Свідчення того, наскільки ми – ЛЮДИ

23 листопада 2024 р. 17:53

23 листопада 2024 р. 17:53

Втім гідне вшанування потрібне не бійцю, котрого Бог уже покликав до себе, а нам самим.

Пошанувати загиблих захисників-Героїв – це те, останнє, що ми можемо й повинні зробити. Це – наша вдячність за те, що живемо, працюємо, любимо…

Якось, коли вже стемніло, бо ж осінні дні – короткі, до Свято-Троїцького собору в Луцьку під’їхав кортеж, що супроводжував загиблого воїна «на щиті». На Театральному майдані було людно, бо ж тільки но закінчився робочий день, – перехожі зупинилися в печальному мовчанні. І ось у цій  щемливій тиші, що запанувала, почулося схлипування. Неподалік побачила молоду дівчину, яка так плакала, що, здавалося, за якусь мить з нею станеться істерика. Привезли до храму тіло дорогої їй людини? Чи війна вже раніше забрала коханого? А, може, цей коханий (батько, брат, друг) зараз – на передовій, і кожен день її життя – в тривозі: «Як він там?».

Про це можна було лише поміркувати, бо ж не підійдеш до незнайомки й не станеш втішати її, а тим більше – про щось розпитувати. Хоч питання й було, бо на різних інтернет-сайтах уже не раз обговорювали тему щодо скорботних кортежів.

Зокрема, якось влітку на вулиці Набережній у Луцьку водії зупинилися, аби пропустити колону, повиходили з автівок. Проте один з них вирішив не пропускати кортеж гуманітарної місії «на щиті» й, натиснувши на газ, рушив далі. Іншого разу хтось міркував, що, може, не треба такого «помпезного» супроводу, бо ж це на якийсь час паралізує рух на головних вулицях міста. А було й, навпаки, зауваження стосовно того, що надто швидко промчала колона машин – ніхто й не встиг зорієнтуватися та підійти, щоб віддати шану загиблому. Що сказала б на це дівчина, котра стояла біля собору й плакала?

Оскільки ми з нею не розмовляли, то це мені невідомо. Але майже за три роки повномасштабної війни в мене було багато зустрічей із матерями, які втратили синів, з дружинами, котрі рано овдовіли. Тож можу сказати, що відповідь на це питання маю. Наприклад, із вуст мешканки села Перемиль, що на Горохівщині, Наталії Рябої, чоловік якої загинув в кінці червня нинішнього року. Жінка розповідала, що ще навіть до того, як Руслан не йшов на війну, вона як волонтерка не раз долучалася до пошанування полеглих захисників України. Розуміла, серцем відчувала, наскільки це потрібно рідним, хоч, здавалося б, уже нічого не можна змінити – горю не зарадиш.

Коли Наталія хоронила свого коханого, то в день прощання з ним була в такому стані, що нічого не бачила й не чула. Але потім, як уже трохи опанувала собою, заспокоїлася заради тієї дитини, яку носить під серцем і яку вже не побачить тато, хотілося згадати й ніби ще раз прожити останнє прощання. І  в цьому їй допомагали знімки, відео. Жінка говорила: «Я вдячна Жені ( Євгенія Харків – вдова, громадська активістка з села Скригове на Горохівщині, чоловік якої втратив здоров’я, захищаючи Україну під час АТО, й передчасно помер. – Авт. ), яка зафотографувала похорон мого Руслана – свого земляка. Тепер можу побачити, з яким пошануванням люди провели його в останню путь, скільки бойових побратимів приїхало на прощальну церемонію». І це розчулює жінку до сліз…

Втім гідне вшанування потрібне не бійцю, котрого Бог уже покликав до себе, а нам самим, оскільки наше ставлення до захисників, які віддали життя за Україну, за сьогоднійшній день і майбутнє, є свідченням того, наскільки ми – ЛЮДИ. Про це говорила Любов Головчак із села Тростянець, що на Ківерцівщині, – мама шести неповнолітніх дітей, яка овдовіла в 34 роки. Жінка згадувала, що шлях, яким везли її Євгена в рідному селі Криничне, люди встелили квітами. А це ж було восени, жовтневої пори…

А ще мені хотілося почути думку волонтерки з села Борочиче, що на Горохівщині, – Валентини Маціюк. Жінки, яка безліч разів возила допомогу бійцям-землякам на передову. Вона добре знає, що це таке – втрачати людину, з якою ще вчора зустрічалася, розмовляла, – і ось її нема. Як знає й те, наскільки важливо гідно пошанувати загиблого захисника-Героя. Про «підкоректування» самого супроводу воїнів до місця поховання пані Валентина, якій, як висловилася, «так болить за все», сказала: «Ця тема навіть не повинна підніматися… Я бачу, як важко хлопцям на війні, як вони жертвують усім – здоров’ям, сім’єю, молодістю й самим життям… Дуже зручно «сидіти на дивані» й щось критикувати та підправляти. На жаль, ще не всі люди зрозуміли, наскільки все – страшно, і яка висока ціна платиться за наш спокій».

Катерина ЗУБЧУК, заслужений журналіст України.

Волинські