«Закривати очі побратиму - це найважчий тягар війни»: військовий медик з Волині два роки рятує життя захисників України

15 січня 2025 р. 09:03

15 січня 2025 р. 09:03

Маючи за спиною досвід служби у прикордонних військах на посаді медика, а також диплом Академії рекреаційних технологій і права за спеціальністю реабілітолога, до повномасштабного вторгнення Сергій Губерук надавав послуги з багатьох видів масажу у рідному Володимирі. Однак популярність до нього прийшла, коли вирішив залучити до роботи домашнього улюбленця – пітона Ауду, запропонувавши пацієнтам екзотичний масаж.

Щоправда, не усі погоджувались, але знаходились сміливці, котрі отримували задоволення від плазування рептилії по тілу. Ось так, поєднуючи лікувальні та оздоровчо-реабілітаційні види масажу з екзотикою, Сергієві вдалося відкрити кілька масажних кабінетів у різних куточках Волині. Зізнається, не всі люди мали можливість приїздити до Володимира, тому вирішив їздити до них. До 24 лютого 2024 року.

У перший день повномасштабного вторгнення люди покидали Київ, а я шукав можливість, аби потрапити до столиці

«Я приїхав додому з роботи пізно вночі 23 лютого й ліг спати. Прокинувся від того, що брат голосно розмовляв з кимсь телефоном. Попросив говорити тихіше, у відповідь почув, що почалася війна. Сон, як рукою зняло. Одразу подзвонив до хлопців, з якими служив у ДПСУ, і домовився про зустріч у Києві. За кілька годин разом з іншими чоловіками був у ТЦК та СП, де отримавши припис на поновлення у службі, почав шукати можливість дістатися столиці, - розповідає Сергій.

–  Деякі знайомі дивились на мене, як на божевільного, й радили якнайшвидше виїжджати за кордон замість Києва, який, з їхніх слів, захопили росіяни. Але я нікого не слухав, і не вірив у їхні слова. Зрештою, знайшовся чоловік, який довіз мене. Ним виявився поліціянт із Києва, котрий відвозив дружину з дітьми до кордону, й повертався на службу. Його та моє посвідчення зіграло роль, аби нас не затримували на блокпостах. Тим часом у протилежний бік рухались тисячі автівок. Люди покидали Київ».

«Крім порятунку життів та кінцівок, священним обов’язком є – забрати тіла полеглих побратимів»

Сергій вступив до лав ЗСУ, де у складі елітного спецпідрозділу «Дозор» на посаді бойового медика упродовж двох років рятує життя побратимів. Він пригадує, як у перші дні війни надавав допомогу жителям Київщини, Чернігівщини, міст Ірпеня та Ворзеля, Стоянки. Згодом підрозділ перекинули на Харківський напрямок, де брав участь у звільненні Харківщини, чим дуже пишається.

У розмові зізнається, коли ти медик на війні, твоя робота — це щоденна боротьба зі смертю. Ти біжиш під обстрілами, знаючи, що кожна секунда може вирішити долю людини. У твоїх руках — її життя, надія на повернення додому.

«Я врятував чимало кінцівок, зашив сотні ран, витягнув безліч уламків із тіл хлопців. Бували випадки, коли вже здавалося, що шансів немає, але якесь диво, жага людини до життя і трохи моїх знань робили неможливе. І ти бачиш, як хлопець, якого ти ще годину тому витягував із того світу, вже жартує, лежачи на ношах. Але є й інший бік цієї роботи, коли не завжди вдається встигнути. Та попри все, знаю, що кожне врятоване мною життя — це маленька перемога. І ця війна, як і життя, складається з таких перемог. Вірю, що вони наближають день, коли я більше не буду зашивати рани, а замість цього побачу, як ці хлопці обіймають своїх дітей і знову сміються».

На жаль, на війні без смертей не буває, нерідко трапляються випадки, коли доводиться закривати очі побратиму. Це найважчий тягар, який може випасти на долю воїна.

«Це не просто прощання, це наче серце виривають з тебе. Ти дивишся в його очі й бачиш там усе: біль, надію, страх і водночас якусь тиху вдячність, що ти поруч, навіть у ці останні секунди. У такі моменти  обіцяв собі: їхня жертва не буде марною. Я буду боротися до кінця, за їхні мрії, за їхніх дітей, за наш дім. Бо їхній останній погляд — це не тільки прощання, це заклик жити і не здаватися. Крім того, священним обов’язком є — забрати тіла полеглих. Якою б небезпечною не була ситуація, ми завжди знаходили спосіб повернути їх додому.

Пригадую, як між обстрілами витягували з поля бою тіла і все, що могло допомогти в ідентифікації. Кожна знахідка була відлунням життя хлопців і нагадуванням про їхню битву. Руки тремтіли, серце стискалося, але думки були тільки про одне: ми маємо повернути їх, аби рідні могли поховати. Кожен із нас розумів, якщо завтра впаде він, побратими зроблять те саме. Це справа честі. Це людяність, яка тримає нас навіть серед війни. Забрати свого — це останній акт любові й поваги до того, хто віддав усе заради спільної справи.

Одного дня загинув мій командир взводу, дуже хороша людина. Для мене було принципово важливо знайти його, навіть якщо надія здавалася примарною. Те, що від нього лишилось, лежало біля його автомата, що нагадував мовчазного свідка останніх секунд боротьби. Часу майже не було. Секунди здавалася вічністю, адже кожен рух робив мене мішенню. Але я не міг залишити його там. Це був мій обов’язок — повернути нехай у такому вигляді, як страшно це не звучало».

