Журналістка в армії: Наталя Тарковська про жінок у ЗСУ, психологію та відповідальність за слова і дії

21 жовтня 2024 р. 13:46

21 жовтня 2024 р. 13:46

«Мені постійно снилась війна у дитинстві. Була певна, що велика війна на заході України в тому числі, також буде. Якби не наші герої, які стримали ворожу навалу, так і було б. Дуже важливо розуміти, якою ціною існує ця держава. Існувала до нашого народження й буде після нас».

У цивільному житті Наталя, яка служить у ЗСУ, була моєю колегою – журналісткою. Працювала у Володимирі, звідки родом, згодом – в інших регіональних виданнях. Тепер навички медійниці та уміння комунікувати допомагають їй закривати важливі збори для бригади, в якій служить. У Наталі є ще одне покликання – вона психологиня. Розмовляємо про жінок в армії, стереотипи, мобілізацію та зародження нового покоління.

– Твоя мама – бойова медикиня. Ти довго зважувала, чи йти тобі в ЗСУ? Бачишся з нею на фронтових дорогах?

– Довго зважувала, хотіла йти служити ще до повномасштабки. Покійний батько був військовим, тож пропаганда ЗСУ, як я кажу, оточувала мене з дитинства. Мене дуже підтримав у цьому рішенні мій хлопець.

Із мамою дуже рідко пересікаємось. Ми – у різних частинах, бачимось лише коли у когось із нас відпустка, тобто – двічі на рік. Одного  разу мама заїхала до мене дорогою додому, а то під час моєї відпустки вона перебувала на Волині у службових справах.

– Твоє враження від першого дня в армії?

–   Якщо відверто, то  розгубленість, з якою і знайомилась з колективом. Отримала призначення  діловодкою, проте довго на цій посаді не затрималась. Папери – це для мене дійсно складно, не мала досвіду з ними працювати.

– Розкажи про будні у війську.

– Вони дуже насичені. Служба в армії передбачає, що потрібно бути завжди готовими виконувати ті завдання, які актуальні та важливі для підрозділу.

Моя функція у батальйоні – логістика. Наше завдання у тому, щоб бійці/бійчині були вдягнені, нагодовані, автомобілі – заправлені та технічно справні, вистачало дронів та бойових частин до них. І щоб потім усе це забезпечення пройшло різноманітні перевірки від контролюючих органів ЗСУ.  Також  виконую неформальні функції комунікаторки з партнерами – волонтерами, фондами, територіальними громадами. Їхню роль у забезпеченні підрозділу важко переоцінити. Тому принагідно прошу розуміння, якщо відеозвіти приходять не так регулярно, як хотілося б – роблю це, як тільки з’являється трішки часу.

В армії час губиться, бо ти постійно бачиш одних і тих же людей навколо себе, одягнутих в той же одяг… Інколи забуваєш, який сьогодні день, чи віталися…  Буває, по три рази комусь доброго дня побажаєш. Ще з буденності –  одноманітне харчування. Я почала цінувати домашню їжу і час на її приготування. Особливо – мамину. Це тепер видається  неабияким делікатесом!

– Чи існують якісь обмеження для жінок у виборі, ким вони хочуть бути у війську?

– Жінка в армії може виконувати різні функції, зважаючи на її підготовку та досвід. Є бойові і небойові посади. Тут кожна для себе має вирішити. Знаю жінок, які знаходяться в розрахунку артилерії, ми всі чули за штурмовичок, яскравим прикладом є зникла безвісти Оксана П’ятак («Отаман») в Кринках, «Ялта», «Тиша». Якщо ти прекрасна фінансистка – ти потрібна. Вмієш добре готувати – ти згодишся. Хочеш на бойові посади – медикинею, операторкою БПЛА – теж візьмуть. Але  мусиш пам’ятати, що від твоїх навичок залежить життя інших людей, вони мають бути добре відточені. Цьому можеш навчитися у цивільному житті, коли є достатньо часу.

