«Мріяла повернутися до рідного міста, аби там жити, а повернулася на похорон чоловіка»: спогади дружини про загиблого Героя Євгенія Корнієнка

20 листопада 2024 р. 16:37

20 листопада 2024 р. 16:37

Старший сержант ДПСУ Євгеній Корнієнко (позивний «Грек») загинув 27 жовтня 2023 року на Бахмутському напрямку напередодні десятиріччя донечки Олександри. Його дружина Анна дізналася про загибель чоловіка від куми, котра залишилась у рідному Краматорську. Десятирічна Саша, почувши про смерть батька, дуже плакала, і щоразу повторювала одні й ті ж слова: «За що? Чому мій тато?»

Євгеній Корнієнко народився та виріс у Краматорську. З майбутньою дружиною Анею познайомився на весіллі спільних друзів, на якому обоє були свідками, він з боку нареченого, вона – нареченої. Незабаром одружилися, у шлюбі народилася донечка Олександра. Чоловік працював на автомийці, Анна знаходилась у декретній відпустці по догляду за дитиною. Коли у 2014 російські війська вторглися на схід країни, Євген вирушив до Києва на навчання. Принаймні, таке пояснення знайшов для дружини.

Насправді ж вступив до новоствореного добровольчого батальйону «Січ». Згодом служив у правоохоронних органах, а у 2020 році підписав контракт із Державною прикордонною службою України, і виконував завдання з охорони державного кордону. До слова, навички, пов’язані з прикордонною службою, Євген отримав під час строкової служби у Чопі.

«До нашого знайомства чоловік довгий час займався торгівлею ювелірної продукції, згодом відкрив власну справу з продажу парфумерії. Але події у країні, пов’язані з вторгненням росіян на територію держави, змусили Євгена згорнути підприємницьку діяльність. Я трудилась на місцевій швейній фабриці у зовнішньоекономічному відділі, - розповідає дружина полеглого воїна Анна. - Наше підприємство співпрацювало з іноземними партнерами і відшивало продукцію за кордон. Разом із тим, фабрика мала партнерські стосунки з Володимирською фабрикою, які й відіграли роль у моєму переїзді на Волинь».

Коли переїхала до Володимира, була впевнена, що на кілька тижнів

На світанку, 24 лютого 2022 року, жінка з донечкою прокинулися від вибухів. Ворог бив по аеродрому. Чоловік на той час перебував на службі. Оскільки залишатися у квартирі, яка знаходилась на п’ятому поверсі багатоповерхівки, було небезпечно, Євген наполіг, аби вони перебралися до батьків, котрі проживали у приватному секторі.

Водночас люди масово виїжджали з міста, яке періодично обстрілювалось. Жінка зізнається, до останнього не вірила у повномасштабне вторгнення росіян. Хоча певні його передумови спостерігалися навіть у рідному Краматорську, у якому розташовувався один з офісів ОБСЄ. Його працівники напередодні 24 лютого стали виїжджати. Син одного з них, котрий навчався в одному класі з маленькою Сашею, якось обмовився, що вони їдуть з міста, бо тато сказав, що буде війна.

«Одного дня мені написав директор швейної фабрики з Володимира Ігор Гаркот і порадив евакуюватися, запропонувавши допомогти з житлом, а за потреби, й роботою. Я довго вагалася, радилась з Євгеном, котрий запевняв, що все швидко закінчиться, і не потрібно буде нікуди їхати. Але, зваживши усі «за» і «проти», вирішила задля безпеки донечки прийняти пропозицію Ігоря Богдановича, сподіваючись за кілька тижнів повернутися. Тому й не брала з собою багато речей.

Так, 10 березня ми з Сашею, прихопивши дві сумки з найнеобхіднішим, сіли в евакуаційний потяг, і вже наступного дня були у Володимирі, де нас зустріли й поселили. Але час минав, а ситуація лише загострювалась. Розуміючи, що повернутися, як планувалося за кілька тижнів не вийде, влаштувалася на роботу на швейну фабрику у виробничий відділ та умовила батьків переїхати до нас. Донечка пішла навчатися у ліцей №3, знайшла нових друзів, а ще почала відвідувати художню школу. У Краматорську вона займалася спортивною гімнастикою, а коли переїхали на Волинь, вирішила поміняти спорт на творчість».

Про смерть чоловіка повідомила кума

З чоловіком Анна була весь час на зв’язку. Він продовжував нести службу на різних ділянках кордону. А коли у 2023 році отримав короткострокову відпустку, приїхав до своїх дівчаток у гості. Це була остання його відпустка, яку провів разом з дружиною та донечкою. Бо потім отримав наказ висуватись для виконання бойових завдань на Бахмут, де на той час тривали запеклі бої.

Євген нічого не розповідав про війну, крім випадку, коли їх обстріляли під Святогірськом. Вони тоді дивом уціліли, і він втратив усі речі з документами, що заходились у рюкзаку. На запитання, коли все закінчиться, відповідь була не такою оптимістичною, як рік тому. Але Євген завжди заспокоював і казав, що усе буде добре.