«Коли побачив тривожну валізу коханої, зрозумів, що вона – моя доля»

У вирі війни, де кожен день був сповнений смертельної небезпеки, Сергій знаходив сили жити далі завдяки думкам про рідних та  кохану дівчину Олену, які були тим острівцем спокою, до якого він завжди повертався у своїх думках, шукаючи сили, щоб витримати черговий день хаосу. Розуміючи невблаганність війни й усвідомлення того, що кожен день може стати останнім, зважився на непростий крок. Відпросившись у командира, вирушив додому, аби востаннє побачити рідних, відчути тепло їхніх обіймів і сказати ті слова, які завжди відкладаються на потім. Він ще не знав, що ця поїздка змінить його життя назавжди.

«Моє знайомство з Оленкою було подарунком долі. Вона прийшла до мене на масаж, і щойно побачив її, усе навколо наче зупинилось. Її тепла усмішка, ніжний голос і щирий погляд зачарували мене з першого моменту. Я навіть не встиг зрозуміти, як закохався. Відтоді кожна зустріч із нею стала для мене особливою. Я знав, що хочу не просто бачити її щасливою, але й бути тим, хто подарує їй це щастя. Спочатку ми переписувались, потім почали зустрічатися. А потім…війна. Перебуваючи на фронті, постійно тримали зв’язок. Якось приїхав на кілька днів додому, і прийшов до неї. Випадково побачив у її тривожній валізі наші з нею спільні речі, серед яких більшість були моїми. «Я взяла із собою найдорожче», - пояснила вона. Ці слова проникли у моє серце. І саме в цю мить  твердо вирішив: хочу провести з нею все своє життя».

Сергій довго планував цей день, аби зробити його незабутнім для Оленки. Він вирішив організувати пропозицію на даху одного з найромантичніших кафе Львова, звідки відкривався чарівний вид на старе місто. Усе було продумано до найменших деталей. Оленка навіть не здогадувалася про сюрприз з фотосесією, під час якої до неї підійшов Сергій з букетом півоній. Він виглядав  схвильовано і водночас щиро. Коли вона обернулася, побачила його, він стояв, схиливши коліно, й тримав червону коробку з обручкою. Оленка була настільки здивована, що на кілька секунд завмерла, а потім, зі сльозами радості в очах, відповіла: «Так!»

Вечір продовжився романтичною вечерею, дівчина не могла стримати щасливої усмішки, дивлячись на обручку, яку вона носила на пальці. Через півтора року Сергій та Оленка одружилися. Сьогодні у них підростає маленьке диво - Квітослава .

У розмові Сергій зізнається, що дуже сумує за дружиною та донечкою. Водночас розуміє, що потрібен на фронті, де щодня отримують поранення хлопці. Він бойовий медик, який допомагає рятувати життя побратимів, навіть під обстрілами. І кожне врятоване життя дає йому сили й мотивацію продовжувати виконувати свою роботу. Дивлячись на маленьку Квітославу, її посмішку, яку бачить по відео під час спілкування з дружиною, вкотре переконується, що  йому є кого захищати.

«Те, що сталося в Бучі, Ірпені та інших містах, які постраждали від окупації,  — це не просто трагедія, це глибока рана на серці кожного українця. Я бачив спустошені та знищені будинки, розбиті дороги, обличчя людей, які пережили пекло. Ці картини залишаться  зі мною назавжди. Коли ти військовий, у твоєму житті немає місця для слабкості чи страху. Хоча найбільший страх — це не втрата свого життя. Найстрашніше — уявити, що твої рідні і близькі можуть пройти через цей жах.

Я не знаю, чи вистачить мені сил пояснити це своїм дітям, якщо колись запитають, чому так сталося. Тому кожного дня, рятуючи побратимів, думаю лише про одне: аби ці трагедії не повторилися в інших куточках України. І я б ніколи собі не пробачив, якби не зробив усе можливе, щоб захистити те, що люблю — свою країну, свій дім, свою сім’ю».

Екзотичний друг Ауда служить разом із Сергієм

Поруч із Сергієм можна сказати служить його екзотичний друг – пітон Ауда. Він забрав його до міста, у якому дислокується їхній підрозділ, після того, як той ледь не загинув.

«Так трапилось, що через перебої зі світлом, спричинених обстрілами об’єктів критичної інфраструктури, збилася терморегуляція у тераріумі й пошкодила термокилим, на якому лежав пітон. В результаті це призвело до пошкодження внутрішніх органів й опіків третього ступеня. Тож я терміново забрав його до столиці, де він переніс кілька операцій, і пробув на утриманні ветеринарної клініки понад чотири місяці. На щастя, з ним усе гаразд.

Кажуть, домашні улюбленці схожі на своїх господарів. Так от мій Ауда теж схожий на мене, - такий як і я витривалий та бойовий. А ще комунікабельний. Коли відлучаюся, за ним доглядає мій побратим, з яким він добре ладнає».

Найзаповітнішим бажанням Сергія є – перемога, після якої він зможе повернутися до своїх дівчаток. А ще у планах – повернення до улюбленої роботи, якої, зізнається, буде чимало. Оскільки потрібно буде допомагати ставити на ноги побратимів після поранень. Ауда теж чекає на повернення господаря, і на сеанси масажу, які проводив до початку війни.

За проявлену відвагу у захисті державного суверенітету і територіальної цілісності України, героїчні дії під час порятунку людей у небезпечних умовах Сергій Губерук нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня.

Жанна БІЛОЦЬКА

• Від масажів удавом до порятунку на передовій: історія бойового медика Сергія Сахарчука з Волині
• Про те, що син воював, мати дізналася після його загибелі: спогади про молодого Героя з Волині
• «Після того, як збили ворожий винищувач, нас обстріляли, і я втратив очі»: історія військового з Волині Петра Онищука

Волинські