У мить загибелі доторкнувся до матері через сотні кілометрів: спогади про Героя з Волині, який загинув у Курській області

29 грудня 2024 р. 12:46

29 грудня 2024 р. 12:46

10 грудня 2024 року на території Курської області загинув 31-річний стрілець-гранатометник із Видерти Камінь-Каширської громади Дмитро Федорович Михальчук .

«Дизель» – так його з перших днів служби називали у спеціальному навчальному центрі для військових, «Ракетою» його охрестили на передовій морпіхи. Адже був надиво дужий, витривалий та спритний, як ніхто з решти бійців. Десятки кілометрів ніс 55 кілограмів за спиною в темряві незнайомих територій – чагарниками, горбами, болотами, і помагав ще тягнути вантажі іншим, - пише газета Полісся .

Дмитро був найменшим із п’яти дітей у сім’ї Михальчуків. Змалку вирізнявся щирою вдачею та вмів з усіма знаходити спільну мову. Особливо його обожнювали діти – як племінники, так і сусідська малеча. Роки життя в селі не пройшли для Дмитра легко та даремно. Нарубати дров, заскирдувати фіру соломи, завантажити й розкидати віз перегною…І все це міг робити навіть однією рукою. Хто мав з цим справу, той добре розуміє – це неабияка фізична підготовка й не кожному під силу. Так поступово у жилах хлопця загартувалася сталь. Та й почав займатися вправами на перекладинах. Так із спочатку невисокого й непримітного хлопчини вигнався стрункий парубок міцної статури. Після школи у 2012 році закінчив також навчатися на кухаря у Камінь-Каширському ВПУ. Спочатку відпрацьовував офіціантом у ресторанному комплексі. Стаючи дорослішим, зростали й потреби та запити. Тож подався на заробітки за кордон, потім до Києва. На будівництві травмувався, втратив частину великого пальця на лівій руці. Згодом став охоронцем на об’єкті у Київській області, через кілька років перебрався поближче до малої Батьківщини – був охоронником на заводі в Луцьку.

«Все, як їхав додому – повні торби напакує гостинців для мами з татом. Піклувався про нас. Я після інсульту, батька наполовину паралізувало – зламав шию після падіння з воза, якраз перед початком великої війни. Трудолюбивий був. І по господарству поможе, і в хаті ремонти своїми силами поробили. А яку кухню з бруса за десять днів самі змайстрували! І зі зварювальним апаратом управлявся добре. Татові лавочку облаштував, на якій той рибу сідав ловити. Бо, казав синок, треба ворушитися батькові, займатися чимось, щоб «розкувати» параліч», – згадує свою добру дитину матуся Ніна Олександрівна.

До війська наймолодшого Михальчука мобілізували 20 вересня 2024-го. З 7 жовтня до 9 листопада проходив підготовку у Миколаєві. Після чого опинився у рядах елітної 36-ої окремої бригади морської піхоти імені контрадмірала Михайла Білинського. Це одне з найпотужніших формувань в ЗСУ, котре брало участь в обороні Маріуполя, стримуванні ворога під Авдіївкою, звільненні правобережжя Херсонщини, стримуванні повторного нападу рашистів на Вовчанськ, а з осені 2024-го воює на території ворога – Курщині. Саме з останньої локації розпочався бойовий шлях для Дмитра. На жаль, не надто довгий… Свій 31-й день народження зустрів уже на полі битви.

«Якраз під кінець листопада вирушив на перше бойове завдання. Коли повернувся – одразу подзвонив, що вони вдало вийшли. Запитав у нього, чи він у тому хаосі екстриму зрозумів, що вже постарів, що у нього був день народження. Дімка відповів, що звісно не забув про 28 листопада. Ба, більше, навіть відсвяткував із хлопцями, просто в тилу ворога. Дрон скинув їм пляшку води, вони заварили чаю. Оце було свято! А в небі, як ворони, над ними «з вітаннями» кружляли рашистські безпілотники, через що хлопці годинами завмирали на морозі непорушно», – зі слізьми розповідає про останні дні життя сина Федір Адамович.

Відпочивши всього чотири доби, група бійців знову вирушила на завдання, не було більше кого посилати. На п’ятий день другого виходу, 10 грудня, Дмитро Михальчук отримав тяжкі й численні осколкові поранення у районі села Леонідово, що на Курщині РФ, від чого миттєво згас. Цей світ втратив світлу людину, частинку добра.

«Десь у ту мить, як він загинув, відчула на собі його доторк. Сиділа під грубкою. І враз – наче по шиї хтось провів рукою. Дивлюсь – а ланцюжок із хрестиком обірвався й впав», – одразу відчуло материнське серце щось неладне.

Вісім діб Дмитро добирався у домовині додому з просоченої смертю землі. Всю Україну «побачив» вперше і востаннє перед тим, як зануритись у вічний сон – і Суми, і Чернігів, і Полтаву, і Умань, і Кропивницький… Не вірили рідні, що справді зустрічають так свого Дмитра у Ковелі. Вагалися, чи то справді його мовчазне помолоділе обличчя бачать. Чи його ті почорнілі руки, якими, вочевидь, хапалися за життя, риючи грунт. Пів пальця на лівій руці, наче тілесний підпис, беззаперечно затверджували, що то був таки Дмитро Михальчук. Уся Видерта прийшла його оплакати. Товариші принесли лавочку, поставлять біля могили – останній подарунок другові на день народження.

«Не плачте, вернуся – женюся, ще будете онуків колихати», – заспокоював восени батьків Діма. І як їм не горювати? Війна ізолювала від них старшого сина, який в Криму, а тепер забрала навіки ще й наймолодшого.

У травні Дмитро надіслав батькам фото, яке їм полюбилося. Поставили знімок на видноті. Здавалося, наче син вдома коло них. Уже на небі їхня кровинка. Та досі дивиться воїн з портрета уважно на батьків, сварить, щоб не плакали. Та довкола у хаті витають смуток та біль – витісняють дух Різдва далеко з оселі. Із сусідських дворів досі вибігають на вулицю діти, виглядають, чи Дімка на свята додому ще не приїхав. За звичкою хочуть бігти зустрічати, скучили за ним. Дорослі не знають, як їм сказати, де він насправді тепер. Це буде велика трагедія для них, що обрубає крила й знищить світ наївної казкової справедливості. Для малечі цих свят він буде ще десь там в дорозі до рідної Видерти. І для мами з татом також.

Іванна ГАЙДУЧИК,

село Видерта.

• Тіло загиблого під час контрнаступу захисника з Волині забрали не відразу : розповідь про Героя, якому назавжди 32
• Зумів вижити на трьох чужих війнах, але зрадлива доля обірвала життя Героя на рідній землі: спогади про миротворця з Волині
• «Душа дружини передчувала біду» : спогади про Героя Андрія Мельника з Волині, якому назавжди 35

Волинські