Прем’єра гімну звучала під гітару панотця

06 лютого 2025 р. 14:08

06 лютого 2025 р. 14:08

На могилі цього греко-католицького священника, неподалік Перемишля, короткий  напис українською мовою. Тепер це територія Республіки Польща, а тоді ми були однією державою. Коли  55-річний панотець помер від раку, його, за традицією, поховали поруч із церквою Покрови Пресвятої Богородиці, де служив останні 14 (за іншими даними, 18) років.

Екскурсію до села Млини Ярославського повіту Підкарпатського воєводства влаштували мені донька із зятем, коли гостювала у них на Різдво. Дорогою тримали інтригу,  віджартовувалися й не казали, куди їдемо. Тому, коли автівка спинилася перед старовинним  храмом із товстого дерев’яного брусу, спершу думала,  оглянемо чергову сакральну споруду. І здивувалася, що крокуємо не до неї, а до акуратно огороджених двох кам’яних надгробків. Не здивувалася, бо так, поруч  із церквами,  часто ховають священників.

Біля обох могил – по кілька лампадок, квіти. Читаю, справа спочиває  Олекса Величко (на жаль, у пообідніх січневих сутінках не розібрала з польсько-українського напису, ким був цей чоловік). Прізвище на пам’ятнику зліва закривали  квіти з жовто-блакитними стрічками, та аж подих перехопило, як побачила  лаконічну епітафію: «Піонірові української пісні.  Громадянство». Обережно розгорнула хризантеми й прочитала: «Михайло Вербицький. 1815-1870». Направду, була ошелешена і щиро зворушена такою несподіванкою.

Ніколи навіть не уявляла, що побачу могилу  автора музики державного гімну України.  Священника, який був не лише автором церковних піснеспівів, хоровим диригентом,  а  одним із перших українських професійних композиторів Галичини та засновників національної композиторської школи. Написи на стрічках свідчили, що вклонитися пам’яті Михайла Вербицького нещодавно приїздили представники громадських організацій зі Львова, Стрия, товариства українців Перемишля.

Ми з донькою запалили  привезену лампадку. Емоції переповнювали, подумалося, що не лише пишні королівські замки треба відвідувати нам  у Польщі. Мабуть, насамперед варто приїхати у це тихе село, за 39 кілометрів від Перемишля. Щоб міцніше відчути свою приналежність до  українського громадянства. Того, яке віками берегло свою ідентичність, культуру, історію. І досі бореться за це з жорстоким ворогом. Згадалися ряди свіжих могил під жовто-блакитними прапорами на володимирському кладовищі…

Інформаційний щит повідомляє, що каплицю-пантеон тут встановили у квітні 2005 року за сприяння тодішнього президента України  Віктора Ющенка. А сам пам’ятний надгробок  у формі ліри відкрили  ще 17 червня 1934 року. На урочистість тоді до Млинів приїжджав онук пароха, Н. Вербицький, який служив диригентом української гімназії у Львові.

Після виселення українців храм переосвячений на костел Матері Божої Втіхи. Шкодую, що не вдалося оглянути  його всередині, увечері буднього дня він зачинений. Ззовні костел з товстого могутнього дерев’яного брусу виглядає досить велично. Розповідають, кілька років тому храм, зведений у 1740 році капітально відреставрували. На виході з пантеону зустріли двох місцевих жінок, з вигляду моїх ровесниць. На мій «добрий день»  одна відповіла польською, друга українською

***

Цікаво, що сам Михайло Вербицький вперше заспівав «Ще не вмерла України…», акомпонуючи собі на гітарі на зборах студентської організації “Громада” у духовної гімназії в Перемишлі. Тоді ректор семінарії наполегливо рекомендував семінаристам поширювати цей твір серед прочан і серед інших “Громад” Галичини, а отця Вербицького попросив зробити зі солоспіву хоровий варіант. Композитор прислухався до поради і невдовзі приніс партитуру  для хорового виконання. Уперше цей твір співали хором 1 липня 1864 року у Перемишлі, на честь святкування святого Івана Хрестителя.

А як гімн пісня вперше прозвучала  у цьому ж галицькому місті 10 березня 1865-го – завершальним номером концерту,  присвяченого Тарасу Шевченку. Друзі композитора  розповідали, що палкий шанувальник Кобзаря Михайло Вербицький  спершу був переконаний, що вірш належить саме його перу.  Лише згодом виявилося, що це поезія  киянина за народженням, юриста за освітою, етнографа, фольклориста, активного діяча українського національного руху на Правобережній Україні Павла Чубинського.

Як не дивно, є одна річ, що пов’язує  автора державного гімну із нами, володимирчанами. За офіційними документами, Михайло Вербицький народився в селі Явірник-Руський, Сяноцького округу Королівства Галичини і Володимирії. Щоправда, це була ще Австрійська імперія. Зараз рідне село композитора належить до гміни Бірча Перемишльського повіту. То хто там ще сумнівається, що ми – повноцінні громадяни Європи?

Ірина НАДЮКОВА

Волинські