«Як скаже Катерина в криницю скочити – скочу…». Історія на вечір

23 листопада 2024 р. 21:02

23 листопада 2024 р. 21:02

«Вона зманила, вкрала мого батька. Він навіть не приходив у мої сни…».

…Душа спотикалася об облізлі камінці, що злісно стирчали зі старої дороги. Місцеві люди називають її шляхом. Але відразу ж попереджають: автобуси ним не їздять. – А коли їздили? – запитала Ксеня. Старий, з хитринкою в очах дід, засміявся: – За совітів

На дідовому подвір’ї й залишила своє авто. Не наважилася випробовувати ні себе, ні машину. Півтора кілометра пішки – не так уже й багато.

Йшла і картала себе: «Що ти робиш, Ксеню? Що скажеш цій незнайомій жінці?».

Серце впиралося: не зупиняйся!

Розум був безсилий. Проте спробував заперечити: «Це давні дитячі образи женуть тебе. Але ж нічого не зміниш, не повернеш».

«Вона зманила, вкрала мого батька. Він навіть не приходив у мої сни. Заборонила, певно. Вони обоє зрадили мене».

«Я хочу її побачити і простити», – виправдовувала свій намір Ксеня.

Ксеня знала: ця жінка уже літнього віку. Чи здорова? Чи жива?

«Навіщо ти все це затіяла?» – запитував розум.

«Подивитися на неї. Просто подивитися. Час украв її молодість і красу. Але ж цікаво…».

До села залишалося з півкілометра. Ще не пізно повернутися. А в голові крутилося: чи згадував батько про свою Ксеню при цій жінці? Чи хотів побачити матір? Чи думав повернутися до них?

Скільки разів дівчина намагалася зобразити в уяві образ незнайомки-розлучниці. І не могла його довершити.

«То прости», – радив розум.

«Зараз не можу. Після зустрічі».

Ледве не спотикнулася об камінець. Згадала, як у дитинстві мама прорізувала в сандаликах «віконечка» для великих пальців. Малій було незручно ходити, але на нове взуття не було грошей. Тому сандалі жили своїм життям, а великі пальці – своїм. Ксеня не заздрила дівчаткам, у котрих пальці не просилися на волю. Вона лише мріяла про нову, гарну взувачку. Якби у них був тато…

Нарешті перша хата. Друга, третя, четверта… Боялася ступити на чуже подвір’я, аби запитати, куди має звернути. Біля криниці жінка брала воду.

– Добрий день. Я шукаю…

– Ось там, на горбочку, бачите хату? Голосно говоріть з нею. Погано стала чути. А колись такою гарною була. Не така, як усі. Катерина була, як з картинки. А ви хто їй будете?

Цікавість розбирала жінку.

– Я…

– На кого ж ви подібні?

– Я тут ніколи не була.

– Ні, таки я вас десь бачила, – не вгавала жінка. – Не часто тепер до Катерини гості ходять. А колись ходили. Чоловіки голови за нею скручували. Тут один від сім’ї втік. Бігав за Катериною. Господарку їй доглядав. На колінах повзав. Зізнавався: як скаже Катерина в криницю скочити – скочу. Вона тішилася. Сама ж інших з розуму зводила. А він, наче очманів. Може, поробила йому. Ви в місті живете? В містах менше, а в селах вміють чарувати.

– А той чоловік гарний був?

– Гарний, гарний був Петро.

Ксеня остовпіла. Петро? Це ж про її батька розказує ця жінка.

– Вона вийшла за нього заміж?

– Ні, за чужого, заїжджого, вийшла. Але він хорувати почав. Не довго прожив. А Петро до смерті до Катерини ходив. Не міг без неї жити. Вона ж хвостом виляла. Знала, нікуди Петро не подінеться. Про сім’ю не згадував. Бувало, люди казали:

«Петре, одумайся. Вертайся до жінки і дитини». А він: «Нема в мене сім’ї. І не було. Тут моє життя». Тепер, певно, Катерина кається. Часто ходить на його могилу. Ой, я байки вам розказую. А ви ж спішите, бачу. Катерина любить на лавці сидіти.

Може, й зараз сидить. Ідіть, не бійтеся, собаки там нема.

Неймовірно важко було йти угору. Не від утоми. Від жалю.

«Не часто тепер до Катерини гості ходять. А колись ходили. Чоловіки голови за нею скручували».

На лавці сидів великий рудий кіт. Ні, Котяра.

«Де ж твоя господиня?» – подумки запитала в Котяри (так нарекла Ксеня руде диво).

Мудра котяча душа щось відчула. Руде створіння невдоволено дивилося на Ксеню. Якби могло говорити, то, мабуть, спровадило б геть.

«Я не скривджу твою господиню», – виправдовувалася Ксеня перед Котярою.

На ганку з’явилася Катерина. Глянула у бік хвіртки. Побачила незнайомку. Пішла назустріч. Вона йшла поволі. Придивлялася. Крок, ще крок… Їхні очі зустрілися. Котяра зістрибнув із лавки. Сів біля хвіртки. Не хотів, аби Ксеня ступила на подвір’я.

Катерина не була схожа на спрацьованих сільських жінок. Мала ще гідну поставу. Карі очі. Колишня врода облагородила обличчя.

– Ви когось шукаєте? – запитала Ксеню.

– Так, здається, я заблукала.

– Ви у справах з району?

– Ні… Так, з району.

– То вам до сільради.

– До сільради… Ваш кіт дуже гарний.

Після компліменту погляд Котяри добрішим не став. Кіт чекав, коли Ксеня нарешті забереться.

– Сільрада в цьому керунку. Звернете наліво.

– Добре, дякую. Я знайду.

Катерина пильно дивилася на незнайомку «з району».

– А я то думаю… Ви… Ви Петрова донька… Ви схожі на…

Ксеня не дослухала Катерину. Різко рушила з місця. Серце котилося, летіло з горбочка, вона – за ним. Повернула направо.

Село здивовано дивилося услід. А Ксеня намагалася запам’ятати жінку, яку батько любив усе життя. І рудий Котяра стояв перед очима. А, може, то була киця.

«Тепер Катерині буде важко», – не вгавав розум.

«І мені не легко», – відповідала Ксеня.

А серце знало: Катерина піде на Петрову могилу і розповість, що приходила донька. Лише не сказала, чому приходила…

Ольга ЧОРНА.

Волинські