Вдова волинського Героя: «На похоронах чоловіка говорили, що ми – одна на мільйон пара, в якій один одного так любив…»

27 листопада 2024 р. 21:10

27 листопада 2024 р. 21:10

Наталія Ряба: «Руслан був для мене усім – і чоловіком, і братом, і батьком, якого я рано втратила».

«Дядьку, ви будете нашим татом?»

Наталія – із села Миколаїв, що на Львівщині, Руслан – із волинського села Скригове на Горохівщині. Як же вони зустрілися? Коли про це зайшла мова, то виявилося, що це – незвичайна історія. У старших класах Руслан вчився в Миколаївській школі, бо то – по сусідству зі Скриговим. Два роки вони знали одне одного. Але тоді, як сказала жінка, доля розвела їх по життю різними шляхами. Вона вийшла заміж, двох синів народила. Але її перший шлюб розпався. А знайомство з юності не обірвалося. Вдова пригадує, як то було:

– Ми з Русланом, який так і не женився, обмінялися вітаннями з Різдвяними святами. І найперше, що він спитав, це те, чи я офіційно розлучилася із першим чоловіком. Я сказала, що так, і це стало початком вже нашої з ним історії. Руслан тоді ще їздив на заробітки в росію. Вертався своїм ходом додому й вирішив зустрітися зі мною у Миколаєві – я якраз була там із дітьми у мами. На прощання сказав: «Можна, я заберу тебе з хлопцями й завезу в Перемиль?» ( Наталія на той час жила з синами в цьому селі на Горохівщині, звідки родом її батько. – Авт. ). Я погодилася, бо ж то треба було б мені машину наймати, якби не він. І от по дорозі молодший, дворічний, син Андрійко, який вперше бачив Руслана, сказав: «Дядьку, ви будете нашим татом?».

То був спогад зі сльозами розчулення. Ці слова ще зовсім маленького сина, сказані ним під час першої зустрічі, подружжя згадувало торік, коли відзначали такий гарний ювілей – десятиріччя свого шлюбу, трояндове весілля. Для Руслана рідними стали діти Наталії. А через чотири роки, як вони побралися, Бог дав їм і донечку, яку назвали Анна-Марія.

– Руслан був для мене усім – і чоловіком, і братом, і батьком, якого я рано втратила, – говорить вдова. – А для моїх синів – добрим татом. Вони дуже тяжко пережили його втрату. Серце розривалося, коли хлопці, дізнавшись про загибель Руслана, стояли на колінах, цілували татові шеврони, які він привозив їм кожного разу з війни, та плакали.
Згадуючи прожиті разом із Русланом літа, Наталія по крупинці збирає в одне ціле те, що називається «любов»:

– За десять років ми й разу не посварилися. Чоловік навіть, бувало, жартував, що треба це нарешті зробити, щоб дізнатися, хто перший прийде миритися. Найгірше, що могло бути в наших стосунках, – це те, коли він звертався до мене: «Наталю».

Чути це було незвично, бо він називав мене переважно по-іншому: «серденько», «киця»… Нашим сусідам зразу це було дивним. Дехто навіть говорив: «О, то він так на публіку грає!». Я теж часто зверталася до нього не по імені, а – «коханий». Але лише тоді, коли ми були удвох – на людях мені було незручно так казати. А він цього не соромився. Вийде на подвір’я й кличе свою «кицю». Тож із часом і сусіди звиклися з цією ніжністю, побачивши, що це – «не на публіку гра». І на похоронах чоловіка  говорили, що ми – одна на мільйон пара, в якій один одного так любив.

«Я ніколи не зраджу Україну – маю захищати її…»

Перед повномасштабним вторгненням росії Руслан Рябий вкотре поїхав на заробітки у Німеччину. Навіть і тижня там не побув цього разу й повернувся додому. За словами Наталії, через зміщення хребта, в чоловіка були проблеми зі спиною. Він не міг важко працювати. Але оскільки був майстром на всі руки (і електрик, і сантехнік), то німець, у якого заробітчанин був на ремонтах будинків, котрі здавали під ключ, дуже дорожив таким спеціалістом і шкодував, що втратив його. Телефонуючи, говорив: «І що я робитиму без тебе?».

– У перші роки великої війни Руслан волонтерив, допомагав Збройним Силам України, – розповідає вдова. – Я  теж по можливості старалася підтримати наших захисників. Мала посвідчення волонтера. Тільки ми цього ніколи не афішували, пам’ятаючи біблійне: «Якщо даєш милостиню, то нехай ліва рука не знає, що робить права».

– За десять років ми й разу не посварилися. Чоловік навіть, бувало, жартував, що треба це нарешті зробити, щоб дізнатися, хто перший прийде миритися.

Знаючи про стан здоров’я свого чоловіка, говорила йому, щоб, може, звільнився від статусу військовозобов’язаного. Але він і слухати цього не хотів. Казав: «Ми маємо йти воювати, щоб кацапський чобіт не ступив на наш поріг». Руслан ніде не ховався, був готовий до того, що його мобілізують. У військкоматі сказали, що він – придатний до служби, хоч у нього було багато серйозних діагнозів – мабуть, такі правила воєнного стану. І в січні цього року чоловік пішов на війну. А роботодавець-німець, до речі, писав йому, що заплатить п’ять тисяч євро, тільки б він вернувся до нього. Це вже було тоді, коли Руслан проходив навчання на Яворівському полігоні і говорив з приводу такого «подарунка»: «Я ніколи не зраджу Україну – маю захищати її…».

