Полом’яне: бджолоїдки Наталі, колоски Марії, велосипед Надії

25 листопада 2024 р. 17:10

25 листопада 2024 р. 17:10

Крізь сірий, вологий туман, який кілька днів зранку оповиває Волинь, їдемо у село Полом’яне Устилузької громади. Їдемо до Надії Кравчук, з якою не раз пересікалися на стенжаричівських дорогах.

Знайти в тумані хати в Полом ’ яному важко. І не в тумані теж. Тут хата хату кличе. Село нагадує швидше хутір…

Не сторічна історія

Історія Полом’яного заледве налічує 95 років. Фактично, як окремий населений пункт воно було утворене розпорядженням повітового старости Дрояновського. Пан староста постановив у травні 1929 року  створити нову громаду площею 427 гектарів, виділивши її із власності маєтків Стенжаричі. Вона налічувала 75 дворів з населенням 519 осіб, розташовувалась у гміні Коритниця у межах: із заходу, півночі та сходу з лісом, ріллею та лугом селян села Стенжаричі, з півдня –  з державним лісом Устилузького лісництва.

Важкі свідчення про події Другої світової, які лишили кривавий слід у цьому селі, зібрав краєзнавець Ярослав Царук, які описані у його  книзі  «Трагедія  волинських сіл».

За споминами очевидців, село дуже постраждало під час війни: загинули люди, спалені будівлі. «Мешканець Полум’яного поляк Франек Мазурок розповів сусідові-українцеві Володимирові Кубишину (з яким спрягався, бо в них було по одному коневі), що на зборах в Стенжаричівській школі в штабі поляків читали і говорили, що українців потрібно вбивати незалежно, хто і де зустрінуться. Це було наприкінці липня 1943 року, а до того на ніч поляки втікали в школу, а українці – в ліс, або й сходились разом і так ночі коротали» – пише краєзнавець.

Були українці, які оженившись на польках, перехре­щувалися на поляків, приймали католицьку віру і вже ставали ревними поляками й католиками. Вони особливо старалися вислужитись, довести відданість новій вірі і володарям.

Ярослав Царук розповів про трагедію жителя цього села  Михайла Лівицького. Він мав одного коня і спарувався з таким же однокінним сусідом. Потрібно тікати, але полякові – до Стенжарич на пляцувку, а українцю Лівицькому туди не можна. І селянин чекає сусіда, щоб домовитись, як бути з конем: заплатити чи виміняти на якісь речі.  Але поляки завезли Лівицького до Стенжарич і там розстріляли. Загальний список вбитих українців – 26, поляків – 5, стверджує Ярослав Царук у своїй книзі.

Полом’яне відчуло на собі увесь трагізм етнічної війни. Зараз про ці події у селі не говорять, бо тих, хто їх пережив, уже немає. Образ ніхто не тримає і чи не в кожній хаті тут є рідні, які виїхали в Польщу.

Бджолоїдки Наталі

«А напишіть про Здебських – це мої сусіди. Вони такі молодці, повернулися в село і фермерують», – просить Надія Кравчук, тому прямуємо до них.

Двір Здебських надійно охороняють саморобні опудала, як пізніше з’ясувалося, вони для того, щоб відлякувати шулік.

Господар ошатного обійстя Сергій на вулиці біля трактора активно стукає молотком, ремонтуючи техніку. Його дружина Наталя кличе до хати. Під ногами крутиться пес на ім’я Барні, який теж прийшов на посиденьки.

Всідаємося і найперше починаємо рахувати скільки в селі лишилося будинків та людей. Виходить десять хат і 17 мешканців – найстарша Марія Гаврилюк. У самих Здебських двоє дорослих дітей, донька вже й онукою потішила.

– Одружені із Сергієм 29 років. Чоловік місцевий, поки росли діти, жили у Нововолинську. Як захворіла свекруха, повернулися у Полом’яне. Тут немає цивілізації у вигляді аптеки чи магазина, відсутня робота. Двічі на тиждень Володимирський хлібзавод привозить хліб, раз на тиждень доставляють пошту, – розповідає Наталя.

Як взимку замете, то чотири кілометри бездоріжжя долають пішки до Стенжарич. Похід у магазин називають «на розваги» – можна з людьми поговорити. На жаль, тепер у Полом’яному на вечорниці майже не ходять.

– Як 29 років тому сюди прийшла в невістки, то у кожній хаті були люди. За цей час лишилося десять хат, – додає Наталя.

