Мати та син передчували біду: історія Героя з Волині Віктора Яреська, нагородженого орденом «За мужність»

23 січня 2025 р. 21:40

23 січня 2025 р. 21:40

Віктор Яресько , сержант, який завжди був прикладом мужності, доброти й відданості друзям і Батьківщині. Воїн загинув, захищаючи Україну під час штурму ворожих позицій на Донеччині, і посмертно удостоєний ордена «За мужність».

Більше про життя Героя та його останній подвиг ВСН розповіли рідні.

Віктор Яресько народився 5 липня 1980 року в місті Прип’ять, що на Київщині, де в той час проживали його батьки. Коли хлопцеві виповнилося 1,5 року, оскільки в місті не було дитсадка, то мама перевезла його під опіку дідуся з бабусею в місто Нововолинськ, яке він дуже полюбив.

Та сімейне життя подружжя Яреськів не склалося. І, коли синові не минуло й п’яти років, після розлучення пані Людмила переїхала в місто гірників. Спочатку вона влаштувалася на роботу на ливарний завод, а потім стала працювати виконавцем у сфері юстиції, заочно навчаючись у Тернопільській академії народного господарства.

«Усе, що думав, казав людині в обличчя»

«В дитинстві й потім - уже в зрілому віці син був дуже товариським й комунікабельним, мав дуже багато друзів. Міг, як кажуть, віддати другові останню сорочку. Був дуже добрим, щедрим та допитливим, Коли пішов у дитсадок, подружився з дітками так, що після роботи було важко забрати його додому. У два роки він уже знав усі букви, дуже любив, коли йому читали книжки, мав хорошу пам’ять та запам’ятовував багато віршиків та казок..

У школу Вітя пішов у шість років, навчався в нинішньому ліцеї №7. І вже тоді вмів проявити характер. Віктор завжди був дуже прямолінійний, відповідальний, пунктуальний, не любив спізнюватися сам й не терпів, коли це робили інші. Умів організувати роботу, робив усе швидко та якісно. Мав почуття гумору, завжди був душею будь-якої компанії.

Любив читати книги, особливо історичні, «тихе» полювання і, звичайно ж, риболовлю. А ще Вітя дуже смачно готував, особливо український борщ», - згадує мама Героя.

Отримавши в 1997 році атестат про закінчення загально середньої школи, юнак трохи попрацював у модельному цеху на ливарному заводі, а потім пішов на строкову службу в армію. Спочатку, до присяги, він проходив навчання у військовому навчальному центрі в Бердичеві, а потім служив водієм БТРа у 128-й гвардійській Закарпатській двічі Червонопрапорній дивізії 38-го армійського корпусу Західного оперативного командування ЗСУ в Ужгороді. По закінченню служби отримав звання сержанта.

Здійсненню мрії про щасливе життя завадили російські «брати»

Повернувшись додому з армії, Віктор одружився. У шлюбі зростав син Ігор . Та щасливе життя молодої пари було недовгим, через декілька років подружжя розлучилося. Не зважаючи на те, чоловік був гарним батьком для свого сина та підтримував дружні стосунки з колишньою дружиною.

Після розлучення, чоловік, не знайшовши роботи в рідному місті, якийсь час працював у столиці. Потім їздив на заробітки у Словенію. Повернувшись додому, займався будівельними роботами.

Зі своєю другою половинкою Іриною Віктор познайомився в будівельному магазині, де жінка працювала продавчинею.

Ірина йому дуже сподобалася, й Віктор запропонував їй зустрічатися.

«Я спочатку не погоджувалася. Боялася, що його мама буде проти, але він був дуже наполегливий. Зустрічались ми десь пів року, а потім він зробив мені пропозицію. Реєстрацію призначили на 14 лютого, у День, закоханих. Та я не захотіла брати шлюб у цей день, тому нам перенесли її на 17-те. І так згодом сталося, що він виявився роковим, адже Вітя загинув 17-го», - зауважує Іра.

Шлюб виявився вдалим, усе у подружжя складалося добре. Віктор був люблячим чоловіком, умів створити для дружини свято, навіть у будні. Після одруження у подружжя було багато планів та мрій на майбутнє, але всьому тому не судилося збутися - в Україну прийшла велика війна…

Травма ноги не завадила піти на захист Батьківщини

Іти захищати Батьківщину Віктор вирішив у перший же день вторгнення, але тоді під військкоматом уже вишикувалась черга з добровольців Та чоловік був дуже наполегливим, тож 28 уже лютого 2022 року він був зарахований у роту охорони Другого відділу нині Володимирського районного територіального центру комплектування та соціальної підтримки.

У завдання роти входила охорона мостів та іншої важливої інфраструктури Волині. У цьому підрозділі Віктор прослужив майже рік, а 6 лютого 2023 року він був зарахований старшим стрільцем до 68-ї окремої єгерської бригади імені Олекси Довбуша, яка тримала оборону під Вугледаром, після чого відбув на передову.