Руслан Рябий служив у батальйоні спеціального призначення президентської бригади імені гетьмана Богдана Хмельницького. Хоч, як говорили люди його дружині, в цей підрозділ важко потрапити. Для Наталії, яка добре знала чоловіка, це не було дивним – «він взяв своїм розумом і хорошою фізичною підготовкою».

«Це – безмежна радість, що у нас буде дитина!»

Навіть пів року не довелося повоювати Русланові. 23 червня, під час виконання бойового завдання поблизу села Красногорівка Донецької області, обірвалося його життя.

– Ми бачилися з Русланом за тиждень до його загибелі, – пригадує Наталія. – Він говорив, що йому дорога кожна хвилина, проведена з сім’єю, й старався при першій-ліпшій нагоді приїхати додому,  щоб хоч трошки побути з нами. А ця, остання для нас зустріч, була сюрпризом… Я дізналася, що у нас буде ще одна дитина. Скинула Русланові на телефон позитивний тест. У відповідь він подзвонив і плакав від радості. В мене є останній скриншот, завдяки якому збережена наша розмова:

«Кицька, ти не уявляєш, яке в мене відчуття. Одне – це безмежна радість, що в нас буде дитина. А друге, що йде війна, і я не знаю, що може статися, – троє діток і буде ще четверта… Але ти – сильна, все буде добре!». Це було одинадцятого червня, а чотирнадцятого, о першій годині ночі, нас розбудив його телефонний дзвінок. Руслан набрав номер сина Андрія й хитрощами викликав його надвір, щоб двері йому відкрив, бо він був уже під хатою. На той час Руслан проходив лікування у госпіталі міста Десна і якось примудрився приїхати додому. Це було так несподівано, що ми з радості почали плакати.

Із суботи на неділю вони проговорили всю ніч. Вранці Руслан сказав Наталії: «Ти відпочивай, а я піду в церкву».

– Який відпочинок… Ми, звичайно, всі пішли до сповіді й до причастя, – пригадує події їхньої останньої зустрічі вдова. – Так сталося, що того дня в селі був похорон загиблого воїна. Тепер уже я говорила Русланові, щоб він ішов додому, бо – змучений, а ще ж треба доїхати до військової частини. Він на це сказав: «Ні, Героям треба шану віддавати» й не пішов відпочивати перед дорогою. Тоді, щоб Руслан вчасно потрапив у частину, його кум, теж військовий, відвіз його, бо на «перекладних» міг і не встигнути.

Попрощалося подружжя 16 червня, а рівно через тиждень бійця не стало. Руслан не раз казав, що скільки людині призначено Богом – стільки, не більше й не менше, вона й проживе. Наталія й сама увірувала в ці слова, але не думала, що так мало Господь відпустив її коханому, – у вересні йому виповнилося б лише 39 років.
– У нас був дуже сильний зв’язок. Я на відстані відчувала, коли йому боліли хребці, а от смерті не відчула, – каже жінка. – Мабуть, просто не допускала думки, що втрачу Руслана, свою половинку. 22 червня ми з ним ще говорили по телефону. Він попередив, аби я не переживала, що його не буде на зв’язку («Ми йдемо на позиції»), а вже 23-го загинув. І людям важко було повірити в смерть Руслана, бо ж тільки-но бачили його в селі, й раптом – нема. На похоронах було багато військових, волонтерів, які тепер уже йому віддавали останню шану.

«Ця дитинка – то останній дар від Бога, подарований через мого коханого чоловіка»

Кажуть, що час лікує. Про це ми теж говорили з Наталією, і вона сказала:
– Не лікує… Чим далі – тим болючіша рана. Єдине, що тримає мене, дає сили жити далі, то мої сини, донечка й те дитя, яке ношу під серцем. Були якось на УЗД, чула, як б’ється його сердечко. Лікар сказав Анні-Марії:

«Бережи маму, щоб вона не хвилювалася, не плакала». І коли сльози, буває, само собою підступають, то донечка тут, як тут: «Мамо, лікар казав не плакати». Ми ще не знаємо, хто буде – дівчинка чи хлопчик. Руслан хотів дівчинку, бо маємо двох синів, то «нехай будуть дві донечки-квіточки». Знаходилися, як зізналася вдова, люди, які радили їй зробити аборт, бо ж, мовляв, сама не дасть ради з чотирма дітьми. З приводу цього жінка сказала:

– Знаю, що буде непросто, оскільки ні в мене, ні в Руслана татів, які допомогли б з чоловічою роботою, немає. Руслан мав всього пів року, коли батько помер – його мамі самій довелося ростити трьох дітей, а тепер – похоронити такого молодого сина, а мій – як я ходила в 11 клас.

Але я жодного разу навіть не подумала про аборт. Ця дитинка для мене дуже багато значить. Вона – останній дар від Бога, подарований через мого найкращого, найріднішого, найдобрішого коханого чоловіка. Це – остання його кровиночка. Дуже люблю всіх своїх діток, але якби не ця дитинка, яку я ношу під серцем, то, напевно, збожеволіла б. Я розумію, що мушу тримати себе в руках, щоб не нашкодити малюкові, – й це мене рятує.

Волинські