Бобичі: ключі Зіни і дзвони Аркадія

09 січня 2025 р. 15:42

09 січня 2025 р. 15:42

Життя може водити тебе далекими дорогами широкого світу, але зустріч журналістам ти призначиш біля місця, яке на глобусі не позначене та архіважливе тобі. Уродженка Бобич Зіна Чехмір зустрічається з нами біля Покровського храму.

Дім – це порт, з якого відчалюєш і в який прибуваєш. Так у цей порт через двадцять років плавання на круїзних лайнерах повернула і Зіна Чехмір. Жінка навідала 60 держав світу і 15 республік колишнього союзу та повернулася у рідні Бобичі, аби довікувати. Мешкає поруч з храмом, а тому виконує важливу місію – хранительки його ключів.

– Нашій церкві вже 120 років. Там, на зораному полі, – Зіна киває вбік – колись стояв старий храм. Не знаю, яка причина  – чи його розвалили, чи сам розвалився, але почали будувати нову церкву. Як піднімемося наверх, то покажу дошки з тієї старої, – так, помалу говорячи, Зіна дістає ключі і починає відмикати замки.

На Покровському храмі їх аж чотири. Колодки, як їх у нас називають. Відмикаються довго, чути кожен оберт і клацання механізмів. Та, нарешті, всі замки спадають і ми входимо у святиню. Потрапляємо ніби у музей сакрального мистецтва. Старий храм дихає масляним подихом раритетних ікон.

Є тут Святитель Миколай на полотні. Матір Божа у дерев’яних ризах. Намальована у західному стилі, а такі ризи побутували на Волині та Галичині. Впадає в око «Хлібний Спас» – це ХІХ століття і доволі поширений сюжет, такі ікони ставили над жертовниками.  Дивлюся на них і розумію, що вони вже не просять, а волають про реставрацію. Було б добре, аби єпархія це розуміла і рятувала автентичні ікони у старих храмах.

Як же вижив цей храм, зберігши свої скарби в часи лютого атеїзму? Пік закриття храмів у Володимирському районі припав на початок 60-х років і набув величезних масштабів – із майже 40 храмів на 1 січня 1970 року діючими були лише 12. А вже через три десятиліття тотальне нищення храмів призвело до того, що на 1990 рік  у районі з реєстрації знято 40 церковних споруд. З них 22 не використовувалися, 2 – розібрано, а 14 – знаходилися в аварійному стані.

Закритим із 1964 року стояв і храм у Бобичах.

– Тут нічого не було. Звідси, можливо, і дещо забрали, але зачиненим так він і стояв до 1989 року, – ніби прочитавши мої думки каже Зіна.

Секрет збереження храму розкрив Аркадій Войтюк. Він теж мешкає через дорогу від святині і згодом приєднався до нашої розмови.

Аркадій – дзвонар. З перших слів відчувається міць характеру. Запрошує на дзвіницю. Дерев’яні вичовгані сходи поскрипують так, як має скрипіти дерево з історією.

– Можна я вас сфотографую?

– Ні!

– Чому?

– Побачать москалі, прийдуть і вишлють у Сибір, як мого діда з матір’ю.

Піднімаюся вище, аби спробувати прочитати написи на дзвонах. Їх шість – один великий і п’ять менших. Аркадій каже, що на найбільшому пише: «Від грому та хмар». Прочитати не вдається, дзвони вкриті порохами, які надійно ховають написи.

– Це старі дзвони. Наскільки я пам’ятаю, вони  містять 18 компонентів металу, – зауважує дзвонар.

Аркадій відчиняє  чотири вікна на дзвіниці на усі чотири сторони світу. Ясний день сонячним промінням і легкою осінньою прохолодою вривається у її тишу. На мить уявляю, скільки поколінь бобівчан так само відчиняли  ці вікна перед голосом храму. «Дзвін, що прославляв тим сам звуком і похорони, і хрестини, знову сповіщав про зміну поколінь». І Аркадій дзвонить. Мелодія вібрує, впивається в кожну клітину і змушує тремтіти. Здається, послухати її злітаються душі усіх дзвонарів храму…

– Тими дзвонами, якщо йде хмара велика, можна її розігнати. Ми колись з одним хлопцем півтора години дзвонили і розбили хмару!

– Скільки років ви дзвонарем?

– Як навчився дзвонити.

– Десь вчилися?

– Бачив, як люди це роблять. Пробував сам. Думаєте, я вмію дзвонити? – перепитує.

Думаю – вміє. І дуже віртуозно. Почула від Аркадія, що  побутує думка, ніби мистецтву дзвоніння не можна навчитися. Можна, коли дзвони тебе оберуть. Коли відкриють перед тобою свою металеву душу і впустять у неї. Маєш стати з дзвоном одним цілим. От тоді дзвонитимеш!

Запитую в Аркадія, як вдалося зберегти храм. Розповідає, що його батько та ще кілька чоловіків їздили в Київ до Сидора Ковпака, який мав певний вплив на релігійні справи. Ключі від храму комуністам не віддали. Передавали з рук в руки, з хати до хати.

– Був у нас Петро – ветеран  Другої світової. Вижив після поранення з автомата. Ходив скривленим. Прийшли від влади і кажуть: «Ви свої ключі майте, а ми заб’ємо скоби». То він приклав руку до дверей церкви і каже: «Бий через руку. Мене німець пробивав, то ще ти бий». Не посміли.