Хочеш йти на штурми – твоя фізична форма і, насамперед, емоційна, мають бути відповідними. Самій собі спочатку доведи, що це так. Це також можна перевірити заздалегідь, наприклад, «АЗОВ» запрошує до себе на вишколи.

Єдине, що повинна розуміти жінка, яка йде до війська, – це те, що ти жертвуєш здоров’ям в будь-якому випадку, а також стаєш мішенню для росіян. І де б ти не була, в тебе завжди буде мало часу на себе, не кажучи за рідних, але маєш зберегти себе у цьому шаленому темпі життя.

– – Чи змінює війна людей, зокрема – військових?

–  Усе залежить від ментальності та цінностей людей навколо. Одну важливу річ я дізналась про армію ще до повномасштабки: війна змінює людей лише на 1-2 відсотки. Зазвичай ті, хто випивав, продовжують ті , які зраджували до армії, продовжують це робити. І це не армія винна і не війна!  Не варто перекладати відповідальність за свої вчинки чи бездіяльність у стосунках на ворога.

–  Медійниця в немедійному батальйоні. Наскільки важливо бути медійними в армії, коли йде війна?

– Залежить, який підрозділ. Для штурмовиків важливо висвітлювати всі моменти служби, бої, людей, ТРО – так само. Але жоден, поки не піде на вишкіл, не одягне бронік, не проведе в ньому день з боєкомплектом та зброєю, не зрозуміє, наскільки ця картинка з телебачення чи інстаграму важка насправді.

Лишаюсь медійною, бо такою була і до служби. Але це – відповідальність за свою безпеку, побратимів і посестер. Я – за адекватне споживання інформації і за адекватну її подачу. Журналісти й журналістки, які спілкуються з військовими, повинні розуміти, що кожен/кожна з них – зі своїм досвідом на війні, психологічними травмами, знанням суспільно-політичної ситуації в країні, а потім – людина у формі. Багато журналістів і журналісток, телеграм-каналів, інстаграм-сторінок хайпують на яскравих заявах військових, які не дуже обізнані в ситуації в країні і некоректно висловлюються з приводу реального стану речей.

Воїнам це пробачається, а людям, які використовують їх, взагалі пробачати не варто. Але розвиток національної свідомості дуже складний процес. Ми – дофамінове покоління, яке без правил трьох С – «секс, страх, смерть» – новин читати не навчене, а мозок звик реагувати лише на якусь дику дивину. І чим далі, тим це все збільшується до якогось сюрреалізму.

Медійним в армії бути важливо за декількох обставин. Ти своїми заявами формуєш моду на добро, честь та гідність. А ще розвінчуєш міфи, пояснюєш, що не всі люди у формі – експертні. З останніми у нас перебор. Коли ж думка зліплена з твоїх досліджень, а не з емоцій родичів, ровесників, думки сусідів, колег – це великий скарб для інфополя.

– Знаю, далі ти хочеш служити як психологиня. Чому?

– Той рівень істерії, хайпу, емоцій, кількість подій, які ми пережили, впливає на нас. Мрію про покоління, яке викричиться, що всі навколо винні, виллє цю агресію і повернеться до відповідальності за власні дії. На жаль, служити як психологиня і дійсно допомагати бійцям і бійчиням – це складно. Зазвичай, 80% обов’язків на посаді офіцера з морально-психологічного забезпечення – це звіти, службові розслідування, рапорти, словом – паперова робота…

–  Зараз поменшало добровольців, повістки вручають ледь не примусово.  Як  мотивувати і не деморалізувати таких людей?

– Потрібно більше інфопродуктів, які б дезактивували пропаганду кремля. Це – величезний пласт роботи, який необхідно активізувати. Також варто говорити за наслідки, до яких призведе окупація, посилаючись на досвід  деокупованих територій.  Це має бути не панічний страх, а розуміння того, що це твоїм найближчим доведеться пережити, якщо ми не вистоїмо. Ну і, звісно, розвінчання міфів. Ми – не жертви. Ми захищаємо своє існування. Чи є хоч одне покоління українців, яке не постраждало від рук росіян? Має бути усвідомлення, скільки  вони зробили для нашого знищення.

