Драма, що через століття закликає боротися і обстоювати незалежність України

01 березня 2025 р. 16:00

01 березня 2025 р. 16:00

25 лютого виповнилось 154 роки від дня народження Лесі Українки. Творчість поетеси залишається «в борні за правду зброя золота» (за словами Максима Рильський). У них закодована інформація про Україну, націю. Саме тому творчий спадок Лесі завжди буде невичерпним джерелом для пізнання.

Під час війни, що стало випробуванням для всіх нас, українці  повторюють рядки Лесі Українки і поповнюють скарбницю досліджень життя і літературної спадщини письменниці.

У нашій бібліотеці є книги про життєвий шлях великої письменниці. Вони збагачені її світлинами, листами, спогадами рідних і друзів. Також драматичні, поетичні, прозові твори, в яких, як у дзеркалі, відбилася непересічна особистість авторки від дитинства і до останніх днів.

Леся Українка написала 22 драматичних твори. Але показовим є історія «Боярині» – єдина п’єса  на тему українсько-російських відносин. Написаний твір у 1910 році, за життя поетеси не надрукований, а тільки після її смерті – у 1914 році. За часів СРСР був суворо заборонений і знайшов свого читача у 1989 році. Чим же цей твір міг бути настільки небезпечним, щоб його вилучили на 75 років?

Це був час, що настав після смерті Богдана Хмельницького, коли Україну намагалися поділити між собою Польща і московщина, сіючи ворожнечу, провокуючи суперечки за гетьманство, протистояння козацьких низів і старшини. В поемі чітко вирізняється ставлення Лесі Українки до московщини як до історичного ворога. Польща на той час занепала і вже не мала колишньої сили. І лише росія продовжувала нав’язувати свою волю українському народу. Вона роздавала козацькій старшині привілеї, щоб схилити її до зради інтересам України.

Головна героїня твору Оксана закохалася в молодого боярина Степана під час його перебування в Україні з московським посольством. Вона погоджується вийти за нього заміж. Щасливе подружжя переїжджає до москви. Спочатку  Оксана була впевнена, що, крім любові Степана, їй нічого не потрібно. Але незабаром чужа сторона починає гнітити молоду жінку. Вона помічає, як її, «хохлушку», зневажають московські боярині.  В Україні дівчина почувала себе вільною. На свята молодь могла збиратися разом, співати, розважатися. Тут же «якась неволя бусурманська»: не смій ні очей підняти, ні розмову підтримати, ні за ворота двору ступити самій. Її витончений смак не сприймає російського жіночого одягу, в якому немає ні тієї гармонії кольорів, ні вишуканості форм, що їх має український національний костюм. “Шарахван” нагадує Оксані попівську рясу, де немає талії, а тільки мішок, “кокошник” – український підситок. Ось як вона про це говорить: “Та ще й дівочий той шарахван неначе б форемніший, а що жіночий, то такий бахматий та довгий-довгий, мов попівська ряса! Аж сумно, як се я його надіну? Ото й на голову такий підситок надіти треба? Зап’ясти обличчя?.. То я.. собі гадаю.. коли б я не спротивилася часом Степанові в такій одежі”.

Героїня “Боярині” не може звикнути й до того, що в московії не можна  “з чоловіками жіноцтву пробувати при бесіді”, тоді як в Україні дружина завжди була в пошані. Не зрозуміло Оксані й те, як то дівчина з парубком знайомляться й одружуються через сваху. Огидний їй “поцелуйний обряд”, який є невід’ємною частиною традиційного ритуалу пригощання гостя. Оксану дивує те, що в московщині не співають по гаях, як в Україні. Вона називає московщину тюрмою, а себе невільницею:

«А що ж? Хіба я тут не як татарка. Сижу в неволі? Скрізь палі, канчуки… Холопів продають… Чим не татари?» Тому Оксана, козацька дочка не могла і не хотіла приймати таке життя. Але найбільше її гнітило, що принижують і зневажають українців, які прийшли на царську службу, – тримають за блазнів. Навіть її чоловік « холопом Стьопкою себе взиває, та руки цілує як невільник». Вона свого часу поривалася допомогти землякам, та Степан переконав її, що це дуже небезпечно для всієї сім’ї. Свою вимушену бездіяльність Оксана сприймає як зраду. Не справдилися і надії Оксани та Степана на те, що зможуть допомогти Україні, перебуваючи на службі царя.

Степан постійно роздвоюється. Але він терпляче зносить своє становище, бо знає, що за непослух буде покараний. Адже йому чи не найкраще відома та система доносів і шпигунства (“шпигуни московські цілим роєм ходять”), що була основою правління царської імперії. Тому й радить Степан Оксані спалити листа, якого вона отримала з України від товаришки-братчиці: бо ж “як візьмуть “на дибу”, то вже не жалуй!”

Трагічна доля Оксани “Я гину, в’яну, жити так не можу”. Така ж доля й Степана, бо, зрікшись свого рідного, національного, повернувся він до чужого, відірвався від землі, яка зростила його. Але в найскладніший і найдраматичніший момент (у розмові із смертельно хворою дружиною) він розкриває душу, усвідомлюючи всю безпутність обраного ним шляху життя: «Нас доля так уже скарала тяжко. Що, певне, й Бог простить усі гріхи. Хто кров із ран теряв, а ми із серця».

Леся Українка в своїй драмі показала трагедію народу, який не міг залишитися вільним, і закликає боротися і завжди обстоювати незалежність своєї країни. Стає зрозумілим, чому поема знаходилася під забороною. Адже цей твір пробуджував і пробуджує почуття національної гідності й бажання в будь-який спосіб, навіть зі зброєю в руках, боронити рідний край.

Запрошуємо завітати до бібліотеки. Оглянути постійно діючу виставку і пройтися життєвим шляхом поетеси.  Взяти її твори, з яких долинуть до вас слова Лесі Українки:  «Довго щирими сими словами, До людей промовлятиму я…»

Тетяна ГІЛЕВИЧ,

бібліотекарка міської бібліотеки-філії №2

Волинські