Мишівський майстер: про тріумф першого і останнього польоту літака місцевого умільця та інші його винаходи

07 лютого 2025 р. 12:01

07 лютого 2025 р. 12:01

Жила в селі сім’я Михайла Данилюка, в якій народилося і виховувалося четверо синів і одна дочка. Якихось особливих статків родина не мала, звичайна сільська хатина і купа дітей. Батьки були прихожанами церкви Адвентистів Сьомого Дня. Отож дітей намагалися виховати і навчали жити в дусі християнської моралі та за заповідями Божими. Вони підростали, старші почали роз’їжджатися. Як хто зміг, так і влаштовував своє життя. Про якусь вищу освіту там і не йшлося. Настала пора йти в армію старшому Дмитру і середульшому Віктору, але  через релігійні переконань вони відмовилися  служити. Отож обом їм, як кажуть, впаяли по п’ять років. Потрапили вони аж на Урал, у місто Свердловськ. Роки, проведені в тюрмі, минули недарма: хлопці освоїли не одну робітничу професію і набралися досвіду виконувати будь-яку роботу. Дмитро після ув’язнення поїхав у Красноярський край і там влаштував своє життя. Віктор, 1935-го року народження, повернувся додому. Проте невдовзі завербувався на мідні рудники в Казахстан.  Через кілька років, підзаробивши грошей та набувши знань і життєвого досвіду, повернувся у Мишів. Вдома ще був молодший на сім років брат Євген.  Обоє вони з дитинства вирізнялися допитливістю і кмітливістю. Десь в генах у них мали закладений  хист і тягу до техніки, до залізяччя.

Самотужки читали і вивчали різну технічну літературу. У той час був дуже популярний журнал «Юний технік», з якого почерпнули чимало знань. Задумали хлопці зробити не що небудь, а літак. Розмахнулися, як кажуть, не на жарт.  Закипіла робота. Чого тільки не звозили і не зсовували додому. Вже невідомо, скільки часу пішло на виготовлення того кукурузника. І ось десь на початку шістдесятих років минулого століття в один прекрасний день селом поширився неймовірний звук. Двигун, виготовлений із кількох малих мотоциклетних, так ревів (очевидно через відсутність належних глушників), що  чути було його на кілька навколишніх сіл. Я був ще малий, аде добре й досі пам’ятаю те ревіння двигуна. Так було часто. Данилюки постійно вдосконалювали свою диво-техніку. Згодом двигун став ревіти тихіше. Літак їздив, але злетіти не міг. Конструктори не знали і не могли вирахувати траєкторію крила, без чого будь-який літальний апарат не підніметься у повітря. Але як вони могли таке знати, маючи за плечима  лише лиш сім класів сільської повоєнної школи. Та брати не здавалися. Самотужки освоювали аеродинамічні знання. Почасти, як кажуть, методом втику. Інтернету ж не було, розумний дядько Гугл ще не був народжений. Але хіба було щось таке, щоб перебороло бажання злетіти? І ось настав той день – літак піднявся в небо.

Радості не було меж. Пригадує це, посміхаючись, дружина спочилого у вже далекому 1997 році «головного конструктора». Пані Галина ніби заново проходить провулками далекої юності, поринає в спогади. Наймолодша її дочка  Наталія висипала з мішка на стіл мабуть до тисячі старих фотографій і шукає світлину  батька в літаку. Треба сказати, що Віктор Михайлович  був ще й фотограф та перший на селі кінооператор.

Але повернемося до тріумфу першого і останнього польоту. Так, на жаль, і останнього. Наступного дня наряд міліції та КДБістів вже були на подвір’ї відважних льотчиків. І почалися розбірки, слідство. Данилюків запідозрили, що ніби-то вони хотіли на літаку дременути за кордон. Для Віктора зразу  додали й обтяжуючі обставини. Адже мав судимість за ухиляння від служби в армії. Євгену було простіше –  підійшла пора йти в армію. І невдовзі його призвали. Якось виплутався «генеральний конструктор» із цієї халепи. Літак наказали  негайно розібрати.  Так закінчилася спроба відважних, кмітливих, одержимих небом мишівських авіаконструкторів.