Наближався день народження донечки Олександри, який збиралися відзначити у родинному колі й, на жаль, без Євгена. Напередодні, 27 жовтня, ранкову тишу порушив дзвінок куми. Її голос тремтів, а слова вдарили, немов блискавка: «Аню, твій Євген загинув». Жінка завмерла. Їй здалося, що час зупинився, а повітря стало густим, як смола. Вона не могла зрозуміти, що сталося, лише відчувала, як з кожною миттю під ногами земля провалюється у безодню.

«Я не хотіла вірити. А ще не знала, як повідомити дитині, що вона більше ніколи не побачить тата. Ми з нею неодноразово обговорювали події в Україні, торкаючись теми загибелі військових, але щиро сподівалися, що це нас не торкнеться. Коли ж зрештою сказала їй про Євгена, вона, заливаючись сльозами, лише повторювала: «Чому мій тато?».

Приїхавши до Краматорська на похорон Євгена, довго не наважувалася зійти з потяга

Поїзд повільно загальмував на маленькому вокзалі, наповнюючи повітря різким скреготом металу. Жінка сиділа біля вікна, тримаючи в руках сумку, водночас притиснувши до себе донечку. Краматорськ, до якого так мріяла повернутися, тепер став холодним і чужим. Вона дивилася на перон, але не рухалася — ноги, здавалося, приросли до підлоги вагона. Її душу роздирав страх перед тим, що чекало на неї за межами потяга.

Рідне місто не вітало її радістю, воно зустрічало тишею смерті, тягарем втрати. Анна не могла зрушити з місця, наче якась невидима сила тримала її, не дозволяючи ступити на землю, що тепер належала не лише її, а й чоловікові, з яким так мало прожила, і з яким незабаром прощатиметься навіки. Сльози застигли на обличчі, а рука завмерла біля дверної ручки. Жінка ніби боялася, якщо вийде, то остаточно визнає, що її коханого більше немає. Зрештою, пересиливши себе, зійшла на перон.

«Минув рік, від дня загибелі чоловіка, але відчуття порожнечі нікуди не ділося. Кожен день я проживала з думкою, що ось-ось задзвонить телефон, і почую його голос. Спершу цей дзвінок здавався реальним. Я не могла змиритися з думкою, що той, хто завжди був поруч, більше не набере мій номер, не спитає: "Як ти?" Перші місяці носила телефон із собою всюди, навіть до ліжка, на випадок, якщо Євген подзвонить серед ночі. Кожен звук дзвінка змушував серце прискорено битися. З часом очікування стало звичкою. Телефон став мовчазним свідком мого болю, який я вже навіть не намагалася вгамувати. Однак щоранку все одно прокидаюся з надією, що цей день стане тим, коли голос із минулого знайде дорогу до теперішнього. І навіть зараз, через рік, все ще ловлю себе на тому, що прислухаюся до мелодії дзвінка, чекаю, навіть знаючи, що він не пролунає. Але це очікування — моя єдина нитка до нього, те, що дозволяє не відпускати».

Попри нестерпний біль утрати, Анна намагається бути сильною, насамперед задля Олександри, чиї щирі обійми й теплі слова підтримки стали для неї єдиною втіхою. Коли жінка відчуває, що більше не може стримувати сліз, донечка підходить, обіймає легенько за плечі зі словами: «Мамо, не плач. Тато не хотів би, аби ти сумувала. Обіцяй, що не будеш увесь час думати про нього і плакати. Ти ж сама говорила, що він буде дивитися на нас із неба і допомагати». Промовляючи ці слова, тихенько шморгає носиком, сподіваючись, що цього ніхто не помічає.

За життя Євген захоплювався підводною риболовлею. І коли випадала можливість, а вона була лише під час короткострокових відпусток, брав із собою знаряддя, і їхав на Сіверський Донець. А ще він обожнював свою донечку і намагався якомога більше часу проводити з нею та коханою дружиною.

Наразі жінка з дитиною та батьками живуть і працюють у Володимирі,  винаймають житло та сподіваються повернутися до рідного міста, де на них чекають не лише їхні домівки, а і Євген, котрий знайшов останній спочинок на місцевому кладовищі. На жаль, лінія фронту стає все ближчою до Краматорська, а вибухи все гучнішими. Тож про повернення найближчим часом наразі не йдеться. Єдине, що їм лишається, молитися за упокій його душі й зберігати пам’ять про нього. У Євгена Корнієнка крім дружини та доньки залишилась мама та сестра, котрі до кінця своїх днів житимуть із болем утрати найріднішої людини. Серед численних нагород Героя – відзнака Президента України «За оборону України», орден «За мужність» ІІІ ступеня та інші.

Жанна БІЛОЦЬКА

• Так пізно знайдене щастя і гірка втрата: спогади про героїчного офіцера , який похований на Волині
• Перед відправленням на схід обмовився, що його скоро не стане: спогади про загиблого Героя Павла Гасичака
• «Повідомив, що не виходитиме на зв’язок три доби, а наступного дня його не стало». Спогади дружини про полеглого Героя з Волині Петра Царика
• «Мамо, якби ти знала, скількох хлопців виніс на собі»: Герой з Волині загинув у перший день Великодня , рятуючи побратимів

Волинські