Рятували, як могли, але від численних поранень серце захисника зупинилося: спогади про молодого Героя з Волині

07 лютого 2025 р. 12:01

07 лютого 2025 р. 12:01

33-річний солдат 155 окремої механізованої бригади імені Анни Київської Віталій Миколайович Кіперчук , житель села Комарове Ратнівської громади, відстоював свободу всієї країни, стримуючи ворога. На превеликий жаль, у шпиталі від отриманих поранень серце Героя зупинилося.

На його долю випало лише вісім місяців служби у лавах ЗСУ, з яких на передовій – менше двох місяців. Але ціна цієї служби – життя захисника. Без батька залишилося двоє дітей, без чоловіка – дружина, одного з синів втратила згорьована мати. Історію мужнього захисника розповідає газета Ратнівщина .

Віталій Кіперчук народився у звичайній сільській сім’ї Миколи Григоровича та Валентини Лаврентіївни Кіперчуків 26 липня1991 року. Був другою дитиною в сім’ї. Пізніше у Кіперчуків народилася донечка. Горе прийшло у їхню родину, коли Валентина носила під серцем четверту дитину. Помер голова сім’ї Микола Кіперчук. Віталію тоді було лише 12 років. Тож змалечку усі діти допомагали матері. Жили у порозумінні і любові, підтримували один одного, бо знали, що в єдності їхня сила, як би важко не було. А мама віддавала всю свою любов, бо була одна за двох – і за матір, і за батька. Час спливав. Діти підростали, господарювали, жодної роботи не цуралися.

Після закінчення Комарівської дев’ятирічки, Віталій продовжив навчання у Прохідській школі, але провчився там лише півроку і перевівся у ЗОШ № 2 смт Ратне. Освіти після школи не здобував. Почав заробляти на життя своїми руками. Їздив на заробітки, працював на будівництві.Свою другу половинку зустрів 9 червня 2013 року. Молодий юнак допомагав мамі у підготовці до звітного концерту клубів тодішньої Прохідської сільської ради. Концерт мав бути у Комаровому. На ньому виступали колективи з Прохода, Конища і Комарового. Там, у процесі підготовки до звіту, побачив свою майбутню дружину Юлію. Вона допомагала прохідській завідуючій клубом. Жінка з неприхованою романтикою в голосі пригадує той щемливий момент:

- Ми познайомилися. Його слова були короткі, але запам’яталися мені на все життя: «Я знайшов своє! Я тебе не відпущу!»

Вони були ровесниками. Обом по 21 рокові. У Прохідській школі (Юлія родом з Прохода) їхні долі не перетнулися лише тому, що дівчина після 9 класу пішла навчатися на вчителя у Володимирський педагогічний коледж. А Віталій прийшов навчатися у її клас, коли Юлі вже там не було.Через рік, 18 травня 2014 року, Юлія і Віталій одружилися. У неї на той момент був син Матвій від першого шлюбу, але він став для Віталія рідною дитиною, для його мами – рідним внуком, для братів і сестри – рідним племінником. Та й Матвій прикипів до вітчима усім серцем. Практично одразу назвав його татом і в усьому намагався його наслідувати. Особливо захоплювався позитивним настроєм, хотів його копіювати, бо Віталій мав таку веселу, добру вдачу, що не проходив мовчки мимо ніколи. Зачіпав усіх – від малого до старого.

Новостворене подружжя пішло жити у батьківську хату Віталія. У 2016 році у Кіперчуків народилася донечка Тетянка. У Матвія з’явилася сестричка, про яку так мріяв. Десять років під одним дахом прожили Юлія і Віталій у мирі й злагоді з його рідними. Хоч у хаті було завжди гамірно і шумно, але це був хороший, позитивний шум, бо всі всіх любили і один одному допомагали. Щоб прогодувати сім’ю, Віталій їздив на заробітки. Коли почалося повномасштабне вторгнення, більше був удома, заробляв якусь копійку на місці, як і де міг. Юлія розповідає, що він ніколи нікому не відмовив у допомозі. Якщо треба було комусь щось зробити в селі, йшов і ніякої вдячності взамін не хотів.

Півтора року тому подружжя придбало будинок у Комаровому. Перейшли жити у свою домівку. Незадовго до мобілізації Віталій влаштувався працювати на Ратнівський молокозавод. 7 червня 2024 року, коли вранці він їхав на роботу, йому вручили повістку. Того ж дня пройшов ВЛК і 8 червня уже поїхав на розподілення.

- Віталик на строковій службі не служив, - розповідає дружина, - але ніколи й не відхрещувався від того, що відбувається в Україні. Він казав: «Якщо мене заберуть, я піду. Не буду втікати. Я хочу захистити вас, щоб ви жили добре». – Хто ж міг подумати, що для нього все так швидко закінчиться (плаче, - авт.)?!

Віталій Кіперчук потрапив у 155 бригаду, яка формувалася. Новобранців одразу відправили на базову військову підготовку у Великобританію. Далі – перевезли у Францію. Там була уже фахова підготовка. Його навчали на навідника у протитанковій обороні бригади. Навчання завершилося наприкінці листопада 2024 року. Просто із-за кордону його з побратимами привезли у Дніпропетровську область, звідки відправили на Покровський напрямок. На перше бойове завдання вийшов у грудні. На позиціях був 11 днів. Потім їхній підрозділ змінили побратими.

