«Тепер я знаю, що можна одночасно любити одну людину, а кохати – іншу»

01 березня 2025 р. 19:47

01 березня 2025 р. 19:47

«Забрали в мене Антона, залишіть мені Михайла!».

Драматична історія госпітальєрки Катерини

Прев’ю (попередній огляд)

Я навчалася на історичному факультеті КНУ імені Тараса Шевченка, з початком війни у 2014-му почала волонтерити у київському воєнному шпиталі. Тож моє коло спілкування зі студентсько-«двіжового» перейшло у військово-волонтерське. Тоді в голові чітко постало запитання: «А що я можу зробити для своєї країни?».

Натрапила на рекламу «Школи госпітальєрів». Пройшла 7-денний курс. Три роки тому – перша ротація. Зрозуміла цінність роботи парамедиків, студентське життя втратило для мене сенс…

24 лютого 2022-го у мене не було варіантів, що робити. Я стала «госпітальєркою».

Михайло (любити)

Навчив мене стріляти з кулемета

2,5 роки тому я приїхала на чергову ротацію на позиції наших хлопців із 36-ї бригади під Маріуполем. Ми стояли під Широкиним. На ротації тобі точно не до друзів, знайомств чи, не дай Боже, кохання. А тут – він, кулеметник-розвідник Михайло. Він себе т-а-ак галантно поводив! З ним завжди було про що поговорити. Він навчив мене стріляти з кулемета. В якийсь момент я зрозуміла, що вже й дня не можу провести без Михайла. Отож, ми порушили велике правило: поцілунок на позиції переростає в дещо більше.

«Ну, капець, ледве нас не вбила»

Якось я на нього образилася, накрутила собі, надумала. Пішла у свій бліндаж і цілий день із ним не говорила.

Вечір. На нас іде ДРГ ( диверсійно-розвідувальна грура. – Ред.) . Мені в руки дають міну, кажуть: «Іди за Михайлом, він налаштовуватиме міномет, треба, аби хтось подавав». Людей критично бракувало. Йду за ним і собі під ніс: «О, ось це зараз з ним, кудись йти…».

Підходимо. Питає: «Ти ж знаєш, як міни засовувати?» Я гордо: «Приблизно». Він там щось пояснює, а я про своє думаю. Беруся до роботи, запихаю міну…

Той як повернеться до мене, як засвітить червоним ліхтарем в очі і каже перелякано: «Зупинися! Ти не тою стороною сунеш!». Думаю: «Капець, ледве нас не вбила». Засунула правильно. Перший постріл – пішов.

«Ти що cобі там надумала? Я люблю тебе», – каже і цілує в носик. Відстрілялися.

Через 1,5 місяця ми зустрілися у Маріуполі. Я ще раз переконалася, наскільки ця людина є для мене все.

Переконатися, що він – живий

Ми були разом два роки. Мріяли про майбутнє, вигадували імена нашим дітям.

Але після однієї ротації він повернувся зовсім іншою людиною. Я зрозуміла, що йому потрібна підтримка та допомога. Намагалася з усіх сил! Та коли людина не хоче, щоб їй допомогли, то нічого не вийде. Михайло заперечував, що у нього є якісь проблеми. Я його дуже кохала.

Він більше не хотів, щоб я їздила на ротацію. В якийсь момент сказав мені: «Ні! З тебе досить». Я така: «В сенсі, з мене досить? Це ж – частина мого життя». Сказав, що мати його майбутніх дітей має бути в безпеці. Мовляв, я маю бути фізично і ментально здоровою. «Прийде час, і ти зрозумієш, що я – правий». Раціонально розуміла. Емоційно – ні.

…Пригадую: їде на ротацію – я обов’язково до нього. Хоч два тижні побути поруч із ним! Я бігла до нього. Одного разу мені так хотілося його побачити, а не було машини, то я через «сіру зону» півтора кілометра пройшла, щоб побачитися з ним хоч на 20 хвилин! Найбільшим щастям було переконатися, що він – живий!

«…Вже коли був на «Азовсталі», розповів, що хотів мені освідчитися. Але зупинив себе. Перстень викинув у море. А я б погодилася!».

Торік ми домовилися, що це – його остання ротація. У цивільному житті він хотів стати пожежником. У листопаді видає мені: «Я їду!». Щось мені всередині підказувало, що цього разу краще не їхати. Не послухав. Сказав: «Я маю. Мої хлопці їдуть, як я без них? Це – не по-нашому». Його вибір я тоді не зрозуміла.

У грудні 2021-го ми розійшлися.

…Вже коли був на «Азовсталі», розповів, що хотів мені освідчитися. Але зупинив себе. Мовляв, мені не треба такого життя, не треба чоловіка-військового, якого майже немає вдома, і хронічного хвилювання за майбутнє. Перстень викинув в море. А я б погодилася! Це ж – Михайло. Мій Михайло.

Антон (кохати)

«Привіт, як справи?»

З легкої руки моєї посестри ми познайомилися у фейсбуці. За першим «Привіт, як справи?», я й не помітила, як у перший же день проговорили 4 години! З Антоном виявилося ще більше спільного, ніж із Михайлом. Обоє любимо якісь нехитрі подорожі з наметами. Уяви, ми могли півтори години тільки про Джарилгач теревенити! І почалося.

Кожен день – по декілька годин: то розмовляємо, то він співає під гітару. Нам завжди було мало часу, аби наговоритися. Вже через тиждень Антон почав «ліпити» кращу версію мене. Два місяці я була щасливою за замовчуванням.

