Куля снайпера обірвала життя: захисник з Волині три місяці не дожив до свого тридцятиліття

18 жовтня 2024 р. 14:26

18 жовтня 2024 р. 14:26

Захисник з Волині Іван Шворак довгий час вважався зниклим безвісти. Лише через пів року, після підтвердження загибелі, його з усіма військовими почестями поховали на рідній землі. Солдат поліг у запеклому бою в Покровському районі на Донеччині ще 3 квітня цього року.

Про нього розповідає газета «Полісся».

Попри отримане сповіщення про те, що стрілець-гранатометник Іван Шворак пропав безвісти, сподіваючись на диво, рідні ще довго жили надією, що він живий. Не хотіли сприймати і чути будь-яких інших новин… Мозок заперечував смерть кровинки, тож сім’я воїна наполегливо узялася обдзвонювати всі служби, керівництво частини, де служив Іван. Подавали заявки на розшук в координаційний штаб, розпитували деталі того трагічного дня у побратимів. Та, на жаль, розповіді більшості товаришів по службі не залишали надії на позитивний результат. Як припускали фронтові друзі земляка, найімовірніше наш герой поліг від кулі снайпера. І, як згодом стало відомо, це була жахлива, але достовірна версія його загибелі.

Не той він воїн, щоб боятись ворогів

Наймолодший у родині із чотирьох дітей з початку повномасштабного вторгнення Іван пішов добровольцем в ТРО. А вже за кілька місяців вмотивований патріот у лавах 24 ОМБр вирушив вибивати ворога з окупованих українських територій на Херсонському напрямку. У збройних сутичках за південь після танкової атаки російських загарбників, рятуючи побратима, солдат отримав наскрізне поранення зап’ястя, реабілітацію після якого проходив в Одесі.

Певний час бойову травму довелося заліковувати удома, на Камінь-Каширщині. А вже звідси за наказом командування солдат Іван Шворак доєднався до 68-ї єгерської бригади. У складі «росомах» виконував завдання на Куп’янсько-Лиманському напрямку фронту. Тим часом, піхотний натиск ворога просочувався в район Покровська на Донеччині, тож навесні з Харківської лінії бригаду Шворака відправили на ротацію у справжнє пекло війни. У першому ж селі Семенівка (розташоване за кілька кілометрів від Авдіївки), бої за яке тривали з лютого 2024 року, підрозділ земляка зазнає великих втрат. В останніх телефонних розмовах з братом Віктором Іван, який зазвичай не любив нарікати чи жалітися на своє становище, розповідав про відчайдушні спроби українських військових відбити ворожі атаки. Однак у безперервних штурмах з усіх можливих видів зброї рашисти настирно просувалися в глибину тилових територій з суттєвою перевагою у живій силі та озброєнні.

«Підлі окупанти скористалися ротацією наших бійців, — відтворює тематику останнього спілкування з братом-військовослужбовцем його середній брат Віктор. — Піхотинці 68-ї замінювали штурмовиків з 3-ї бригади якраз у Семенівці. І саме в цей момент, казав Іван, тут розпочалася «м’ясорубка», з якої, на превелике горе, йому не вдалося вирватися. У нерівному протистоянні Іван поклав своє життя. Три місяці наш воїн не дожив до свого тридцятиліття і, на жаль, не встиг залишити після себе нащадків».

Наступ росіян тривав до кінця квітня. Врешті загарбники таки взяли під свій контроль згадане село. У рамках обміну тіло брата повернули нам аж через пів року, — із болем та смутком розповідає Віктор.

За друзів і рідних стояв горою

Герой залишив після себе найтепліші спогади у друзів дитинства, однокласників. У їхній пам’яті він залишився справедливим та розважливим, зарекомендував себе мужнім, сміливим хлопцем, вірним товаришем, розумною і чуйною людиною.

«Хоч першим не ліз у бійку, але за друзів умів постояти, за що не раз і поплатився. Дівчатам завжди дарував шоколадки», — згадує, поринаючи у шкільні роки, однокласниця Івана Шворака, нині очільниця Карасинського старостинського округу Людмила Шворак.

«Як подорослішав, то став дуже самостійний і роботящий, хотів собі копійку заробити, тож їздив за кордон на заробітки. Тепер близькі і земляки увіковічать у пам’яті його образ як справжнього патріота України, відповідального солдата, шанованого односельцями громадянина, люблячого сина та турботливого дядька. Ніби відчуваючи власну смерть, ще тоді, навесні, Іван завчасно подбав про пасхальні подарунки для своїх шістнадцяти племінників та батьків, проте Великдень разом зустріти не судилося», — із шаною та теплотою про загиблого товариша відгукується Людмила Степанівна.

Волинські