«До речі, в одному підрозділі з Віктором служив екснардеп Олег Барна . Причому, загинули вони обидва в один і той же день – 17 квітня. Того дня командири оголосили набір добровольців на штурм ворожих укріплень, і син, не роздумуючи, записався в ряди сміливців одним із перших. У групу увійшло 30 бійців. Відбиралися найбільш відповідальні та дуже мотивовані воїни на яких можна було покластися в бою. А мій Вітя був саме таким. Ідучи в перші дні вторгнення до військкомату, заявив: «Хто, як не ми? Я не можу чекати, доки ці нелюди прийдуть сюди».

В нього була трохи травмована нога, яка постійно йому нагадувала про себе й не давала спати ночами. Тому я запитала: «Сину, як же ти будеш бігати там із хворою ногою?», на що він відповів: «Мамо, як усі, так і я? Якщо ми всі прикриємося довідками,то хто ж захищатиме країну?». Віктор ніколи не скаржився, не вмів перекладати на когось власні проблеми», – з невимовним болем у голосі зазначає пані Людмила.

І син, і мати передчували, що більше ніколи не зустрінуться

Напередодні загибелі сина було свято Пасхи. Тож Людмила Іванівна з Іриною їздили в гості до свахи.

«Там ми востаннє спілкувалися з сином по відеозв’язку з Іриного телефону. Він, як і завжди, запевняв нас, що у нього все добре, просив не хвилюватися, не сумувати, щасливо добратися додому й жити на позитиві Він того дня обдзвонив усіх рідних та друзів, привітав усіх із Великоднем, ніби передчував, що зустрітися і побачитися вже не вдасться. Не зміг, на жаль, він поспілкуватися з Ігорем, з яким не було зв’язку, оскільки той воював на Запоріжжі.

17 квітня, коли ми ще були в дорозі, він прислав Ірі повідомлення такого змісту: «Іду на завдання, цілую, люблю», що дуже здивувало її, адже раніше чоловік ніколи повідомлень не присилав. Спілкувалися вони лише телефоном. Гадаю, він уже тоді знав, що спілкується з нами востаннє. Навіть перед від’їздом на фронт, коли ми прощалися вдома, в мене було таке відчуття, що більше свого сина я вже не побачу», - намагається проковтнути важкий клубок у горлі пані Людмила.

Загинув Віктор Яресько 17 квітня 2023 року поблизу села Павлівка Донецької області від мінно-вибухової травми, не сумісної з життям: осколок міни пробив йому аорту, і воїн просто стік кров’ю. Шансу на отримання кваліфікованої лікарської допомоги та врятування життя під час штурму у нього не було.

«Згадуючи це, я часто замислююсь – що відчувала моя дитина в останні хвилини свого життя?», - голос матері аж переривається від стримуваного плачу.

«А я тепер часто згадую, як Вітя не раз, заспокоюючи мене, коли починала надто хвилюватися за нього, казав: «Іра, не переживай, усе зміниться, ми все для цього зробимо. Мабуть, тому я завжди почувалася за ним, як за кам’яною стіною», - додає дружина.

«Дуже хотілося б, аби смерті наших мужніх Героїв не були даремні. Хто б там що не казав, але той мотивований кістяк в армії, який у перші дні війни добровільно став на захист нашої Батьківщини, є. І дуже хочеться, щоб таких мотивованих добровольців було більше, щоб був мир, щоб усі вони залишилися в живих і повернулися до своїх родин та щоб відбулися ті зміни, на які так надіялися наші хлопці, а з ними і всі українці», - висловлює свої надії мама загиблого воїна

Похований Віктор на Алеї Героїв на цвинтарі в районі другої шахти.

Верховна Рада підтримала запит до президента Зеленського та міністра оборони щодо нагородження державними нагородами Олега Барни та його побратимів, які віддали свої життя під Вугледаром за те, щоб рідна Вітчизна була вільною та незалежною. Загинули, як Герої, до кінця виконавши свій солдатський обов’язок, хоч і надто дорогою ціною: полягло у тім останнім для них бою 17 сміливців. Восьмеро з них були відзначені державними нагородами. Серед них був і сержант Віктор Яресько, який посмертно нагороджений орденом «За мужність» третього ступеня, а також отримав статус «Почесний громадянин міста» з відповідною відзнакою.

«По собі він залишив найдорожче, що в мене тепер є, мою радість і надію - свого сина, який став для мене розрадою в години смутку та зневіри, який завжди допомагає мені, піклується про мене й дає стимул для життя. Мені важко навіть уявити, як би я пережила своє невимовне материнське горе, якби поруч не було його - мого найкращого та найулюбленішого онука Ігоря», - зазначає мама Героя.

Валентина САВЧУК

• Талановитий юний аеророзвідник та командир: 24-річний Герой з Волині загинув внаслідок атаки ворожого дрона
• Після влучання безпілотника бойовий медик з Волині отримав осколкові поранення, несумісні з життям
• Вважався зниклим безвісти, але побратими свідчили, що Герой поліг: захисник з Волині загинув під час першого бойового доручення «на нулі»

Волинські