Майже подібна доля судилась і його молодшому братові Миколі, котрий загинув у більшовицьких таборах.

Либонь, землякам Олексія Комаревича цікаво довідатись про його пластунський шлях та  нові факти з його біографії. Про них є архівні матеріали, котрі показав мені Тарас Зень – невгамовний дослідник пластового руху не тільки Станіславщини, а й Волині. Це і анкета 20-річного  Олекси за 26 серпня 1930 року – учасника табору, котрий іменований розвідником, на пластовій оселі «Сокіл», його картка оцінок з підписами екзаменаторів, кримінальна справа, порушена у 1944 році, і вирок, який виконано 8 лютого 1945 року…

Коли Олекса був на таборуванні на «Соколі», з пластунами зустрічався Галицький митрополит Андрій Шептицький, котрий проводив духовні бесіди і виступав меценатом подібних заходів. Більшість волинських пластунів на час мандрівництва були забезпечені компасами, рюкзаками, наметами, картами, а хлоп’ячий курінь Володимира-Волинського мав навіть свій човен.

За архівними документами, Олексій народився у 1910 році, не у Володимирі, як думали родичі, а у селі Зборишів Горохівського району. Пізніше жив у селі Микуличі Другі, яке ще називали Малі Микуличі, на Володимирщині. З дитинства гарно малював, а здобувши дві вищі освіти у Гданську та  Бельгії, мріяв бути архітектором. У 18 років став членом Пласту, пізніше, коли організацію закрили, скаути пішли у підпілля і у 1928 році доєднались до організації українських націоналістів.

Пластові організації на Волині створювались на початку 20-х років минулого століття, у їх числі два осередки діяли у Володимирі. Усі засади скаутського руху переймались з Галичини, де Пласт виник раніше.

До 1928 року у Володимирі діяли два курені Пласту –  62-й ім. Івана Франка налічував 40 юнаків (саме його членом був Олексій Комаревич)  і 63-й ім. Лесі Українки, який об’єднав 23 юнки.

Ось як описав роботу Пласту на Волині очільник й старший пластун Яро Гладкий: «Мушу сказати з великою радістю, що ви, волиняки, маєте в собі щось на диво сильне і хвилююче, щось таке, що лише завдяки вашому добровільному бажанню дозволяє розвиватися і долучатися до наших ідей, не зважаючи на величезні зовнішні перешкоди. Ви ще раз підтверджуєте той факт, що чим важче кувати залізо, тим воно міцніше і витриваліше. Дійсно, приємно відчувати, що ви, волиняки, не зважаючи на усі перепони й переслідування, залишаєтеся вірними Великій Пластовій Ідеї і в той спосіб торуєте шлях до нашого кращого майбутнього, плекаєте любов до України, стаєте на боротьбу за її державність, збереження українських традицій, мови, історії».

При зустрічі волинські пластуни вітали один одного вигуком “СКОБ”, що означало Сильно, Красно, Обережно, Бистро. А їхня обітниця звучала так:

«В пожежах всесвітніх, у лунах кривавих,

Під громом гармат, у важкій боротьбі,

На лицарську честь і на предківську славу

Вітчизні обіти складаю такі:

Плекатиму силу і тіла, і духу,

Щоб нарід мій вольним, могутнім зростав,

Щоб в думах журливих невольнича туга замовкла,

А гордо щоб спів наш лунав.

Красу я і щастя по всій Україні

Ширитиму, а власний забуду свій труд,

Щоб чола розхмарив і випрямив спини,

Щоб зір зняв до неба відроджений люд…

В умовах утиску польської влади, маскуючись, юнаки та дівчата об’єднувались у спортивно-виховні секції при “Просвіті”. Там заповнювали анкету за певним зразком: де створено пластовий гурток, чи мав він власну домівку, хто очолював, скільки хлопців і дівчат входили до складу, якого віку, яким спортивним інвентарем володіє гурток, яким фізичним вправам учасники найбільше приділяють уваги, чи мають спортивний одяг одного зразка, чи сплачують членські внески і чи є пластуни членами “Просвіти”. Приміром, в анкеті Володимир-Волинського товариства повітового староства від 9 грудня 1927 року читаємо: “Працю свою в напрямку фізичного та інтелектуального розвитку спортивна секція веде по пластовій методі, викладеній у підручнику “Життя в Пласті” О. Тисовського.  Складок грошових члени не платять, а заробляють гроші при помічі аматорських вистав, уладжуваних членами секції за дозволом староства». Тут варто згадати, що пластуни Володимира-Волинського разом з «Просвітою» поставили найбільше вистав, відвідавши понад два десятки сіл у Володимирському та інших повітах. До театральної групи входили пластуни Озерови, Комаревичі, Бунда, Козін, Черниш, Полянський, а поводирем пластової округи був Арсен Річинський, у будинку якого часто відбувались репетиції. Членом куреня ім. І. Франка був Олександр Цинкаловський – у майбутньому відомий історик, археолог, етнолог, дослідник минувшини Волині.

Після офіційної заборони Пласту настав пік арештів. У цей час засуджено до різних термінів ув’язнення сотні пластунів на Волині, більшість зазнала різних адміністративних покарань. Сума стягнень становила від 25 до 1000 злотих – ціна всього господарства селянина.

У 1936 році за організацію просвітянського життя, за участь у Пласті та в ОУН поляки засудили Олексу на чотири роки. Покарання відбував у володимирській тюрмі. Там його сильно побили. Вистоюючи довжелезну чергу, несла передачі сину мати Анісія, але черговий, почувши  прізвище арештанта, відказував: «Єтому нє положено…».

Двічі його арештовували совєти. Першого разу з початком  Другої світової війни. Коли перші бомби впали на Володимир, скориставшись панікою, Олексій з двома побратимами дивом утік. Пізніше розповів рідним, що, відступаючи, совєти хотіли розстріляти всіх засуджених. Вдень і вночі за стінами в’язниці лунали постріли і крики. Деякі арештанти чинили спротив, деякі врятувались. Уже наступного дня бранці повернулись до місця ув’язнення, щоб похоронити страчених. На тюремному подвір’ї  зустріли їхніх родичів, котрі ходили між тілами вбитих, яких кати не встигли спалити. У попелі лежали обгорілі кістки і черепи…Більшість облич були розбиті й спотворені.

Коли вбитих проводжали в останню дорогу, довга скорботна процесія простягалась на сотні метрів. Дівчата несли вінки і квіти. На Ладомирському кладовищі викопали братську могилу. Побратими поклялись поквитатись з катами за скоєні злочини. А у річницю загибелі побратимів Олексій ініціював збір коштів на пам’ятник борцям за волю України.

Втретє і востаннє Олекса був позбавлений свободи, коли радянські війська звільнили Володимир від нацистів, у 1944 році. Засуджений до розстрілу в 1945-му, і тільки через майже пів століття його ім’я реабілітували. Донині місце поховання Олексія Комаревича невідоме, але пам’ять про нього бережуть нові покоління скаутів.

Тетяна АДАМОВИЧ

Волинські