– Як думаєте, скільки років проіснує ваше село?

– Скільки будемо ми, стільки проіснує село, – одночасно кажуть жінки.

– Наталю, вам подобається тут жити?

-Якби недобре, то б повернулася у місто. Нікого ніде нема, ніхто з тобою не свариться. Хочеш мати ворогів – заведи індиків, – жартує жінка і додає, що тепер птаство, куди хоче, туди йде.

Без псів тут ніяк, тому, крім старенького Барні, у Здебських ще дві вівчарки. Наталя каже, що лисиці далеко в ліси не ходять, живуть по покинутих хатах. Минулого року шуліки та лиси вкрали у них аж 60 курей.

– Горобці тут, як голуби – зерна багато. Курям нашим сипемо, а вони посідають в рядочок, вицвірінькують та скликають родичів з усієї округи, – сміється Наталя. Дійсно, коли вийшли на подвір’я, побачили кілька десятків пухкеньких, задоволених життям пернатих.

Господарка у Здебських велика, окрім обробітку кількох десятків гектарів землі, яку орендують у місцевих жителів, тримають свиней та птицю. У Нововолинську мають постійних покупців.

– Не можу сказати, що ми фермеруємо. Працюємо, як усі, тільки може трішки більше. Якщо ви думаєте, що встаємо рано, то помиляєтеся. Десь о восьмій. Найперше випускаю курей. Чоловік іде в поле працювати, а я вже по господарству. Я хоч і міська людина, та мені тут подобається. До нас часто приїздять гості. Швагро каже, вдома не можна спати, бо сирени, а у вас птахи та кури. Весною тут стоїть такий щебіт.

Те, що покидає людина, те відвойовує природа. Наталя демонструє нам відео з надзвичайно красивою пташкою, яку тримає в руках. Це бджолоїдка. Про неї писав поет розстріляного відродження Майк Йогансен: « Це і є піколо. Це золотава щурка, як кажуть, єдиний залишок колишньої тропічної фавни, ще перед великою мандрою льодових полюсів Землі. Дядьки називають цього птаха бджолоїдом, бо він полює залюбки на бджіл».

Сергій Здебський на розмову скромніший, натомість демонструє свою техніку – вантажний автомобіль, два трактори, два комбайни зерновий та картопляний. Розповідає, що картоплі наразі садять п’ять гектарів, раніше – 12. Для збору врожаю наймає людей, яким доволі непогано платить за годину роботи. З гаража виглядає мотоцикл, на ньому Сергій любить погасати місцевими полями.

Три хати на подвір’ї під березами

На подвір’ї Марії Струк завжди росли берези. Під їхнім прихистком дерев’яна хата. Пес Бім, побачивши таку кількість людей, зі страху забув, що треба гавкати, підтиснув хвоста, трусився не то від переляку, не то від здивування.

Марія народилася у 1943 році в Полом’яному, хоча у паспорті записаний 1944-й. Жартуємо, що вісімдесятирічний ювілей можна святкувати двічі.

– Нас в сім’ї було двоє дітей. Мама в липні 1940 року вийшла заміж, а в 1944-му батька забрали на війну. Мені був лише рік. Загинув у Берліні. Мама в 17 років вийшла заміж, а в 20 – стала вдовою. Вийшла вдруге заміж і в 42 роки знову овдовіла. Другий чоловік Сергій був вивезений в Німеччину, мав підірване здоров’я, але дуже любив столярувати.

Вітчим Марії після повернення з примусових робіт збудував непоказну дерев’яну хату, аби як-небуть жити. Встиг у 1961 році поставити ще одну – добротну. Сам у ній пожив ще чотири роки.

Усе життя Марії  минуло у рідному селі. Лише шість років тут не була, рік, коли навчалася в Луцьку на продавця, і п’ять, коли відпрацьовувала  в Хобултові. Там і заміж вийшла. Разом з чоловіком Ростиславом виховали двох синів. Як і її мама, Марія стала вдовою – бути в парі їй Бог вділив лише 23 роки. Вдруге заміж не вийшла. Четверо онуків та п’ятеро правнуків продовжують рід Струків.