– Володимир далекий від фронту. Віддаленість розслабляє людей?

– Я б сказала інакше. Нервова система не може бути постійно в найвищій точці напруження. Питання насправді не в байдужості, а в емоційному виснаженні. Емоцій багато і вони сильні, тому вони довго вивільняються, витісняються, потрібні рефлексія і час. Інфопростір цьому зовсім не сприяє, а лише вчергове запихає нас в емоції.

Я вважаю, що на цивілці не розслабилися, там живуть так само, тільки зі страхом, що в один момент це все може закінчитися. Моє особисте спостереження: є категорія людей, які відсторонилися від війни, вдають, що не помічають її. Ці люди і не напружувалися ніколи. Тепер, коли складнощі, починаються нарікання на все, крім себе. Ці люди просто підлаштовуються.

– Як ти ставишся до слів «Герої не вмирають»?

– Дуже не люблю цієї фрази. Герої вмирають. Дуже важливе розуміння цього дала подруга «Чека». Вшанування пам’яті о 9:00 – це інструмент розуміння того, що ми втрачаємо. Це допомагає національній свідомості розуміти масштаб горя, пережити його, не дати нікому повторити цей жах. Ми маємо зрозуміти, які масштаби нашого знищення і наскільки впрягається паралельне нам покоління росіян у це. Нас хочуть загасити. А ми все не згаснем…

Дуже втрачається сенс, коли ти кажеш «Герої не вмирають», а хто саме – уяви не маєш. Потрібно виділити час і прочитати за Героя, якого поховали у твоєму місті. Тоді буде розуміння, хто ж такі – ці Герої.

-Ти зараз ділиш життя на «до» та «після»?

– Не ділю. Маю розуміння, що війна була в Україні завжди, просто в тихій фазі.

– Як розслабляєшся?

–  Допомагають фізичні навантаження. Бігаю тривалий час, роблю щось не по службі. Серіали почала дивитися, танцювати і співати – інакше в тілі лишаються всі зажими. Якщо є можливість – обов’язково готую щось смачне. Кухня також розслабляє,  можливість поїсти те, що хочеш, – це розкіш. Спробувала сплавлятися на каяках. А ще навчилась плавати.

– Якби ти написала книгу, про що б вона була?

–   Я б не писала поки що. Але зараз в перепродаж вийшла книга « #ФРОНТМЕНИ : антологія мілітарної поезії», де я – співавторка.  Які мої вірші увійшли до збірки, ще сама не знаю. Чекаю на верстку. Для мене честь бути серед таких авторів і авторок як Вишебаба, Пузік, Кржанівська, брат Данте, Борис Гуменюк, Єва Тур.

–  Що найперше зробиш після війни?

–  Сходжу на кладовища, до побратимів, потім – до їхніх родичів. Потім – Говерла, Крим, Ай-Петрі. Хочу пожити окремо від людей хоч два тижні…

Чесно кажучи, в мене поки немає уявлення “після війни”. Йдеться за моральні устрої та цінності суспільно-політичного життя, які не ведуть до того, за що ми боремося. Поки люди не усвідомлять, що головним джерелом влади в Україні є народ, перемоги не буде. Ми зараз дозволяємо відбуватися речам, які просто морально переходять межу цинізму. Побиття бійців, зневага до військових. Люди чекають, що закінчиться війна, буде краще,  щось впаде з неба. А перші років 15 буде відбудова. Тепер недостатньо просто платити податки, щоб жити спокійно. Зараз треба платити ще й за безпеку. І за цю безпеку ми платимо найвищу, найдорожчу ціну.

Ярослава КОЛОСКОВА

Матеріал створено у співпраці з Волинським прес-клубом

Волинські