«Якби мажорів відправили на передову, то вже наступного дня припинилися б обстріли…»

01 лютого 2025 р. 16:14

01 лютого 2025 р. 16:14

Валерій Макарчук був одним із перших воїнів-добровольців в АТО на Донбасі.

Така особиста версія «мирного плану» донедавна воїна, а нині – волонтера із села Будятичі Володимирського району Валерія Макарчука

«Із братом змайстрували радіоприймача і постійно слухали радіо «Свобода»…»

Патріотичний  характер у Валерія вже формувався у шкільні роки за часів радянської влади. Сприяли цьому й прослуховування передач радіо «Свобода», які тоді нещадно глушилися. Волонтер із села Будятичі

Поромівської територіальної громади Валерій Макарчук згадує про цей епізод:

– Роки були переломні, вісімдесяті, школу закінчував, а тут двоюрідний брат при моїй допомозі із радіодеталей  зібрав радіоприймач. Тільки його ввімкнули, він відразу спіймав «Свободу», і ми його більше не зачіпали, старалися лише її слухати.

Практично все життя Валерія пов’язане із рідним селом Будятичі. Народився у сім’ї шахтаря Олександра Павловича і техпрацівниці школи Лесі Іванівни, де зростали ще два брати. Валерій був середульшим. Школяра цікавила історія. Тоді якраз почали поливати брудом бандерівців. І він… зацікавився ними. Джерел  об’єктивних не було, але по крупинках щось таки витягував і побачив, що це – зовсім інші люди були і є, бо на кінець минулого століття ще жили ветерани національного спротиву, яких  тоталітарна система  не зігнула. Можливо, це й стало однією з причин, чому Валерій відмовився вступати в комсомол. Викликали на бесіди батьків, але крапку поставив батько, мовивши, що це – вибір сина. Далі – армія, одруження, робота на ливарному заводі, виховання разом із дружиною Ларисою донечки і сина.

– Мене, як і багатьох українців, сколихнули Майдан, Революція Гідності, – продовжує бесіду волонтер. – А вже далі терпіти ту наругу, яку вчинили рашисти із Кримом, я не зміг.

Я був серед перших добровольців, які обороняли Слов’янськ, Єнакієве, Дебальцеве. Якщо глянете на карту АТО 2017 року, то біля Дебальцевого побачите такий тактичний «апендицит», який кацапам «врізався» у горлянку. Ось там ми й тримали позиції.

«Таких прапорів у Нововолинськуі в окрузі ні в кого нема»

У зв’язку з інвалідністю Валерій був демобілізований із ЗСУ, але, як стверджує, вже через кілька днів зателефонували побратими і попросили допомогти їм, якщо є можливість. Надіслати шоломи, бронежилети.

– Тоді їх було обмаль, – згадує Валерій, – тому відразу взявся поставляти хлопцям. Заїхав до мене однополчанин і попросив для підрозділу автомобіль. Довго не роздумував – віддав свій. Добре, що в дружини була автомашина. Я дуже вдячний усій родині за допомогу у моїй діяльності, за розуміння.

За прикладом батька син Олександр після закінчення гімназії відразу вступив на навчання у Львівський військовий ліцей імені Героїв Крут. Успішно вчиться і  разом із своїми товаришами впевнено долає спортивні вершини – у складі ліцейної волейбольної команди став переможцем  багатьох змагань.

– Із початком війни довелося  збільшити допомогу армії, – ділиться Валерій. – За порадою друзів створив  волонтерський фонд. І це значно розширило можливості. Правда, зараз фактично донати не надходять, але запити у хлопців не зменшуються. Знаходимо благодійників, є таких чимало за кордоном. Приємно, коли твою роботу воїни цінують. Ось подивіться – таких прапорів у Нововолинську ні в кого нема.

Якщо глянете на карту АТО 2017 року, то біля Дебальцевого побачите такий тактичний «апендицит», який кацапам «врізався» у  горлянку. Ось там ми й тримали позиції.

Волонтер з гордістю розіклав два дорогі для нього знамена, подаровані бійцями РДК (Російського добровольчого корпусу) і ПДК (Польського добровольчого корпусу). Його допомоги і там завжди чекають. Незважаючи на сьогоднішні труднощі, Валерій намагається як мінімум двічі на місяць побувати на фронті у побратимів і привезти те, що замовляли.

Ми розмовляли після того, коли він завантажив усе необхідне і в п’ятницю мав відправлятися у черговий волонтерський рейс у 155-у бригаду. У ту, яка у всіх – на слуху. Знає із перших уст, що її разом із ненавченим поповненням кинули в пекло. Їхав саме туди.

– Валерію, ви часто спілкуєтеся з хлопцями, які ще кілька годин тому були на передовій. Що вони говорять про перемогу? – запитую.

– Вони всі – оптимісти. Вірять у неї і наближають ПЕРЕМОГУ, але здобудемо її не так швидко. Хлопців непокоїть велика кількість ухилянтів і втікачів від війни за кордон, величезна корупція у вищих ешелонах влади і мільярдні розкрадання, а в окремих випадках – некомпетентність вищого командування. Усе це призводить до втрат. З цим щось потрібно робити. І – не зволікаючи. Я ж вважаю, якби мажорів відправили на передову, то вже наступного дня припинилися б обстріли.

Ігор ЛІСОВИЙ.

Волинські