Мишів: храм на горі і палац якого немає

31 жовтня 2024 р. 15:50

31 жовтня 2024 р. 15:50

Мишів в переливах золотавої осені  прекрасний. Ошатні будинки, а їх тут 250, розкинулися на п’яти вулицях села. Зізнаюся:  цією поїздкою розбиваю власні стереотипи про села Іваничівщини. Раніш думала, що на Володимирщині села більш історичні. Це далеко не так. І Мишів, перша згадка про який датується 1510 роком,  цьому підтвердження.

На горі при в’їзді в село з боку Володимира стоїть кам’яний Свято-Миколаївський храм. Височить  з 1885 року. Його вікна високо від землі, куполи – у позолоті, стіни – у вапняній білизні. Він ніби каже: спинися подорожній, вклонися Богу, отримай благословення і їдь далі.

Тут зустрічаємося зі збирачем мишівської історії, краєзнавцем Володимиром Матвіюком. Заходимо в храм,  де кроки відлунюються під куполом. Тут багато ікон – старих, у кіптяві, у позолоті. Є ікони в кіотах, є  такі, що відкриваються і на них вішають прикраси. Хоча тут прикрас немає, але ікони від того не менш цінні. До прикладу, є сюжетна ікона кінця ХІХ початку ХХ століття –  коронування Діви Марії. Цей сюжет західного походження дуже популярний в Україні з ХVІІІ століття. Краєзнавець припускає, що зі старої дерев’яної церкви, яка була в кінці ХІХ століття перенесена на кладовище, могли забрати ікони в нову кам’яну.

Серце храму – іконостас –  вирізьбили майстри у дев’ятнадцятому столітті.

– Одну цінну ікону у 1987 році вкрали. Я в той час був секретарем партійної організації у колгоспі. Проводили якраз збори і керівники з району доводили, що культову споруду треба освоїти і облаштувати тут музей. Поговорили, а наступного дня я поїхав до москви. Поки там владнав усі справи із газифікацією села, минув тиждень. Приїхав, дружина розповідає, що церкву обікрали, кажуть, що  ти все у москву повіз. Крадіїв так і не знайшли, – пригадує пан Володимир.

На одну із ікон «Святий великий князь Алєксандр Нєвський» звернули увагу реставратори – на ній кілька шарів фарби, можливо, замальовуванням намагалися приховати іншого святого.  Якщо ж вона потрапить в руки реставраторів, то, очевидь, відкриє зовсім інший образ.

Із 1962 до 1988 року церква  стояла зачиненою. Ключі від храму ходили з рук в руки, але так і не потрапили до тих, хто хотів тут влаштувати  музей. Дзвін в 60-х роках заховали, так він  вцілів і нині кличе на службу Божу, сповіщає про сумні та радісні події. На жаль, не вцілів старий цвинтарний храм, який перетворили на попіл в часи войовничого атеїзму.

У 2020 році мишівці перейшли до ПЦУ. Храм був занедбаний, білі стіни покрила кіптява, підлога прогнила. Через рік святиня засяяла білизною стін, підлогу замінили на теплу, вкривши плиткою. Залишилося виконати зовнішні роботи.

– А це у нас копія Томосу. Їх виготовили лише 200. Нам її подарував батько прессекретаря п’ятого президента України Петра Порошенка Петро Цеголко,  який родом із Мишева, – демонструє пам’ятну річ Володимир Матвіюк.

На подвір’ї церкви кілька могил. Дві символічні. Під іншими спочивають ті, хто служив біля престолу Свято-Миколаївського храму, зокрема протоієрей Олександр Клопотович,  Сильвестер Харчук.  Отець Сильвестр  – щирий патріот України, служив українською мовою в ті часи, коли вся Волинь молилася російською. Його  часто викликали в НКВС на допити, при одній із поїздок не витримало серце, помер у дорозі. Найбільше  кадебістів цікавило, чому на храмі під час війни була табличка з написом «Українська автокефальна церква».  Найменша донька  священника  – добре знана у нашому місті педагогиня із 40-річним стажем, почесна мешканка Володимира поетеса Людмила Патлашинська.

Поруч могил священників з кольорових фотографій на прямокутному щиті споглядають воїни Небесного Батальйону – мишівці, які загинули в російсько-українській війні: Віталій Дідик, Олександр Сушик та Дмитро Катан. Достойна компанія – священники і воїни.

Стоїмо на подвір’ї храму. Через дорогу в улоговині пишними вітами притягує погляд розкішна верба. Вона виросла на місці поблизу палацу, якого немає. Його у 1944 році розвіяв вогонь. Повстанський. Аби нікому не дістався. Горів палац три дні. Що не згоріло – розікрали та розібрали.