– Один син у Володимирі, інший – за кордоном. Хто тут буде жити? Осталося нас тут сімнадцять недобитків. Я цілу ніч перед вашим приїздом рахувала скільки нас тут ще є: тридцять хат порожні, до тридцяти розібрали. Як був ліс – так і заросте лісом. Мої батьки не місцеві, а приїхали в двадцятих роках з Польщі. Тут була дешева земля, ліс, його корчували, будували хату.

– Це та хата, де зараз сидимо?

– Ні, не та. То вже третя хата моєї родини на цьому місці. Перша була не з дерева: забивали кілки, обплітали соломою і тринькували. Хотіли ту хату спалити, якраз у нас тоді три сім’ї жило, в усіх діти маленькі. Знесли три колиски до купи, підпалили, а вони не загорілися.

– Хто хотів спалити?

– Свої. Німці хат тут не палили. Мама розказувала, як я мала була, захворіла, то возили в ліс у їхній штаб в Ішові, де мене лікували. Тяжко було після війни. Ходили в Устилуг, за хлібом в черзі довго стояли. З бабцею збирала колоски. Їх висушували, зерно витулублять і на жорнах мелять. Бачу –  меле і піт аж з носа капає. Я взяла і помагаю бабці. Раз сама пішла по колоски. Приїхав участковий, зловив і забрав в сільську раду, казав, що в тюрму посадить. Я сховалася в корчі і до вечора лежала в них. За ті колоски сталін судив, висилав на сибір.

Марія все життя торгувала. Магазин став її другим домом, важкою, але улюбленою працею. Крамниця була нова – краща як у Стенжаричах. Пригадує, якось приїхав один начальник з району, побачив, що немає опалення, і допоміг поставити твердопаливного котла. У двотисячних «Сільпо» магазин продало і його розібрали.

– Я у 1999 році пішла на пенсію. То була не така торгівля як тепер: все в мішках, ящиках. Візьмеш 50 кілограм на плечі і згружаєш з трактора. А солодкої води скільки треба було наноситися! Борошно, цукор, крупи, макарони, комбікорм  – все це треба було тягати. Хіба це була робота?

Біля її магазину в його кращі часи вирувало життя: чоловіки грали в карти, дітлахи у волейбол.

– А ще в нас був клуб на всі села – тридцять дівок було. І всі кавалєри сюди з’їжджалися. Такі танці завжди були, що ого!

– Кіно показували, – додає Надя. – Як «крутили» «Спартака», то був повний зал. Не було де сісти, ми з мамою брали маленькі табуретки і йшли дивитися.

Велосипеди Надії

Коли писала про Стенжаричі, то уже знайомила читачів із Надією Кравчук. Саме завдяки їй я змогла підготувати чимало цікавих статей. Та й Надія уміє цікаво розповідати. І, звісно, в той день, коли ми були в її рідному селі, не могла не запросити нас на чай.

Ми їли домашнє масло, збите у трилітровій банці. Розглядали старі фото. Надія впізнавала на них рідних, односельців, друзів. Тих, кого немає, і тих, хто ще топче вулицю Веселу села Полом’яного. Так, саме Веселу – вона одна тут.

Прошу Надію Кравчук розказати про село її дитинства. Найперше згадує, як ходила до школи у Стенжаричах, де навчалося понад 400 учнів, перелічує імена однокласників. Тепер тут жодного школяра, а магазин та  школа лишилися примарними спогадами. Є ще руїни від ферми, де за колгоспних часів тримали корів.

– У нас були так звані «пльоночники». Каркас мурували з цегли, а решту плівкою обтягували. Вони витримували дощі та сніг, корови надихають і тепло.

Надія народилася і виросла в Полом’яному. Росла з ним, тепер старіє з ним. Але до старості цій жінці ще далеко. Щодня  сідає на державний велосипед і їде до свої підопічних. Уже 33 роки вона соціальна працівниця, доглядає за тими, у кого літа на осінь повернули. Надія – спортивна. На своєму велосипеді вона швидше заїхала до Стенжарич, ніж ми на авто, долаючи яму за ямою.

– У нас все село як не куми, то родичі. В якийсь момент мені стало страшно, померло багато людей, яких я знала, хати стали пустками. Немає до кого йти в гості. Як була родина, то ходили один до одного. На Проводи всі до мене приходили. Тепер немає кому.

Ми замовкаємо і розуміємо, що розмовляли, фактично, з останніми мешканцями Полом’яного. Вони теж залишаться на фото, в пам’яті та крові тих, хто звідси вилетів у широкий світ.

Ярослава КОЛОСКОВА

Волинські