Незважаючи на невдачу і розчарування, Віктор Михайлович взявся  за нову ідею. Надумав збудувати аеросани. Зимою, по снігу, важко добиратися позмінно на шахту пішки. Вже невідомо, скільки часу зайняв новий проєкт, але задумане незламний Кулібін  реалізував. Правда, економічна доцільність нового винаходу була, очевидно, не вельми виправданою, бо не дуже довго він роз’їжджав тими аеросаньми.

Потреба мати свою вантажопасажирську автівку виявилася більш затребуваною. Отож Віктор Данилюк захопився новою роботою. Як і в попередні рази будь-який метал, запчастини, деталі, все йшло після старанного переобладнання, реставрації в роботу. За словами його дружини, Галини Захарівни, знайдений чи загублений болт, гайка або клаптик металу не мали права валятися під ногами.  За певний проміжок часу саморобний автомобіль був готовий до експлуатації. Машина неабияк пригодилася в господарстві, побуті. Не було меж радості і дітям, а їх в сім’ї підростало четверо. Всі хотіли покататися «з вітерцем», а особливо, коли татко брав дітлахів  на коліна і разом сідали за кермо.

Минали роки, підростали діти, поволі підбиралися зрілі роки і до батьків. Треба було думати за господарку, хліб насущний. І прийшла нова ідея до конструктора – змайструвати трактора. З новою силою та енергією взявся до справи. І ось настав день, коли задум втілений у життя. Пан Віктор тим трактором орав, обробляв присадибну ділянку, сіяв, возив на причепі будь-які вантажі. Всі були задоволені – не треба просити в колгоспного бригадира коней, стояти за ними в черзі.

В андроповські часи влада «закручувала гайки». Це був  період реакції на різного роду порушення соціального вільнодумства та трудової дисципліни. Якось поїхало подружжя Данилюків по дрова. Назбирали якогось хмизу, завантажили. Приїхали додому, а на подвір’ї непрохані гості – дві чи три автомашини, в тому числі і вантажна, автокран, наряд міліції, голова сільради,  інші чиновники з відповідними документами приїхали вилучати трактора.  Ні вмовляння, ні плач дружини – ніщо не допомогло. Повантажили і повезли в невідомому напрямку. Але це був не останній технічний винахід мишівського «Кулібіна». Недовго довелося чекати, поки помре Андропов. Коли його не стало, взявся пан Віктор за виготовлення досконалішого і сильнішого трактора, якого вже ніхто не забирав. Змінилися політичні віяння, згодом стала незалежною  Україна. Тож господарив Віктор Михайлович на своєму тракторці, допоки вистачило сил трудитися.

Але не лише ці чотири чи п’ять винаходів за плечами талановитого майстра-самоучки. Що він тільки не виготовив своїми руками: токарний верстат, вітряк, який виробляв вітрову електроенергію, що приводила в рух спеціальні черпаки- ними качав воду з криниці, піч для виливання поршнів до різного роду техніки, зварювальні апарати. Був трактористом, водієм, ковалем, токарем, електриком, газоелектрозварником, слюсарем. Віктор Михайлович виконував також і різні будівельні, столярні роботи. Сам виготовляв столярку, меблі. Збудував  собі хату – від першої цеглини до останнього цвяшка. А скільки будинків поремонтував і реконструював у навколишніх селах годі й згадати.. Ще й  досі люди в селі мають стрічки, зняті цим неперевершеним фотолюбителем та кінооператором на весіллях, похоронах. Він був ще й пасічником. Годі  перелічити все те, що встиг зробити. Ось такий непересічний майстер на всі руки жив, дерзав і творив у нашому Мишеві.

Володимир МАТВІЮК,

краєзнавець.

с. Мишів.

Волинські