Спочатку палац у Мишеві належав графам Чацьким, які продали його у 1884 році Чапліним. Від цих родів не лишилося нащадків в Україні. Лише світлини в старому альбомі Чапліних, котрий зберігається у Володимира Матвіюка, нагадують про палац і його останніх власників.

– Є детальний опис палацу. Де була яка кімната, яка плитка покладена, яка кафельна піч стояла, куди вікнами виходив зимовий сад, де знаходилися господарські будівлі. В бальній залі висота сягала восьми метрів до стелі, – розповідає краєзнавець.

Чапліни, хоч і були росіянами, та виявилися лояльними до польських  повстанців проти російської влади. Коли у 1920 році Волинь увійшла до складу Польщі, нова влада їх не позбавила маєтків, бо Євдокія  Чапліна зберігала архів польських повстань 1831 і 1863 років. Як цей архів потрапив з Варшави в Мишів –  інша історія. Його у 1930-х роках знайшов на горищі  палацу Олександр Цинкаловський. Археолог, до речі,  не один рік підтримував стосунки із останнім власником палацу Дмитром Чапліним.

– Дмитро Чаплін був гарний на вроду та мав згубну звичку – пиячив. Його дружина Зінаїда забрала двох доньок-близнючок Аллу та Ольгу та покинула його. Він продавав землі, майно і все пускав на оковиту. Якось на схилі літ зізнався, що шкодує, що не пив лише одного якогось    надзвичайно дорогого французького вина за 500 царських рублів.

Пиятика врятувала Дмитра Чапліна від виселення у Сибір, коли Волинь окупувала червона армія. Забирати у нього щось у колгосп не було сенсу – він все заклав, пропив, став пролетарем. Пізніше, допоки міг, працював у колгоспному млині бухгалтером. Люди шкодували його, приносили харчі. Доживав у чвораках, приміщеннях збудованих для найманих панських робітників. З маєтку Дмитро забрав лише альбом із сімейними фотографіями.

Через дев’ять років, після того, як згорів палац, останнім власником якого він був, Дмитро Чаплін помер. Похований у Мишеві. Володимир Матвіюк разом зі своїм товаришем не так давно відновили його потріпану вітрами, дощами та бездоглядністю могилу.

Десь в далекому заокеанському Парагваї мишівці теж є. У 1936-1937 роках волиняни масово вирушали  до цієї країни Латинської Америки. Володимиру Матвіюку вдалося з’ясувати прізвища лише трьох родин, що виїхали. Серед них був і його дядько по маминій лінії Степан Кривенчук. У Парагвай він поїхав з дружиною та двома синами. До 1956 року родини ще навіть листувалися, але коли антикомуніст Альфредо Стресснер став президентом Парагваю, всі дипломатичні зв’язки з Радянським союзом були розірвані. Для простих людей це означало втратити останні ниточки, які пов’язували їх з батьківщиною.

Не оминула Мишів і Волинська трагедія. Поруч з селом була польська колонія Гуцін. Вдалося встановити прізвища всіх 28 сімей, що тут проживали. Але в польських дослідників Семашків свої цифри – значно більші за ті, які встановив Володимир Матвіюк. Більші аж на 35 осіб. І на символічному хресті встановленому невідомими особами на місці колонії Гуцина на табличці цифра 96. Час від часу ту табличку хтось знімає. І час від часу її знову вішають…

А щоб побачити яким був Мишів за Польщі, варто піднятися у робочий кабінет Володимира Матвіюка. Там він зберігає карту Мишева 1939 року. По пам’яті її допомогли скласти колишні старожили Мишева: свого часу директор школи Микола Музика, Павло Матвіюк та Трохим Шимчук із дружиною Марією. Ручкою та олівцями виведені назви вулиць, кутків, урочищ…

Сьогодення ж Мишева – це входження в Іваничівську ОТГ і перетворення із сільської ради в старостинський округ. Тут діє школа, клуб, ФАП, дитсадок. Працюють магазини та кафе. Всю ідилію хорошого волинського села псує дорога – розбита, в глибоких ямах. Та не хочеться на поганій ноті  завершувати розповідь про це село, а більше хочеться розповісти про його людей. Зроблю невеличкий анонс. В одному з наступних номерів «Слова правди», ви, шановні читачі, прочитаєте про мишівця, котрий змайстрував літак і підняв на вуха все КДБ району.

Ярослава КОЛОСКОВА

Волинські