Ми ще довго стояли на подвір’ї храму і розмовляли про місцевих атеїстів. Про тих, хто на Великдень організовував суботники, на Зелені свята заганяв на роботи до колгоспу.

– Якось 10 квітня була Паска. Рання. Заморозок, волога, холодно, а нас директор школи заставив на болоті переносити руками брили мерзлої землі. Для чого? Для чого? – кілька разів повторює Зіна і витирає сльозу. Доросла жінка плаче сльозами тої маленької дівчинки.

– Не встигали прийти у школу, а вже прізвища всіх на стінгазеті. Ледь на коліна не ставили на лінійці за ту освячену вербу, – додає Аркадій.

Ті, хто не вірив в Бога, зневажав віруючих, у 1989-му стояли в церкві у перших рядах. Що хотіли показати ці люди? Що вірять? Каються? Чи сплутали храм з першотравневою демонстрацією, де їм завжди виділяли перші місця?

6 січня 2019 року Україна отримала томос про автокефалію Православної церкви України, а вже 26 січня Покровських храм у Бобичах перейшов до ПЦУ. Перейшов першим у Володимирському районі.

Зіна виносить з храму пакет паперових згортків. І книгу на церковно-слов’янській мові. Стару, потерту, побиту міллю і часом. Її у 1971 році подарували Аркадієвому батьку Василю з відповідним написом на форзаці. Він її не забрав додому – лишив у храмі.

Беремо ці згортки і починаємо читати. Є тут розписки про купівлю «Кагору» у місцевому магазині, описи церковного майна за  1949 рік, дохід священика за 1960 рік. Рукою настоятеля виведено: «У 1959 році в Бобичах було 31 хрещення, 16 похоронів та 46 вінчань».

«Акт Справжній складений 12 березня 1947 року в присутності зав. Рай.РАГСу Тетяни з одної сторони, секретаря с/р Березовичі товариша Луцька і священника Кармінського (Каршинського) з другої сторони про вилучення церковно-метричних книг:

«Дана ця справка касиру церкви села Бобич Іващенко Федору про отримання заробітної плати в сумі 80 рублів за травень 1963 року».

Ось так жорстко контролювали кожен карбованець, який отримували ті, хто при храмі служив.

Зіна, яка бачила ледь не половину країн світу, розуміє цінність паперових згортків, старих книг, непотрібних ікон. Старі образи, які принесли у цей храм, лежать накриті ряднами на горищі. Добре, хоч так. Горище Покровського храму зберігає й старі ікони, подерті, запилені, з облупленою фарбою. Тут, ніби їхній цвинтар. Тут, під молитви до Бога, «Господь Саваоф» та «Коронування Божої Матері» приречені втрачати кольори й лики, колись майстерно виведені рукою іконописця.

Ніні Дарчик без року 80. У її хаті я повернулася у власне дитинство, коли ще живі були бабусі. Ніна сиділа на саморобному ослінчику перед табуреткою з молотком в руках та била горіхи. За спиною в плиті палахкотіло тепло. Три вишиті подушки випнулися в ряд на ліжку. Накритті тюлю.

– Я 25 років пропрацювала бухгалтеркою у колгоспі. Колись село було велике, найбільше у сільській раді. Як став головою Герасимчук, то не давав будуватися, а змушував усіх перебиратися у нові Березовичі. В оте гетто, –  поступово жінка відкриває завісу того, чого у Бобичах були такі люті атеїсти.

Під гетто Ніна має на увазі амбітний проєкт з будівництва села міського типу. Василь Герасимчук хвалився, що збудує в Березовичах другу москву. За це навіть отримав Героя соціалістичної праці. Березовичі проєктували як селище міського типу з одно- і двоповерховими будинками. Їх розташовували недалеко один від одного, щоб не вистачало місця на присадибні ділянки, утримання домашньої худоби. Усім необхідним мав забезпечити колгосп.

Та будуючи одне, фактично руйнували інші села. Зараз Бобичі мають три вулиці і вони настільки віддалені одна від одної, розділені полями та дорогами, що з першого разу і не скажеш, що це вулиці одного села.

До восьмого класу Ніна ходила до школи в рідному селі, дерев’яний каркас якої ще довалюється і догниває у центрі села. Десятирічку закінчувала в Локачах, згодом було навчання на бухгалтерку, одруження, народження двох дітей. Тепер тішать шестеро онуків і три правнуки.

Син у 2015 році був місяць в полоні в Іловайську. Нині працює водієм у Польщі. Донька мешкає поруч, по-сусідству, теж працює бухгалтеркою.  Зять Ігор доглядає територію храму та й не лише його, бо взимку чистить сільські дороги.  Один з онуків захищає нашу державу на фронтах.

– Аркадія батько врятував  церкву.  Він був старостою і не віддав ключів. Тепер мій зять збирає хлопців і обкошують храм. А на могилках, ви би бачили, яка у нас чистота – немає зілля все покошено. Все мій зять, – не без гордості каже Ніна.

Я їхала в Бобичі писати про зникаюче село, натомість потрапила  в осердя людей, для яких серцем є храм. Вони люблять його. Навіть самі не усвідомлюють наскільки глибоко. Зіна – ключниця, Аркадій – дзвонар. Ігор – обкошує і дбає про благоустрій

Усе мине, а храм цей лишиться. Він впертий, як і його охоронці. І врослий в землю, яка зростила дерево на його стіни. Врослий в кожну клітину мешканців села, незалежно від того збагнули вони це чи ще осягнуть.

Ярослава КОЛОСКОВА

Волинські