Різдво мого дитинства

25 грудня 2024 р. 18:51

25 грудня 2024 р. 18:51

Різдво Христове – одне з найулюбленіших свят українців. Воно має багато звичаїв і традицій.
Пригадую своє дитинство, яке припало на 90-ті роки минулого століття, коли відбувалося відродження Незалежності України, і наші співвітчизники поверталися до різдвяних звичаїв і традицій, які раніше заборонялися.
Я разом із групою дітей ходив колядувати до сусідів. Батько змайстрував гарну різдвяну зірку, прикрасив її іконкою. Ми йшли від хати до хати, несли веселу звістку про народження Ісуса Христа. Люди охоче відкривали нам двері й серця, адже колядки торкалися найпотаємніших закутків людських душ, пробуджували спогади дитинства.
Різдво було пов’язане в українців із багатьма традиціями. Увечері господар із родиною, як тільки на небі з’являлася перша зірка, умивалися і сідали за стіл. Вечеря розпочиналася молитвою «Отче наш». Хазяїн ховався за купою пирогів і запитував рідних: «Чи бачите ви мене?». Родичі відповідали, що не бачать, а він відповідав: «Дай, Боже, щоб і наступного року не бачили мене з-за хліба». Це символізувало гарний врожай. Вечеря у селян тривала довго – дві години, бо готували багато страв, але завжди розпочиналася з куті, яку приправляли медом і маком. Господар брав ложку куті й підкидав її до стелі зі словами: «Морозе, морозе, іди до нас кутю їсти!». Цей звичай виконували для того, щоб бджоли добре роїлися.
На Святвечір похресники носили хрещеним батькам вечерю, зазвичай один чи два пироги, трохи хліба й смаженої риби. Діти отримували за це гостинці – цукерки, горіхи чи печиво.
Волиняни вірили, що якщо напередодні Різдва ніч зоряна, то це до хорошого приплоду худоби і врожаю ягід, а якщо на Різдво завірюха – до хорошого роїння бджіл.
Якщо під час святкової вечері хтось чихне, то ця людина буде щаслива, і присутні повинні їй подарувати щось. На святковому столі залишали миски з ложками, щоб душі померлих могли з’їсти кутю. У святу ніч не дозволялося спати, світили вогні, «бо хто в таку ніч спить, той і спасіння проспить».
Вечори від Різдва і до Нового року вважалися святими, тому в цей час нічого не робили, а лише святкували й співали. Святі вечори в народі називали ще Свічками – в цей час хлопці спілкувалися з дівчатами, щоб ближче познайомитися та вибрати собі пару.
Вважалося, що в такі святкові вечори худоба може говорити, а закопані в землю скарби світяться синім полум’ям. Історик Микола Теодорович зазначав, що у різдвяні вечори молодь часто займалася ворожінням. Дівчата годували півня, слухали попід вікнами: якщо господар скаже до сина: «Піди», то це означало, що в наступному році дівчина вийде заміж.
У перший день Різдва селяни ходили до церкви, а згодом колядували або йшли в гості до родичів і сусідів. Колядники, підійшовши до вікна, просили дозволу у господаря заколядувати. Коли отримували дозвіл, то говорили такі слова: «Поздоровляю, пане-господарю, зі всіма святами. Дай Боже, ці свята провести, Нового року дочекатися, від Нового року до Богоявлення, а від Богоявлення до Воскресіння – до ста літ, поки Бог благословить миром, спокоєм і добрим здоров’ям. Вечір добрий!». Господарі приносили колядникам пироги чи гроші, якими ті ділилися порівну, а частину віддавали для місцевої церкви.
Як бачимо, волиняни мали свої цікаві різдвяні звичаї і традиції, які прийшли до нас від дідів-прадідів і символізували народження Ісуса Христа, перемогу світла над темрявою. При цьому ці вірування поєднали в собі як християнські, так і дохристиянські вірування українців.

Богдан ЯНОВИЧ,
науковий співробітник історичного музею імені О. Дверницького.

Волинські