Востаннє Юлія спілкувалася з чоловіком 10 січня 2025 року. Він зателефонував до неї у Польщу (вона саме була там на роботі) по відео-зв’язку, розповідав і показував, що готовий до бойового виходу, що невдовзі мають іти на завдання. Як завжди, жартував, просив, щоб не хвилювалася. Як тільки повернеться із завдання, вийде на зв’язок.

Так рідні й чекали на звісточку від нього приблизно 20-21 січня, коли мав би повернутися з позицій. Але на десятий день подзвонив побратим і сказав, що Віталик просив передати, що з ним все добре. Він живий. Здоровий. Просто не вистачає людей, немає кому замінити його. Через кілька днів його поміняють. Він подзвонить додому.

Ось і чекали обіцяної звісточки. Але замість дзвінка від нього 27 січня до Валентини Лаврентіївни приїхали з військкомату і вручили сповіщення про те, що її син помер у госпіталі у Дніпрі від отриманих під Покровськом поранень. Мати в розпачі впала на коліна і встати уже не могла. Тіло не слухалося. Розум відмовлявся сприйняти почуте. Одразу зателефонували Юлії у Польщу. Вона каже, що до неї ніколи не дзвонили, коли була на роботі, знали, що не можна відволікати. Коли почула у слухавці страшні слова, ноги підкосилися, мову відняло, навіть води попити не могла. Тіло заціпеніло.

- Я досі шкодую, що в той момент, у ту секунду, коли сказали про загибель, я не була поряд з мамою, не підтримала її, - каже про наболіле Юлія. - Але в нас настільки тісний зв’язок, як у матері з дочкою. Ми й зараз тримаємося одна заради одної. Мусимо разом навчитися жити після втрати Віталика. Дуже важко, але я дякую Богові, що вона в мене є і що ми можемо одна одній поплакати.

29 січня Віталія Кіперчука востаннє привезли додому. Небо над Ратнівщиною зустріло дощем свого Героя. Тривожна поліцейська сирена і звуки сигналів автівок супроводу місії «На щиті» сповіщали про повернення бійця у рідне Комарове. Плакали люди з прапорами в руках, стаючи на коліна на мокрий асфальт.

Зійшлися підтримати згорьовану сім’ю матері полеглих захисників із Комарового. Їм своє не відболіло і ніколи не відболить, але вони, як ніхто, знають, що коїться у серцях матері, дружини, дітей і родичів загиблого.

30 січня Віталія Кіперчука відспівали у місцевому храмі Казанської ікони Божої Матері. Чин похорону звершили священники Ратнівської округи на чолі з благочинним Ігорем Антонюком. Ще один прапор України замайорів на комарівському кладовищі. А скільки ще їх мають підняти над могилами загиблих, щоб закінчилася війна?! Скільки сімей ще осиротіє?! А скільки живе у страху і в надії, що їхні рідні повернуться живими?! Скільки жде повернення тіл своїх зниклих безвісти дітей?!

Віталій Кіперчук отримав вибухову травму. Внаслідок військових дій від вибухів та осколків зафіксували ушкодження кровоносних судин у кількох ділянках тіла. Його рятували, як могли, у Дніпровському госпіталі, але від численних поранень серце захисника зупинилося.У травні мало би виповнитися 11 років, як Віталій та Юлія побралися. Захисник дуже хотів жити. Він будував плани, мріяв і свої наміри дружині розповідав. Був настільки позитивно налаштований, що жодного разу за час служби не розчарувався. Навпаки постійно підкреслював, що йому добре. Ніколи не падав духом. Зі щемом Юлія пригадує, як втішав її і заспокоював:

- Він постійно повторював мені слова пісні: «Спи, котику милий, працюють збройні сили!» Ти не плач, все буде добре, я прийду, ми всі проблеми подолаємо.

Не судилося. Плаче дружина, бо на її плечі звалилася уся відповідальність за виховання дітей, яких так любив і так хотів виростити порядними людьми Віталій. Горює мати за своєю кровинкою. Його усі любили. Його просто не можна було не любити. І понад усе шкодує невістку, бо сама рано без чоловіка залишилася, знає, як то – усе самій. Попри те, що серце відмовляється вірити у страшну реальність, рідні радіють бодай тому, що тіло Віталія привезли додому, розуміють, що могло бути ще гірше, якби, не дай Боже, його оголосили зниклим безвісти.

Навіки 33… У розквіті сил, з далекосяжними планами відійшов у Небесний Легіон добрий, мужній і простий Віталій Кіперчук. І хоч за своє коротке життя він ще багато чого не встиг, та в серцях комарівців пам’ять про односельчанина житиме у його щирій посмішці, у жартах, у тих дрібницях, коли кому і в чому допоміг. А його добра життєва наука проросте у дітях. Для них він був прикладом. І хай у жилах сина Матвія тече інша кров, та той, хто більше десяти років турбувався про нього і любив усім серцем, став для нього авторитетом. Його поради й оптимізм син пронесе через усе життя!

Марія ЛЯХ

• Планував стати архітектором, але став Героєм: історія воїна з Херсонщини, який знайшов вічний спокій на Волині
• Рідним Героїв з Волині вручили посмертні нагороди воїнів
• Декілька місяців вважався зниклим безвісти : Герой з Волині у 22 роки загинув за Україну

Волинські