Вперше в житті мені захотілося стати ще кращою для когось, а не тільки для себе. Я прислухалася до того, що Антон мені казав. Вмів заспокоїти, змотивувати. Казав, що пишається мною все більше і більше. А я – ним. Військовий, командир взводу, розумний і талановитий. Іноді ловила себе на думці: «Боже, невже біля мене такий чоловік?».

Антон завжди повторював: «Мила, мені так приємно, що поруч саме ти».

Ми зустрілися з ним один єдиний раз. Це була коротка зустріч. Я ще більше переконалася, що цей чоловік – просто щось з чимось. Називав «моя Валькірія» ( Валькірії – у скандинавській міфології войовничі діви, які беруть участь в розподілі перемог і смертей у битвах, помічниці Одіна – бога смерті, мудрості, зцілення, бойових дій, царської влади, магії, безумства, військових конфліктів, поезії, перемоги та полювання. – Ред. ). Ми планували влітку поїздку на Джарилгач – в його улюблене місце. А біля Хортиці він збирався мені показати своє місце сили.

«Не бійся, ти – сильна! Ти – зможеш»

24 лютого 2022-го. Приходить повідомлення від Антона: «Почалося». З цього моменту ми весь час були на зв’язку. Постійно запевняв мене, що я – сильна, хоробра, відважна…

Від дзвінка до дзвінка я бачила, наскільки зростає його виснаження. За декілька днів війни він дуже схуд. Навіть мама його не впізнала. Останні дні він спілкувався тільки зі мною. Я була єдина людина з усього світу, хто знав, що там насправді відбувається. Казав, що так його ще ніхто не підтримував.

«Мила, ти маєш їсти, спати. Не забувай, це – не спринт! Це – марафон!», – його слова є досі в моїй голові.

Ми часто розмовляли про смерть, але чомусь 4 березня він «випалив»: «Ми всі будемо жити, але, якщо вже помирати, то – гідно в бою!».

«Не кажи дурниць, любий».

Земля з-під ніг

5 березня. Останнє звукове повідомлення від Антона: «Привіт, мила, нас «проривають», але ми тримаємося!». Зникає зі зв’язку.

8 березня. Антон мені наснився. Холодний та відсторонений. Каже, мовляв, я виконав своє завдання, я повертаюся. Усміхається. Протрактувала як позитивний знак.

Одне з моїх останніх повідомлень звучало так:

«Тримайте Нікольське! Згадай Іловайськ. Вас можуть накрити, коли відкриють зелений коридор…».

10 березня. Медик його взводу пише: «Антон загинув».

Ні, не може бути. Ти бачила його тіло? Бачила, як убивають? Може, його просто поранили?

«Антон Гивак, командир взводу 140-го батальйону, загинув у бою під Нікольським», – підтвердили у штабі.

Земля з-під ніг.

«Ти ж – Катя! Валькірія!»

Подзвонила до його батька, спитала, чи можу приїхати на похорон. Він мені: «А ви хто?». Я розгубилася, кажу: «Не смію називати себе дівчиною Антона. Я – його мила. Він для мене – любий, я для нього – мила».

Приїхала, сіла з його мамою поговорити. Каже: «Антон про тебе згадував. Ти ж – Катя! Валькірія! Ось послухай голосове повідомлення, яке він записав!».

Через декілька днів привезли його тіло.

Коли мене запитують, що найгірше я бачила на війні, то це однозначно той момент, коли привезли його тіло, мати побачила його у труні і закричала! Гіршого я ще не бачила за все своє життя.

Я думала, що коли ми наступного разу зустрінемося, то будемо щасливі, будемо посміхатися, цілувати та обіймати одне одного. Я зовсім не думала, що буду цілувати його холодне мертве тіло.

Ми його поховали. Його мама наступного дня сказала, що Антон мав привезти наречену… Кричала над труною: «Чому вона зараз стоїть над труною???».

Моя посестра каже: «Дуже добре, що Антон був щасливим останні місяці перед смертю».

«Досі чекаю, що він мені подзвонить»

Іноді я з ним говорю. Особливо – коли важко. Іноді я дуже на нього зла.

«Антон, я тебе люблю, навіщо ти кинув мене справлятися з усім цим?..».

Мій любий дуже любив грати на гітарі і сам складав слова та музику. Його побратими подарували мені його гітару. Обіцяв мене навчити. Тепер треба самій…

Стосунки з ним, певною мірою, досі тривають. Досі чекаю, що він мені подзвонить, чекаю, що напише. Хоч і розумію, що цього не буде. Ось так історія з Антоном закінчилася. І продовжується по-своєму.

Зараз у мене є мета, і мені допомагають її втілити. Мають перейменувати в його селі вулицю на честь Антона. Також хочу, щоб йому дали звання Героя України посмертно. А ще з’явилася мрія заснувати фонд для дітей, які хочуть вчитися музики, але не можуть собі цього дозволити. Антон був самоучкою.

«Все одно продовжую тебе любити»

Я знала, що Михайло – в Маріуполі. На початку березня ми спілкувалися, попри образу. Лише раз на якийсь час виходив на зв’язок.

У тому ж березні Михайло отримав перше кульове поранення. Зник. Через тиждень – друге кульове поранення. Казав, що прориваються, що кожен день, як пекло. Я вже готова була сама їхати в той Маріуполь, щоб забирати звідти. І тут він зникає на 2,5 тижні.

Забрали в мене Антона, залишіть мені Михайла!

З’являється. Каже, що – на «Азовсталі». Розповідає ту історію, що хотів освідчитися й одружитися. Я – вся в сльози, починаю відчувати себе винною. Розповідаю про Антона. Питає: «Чи була щаслива?». Відповідаю: «Так». Каже: «Значить, було того варте. Але я все одно продовжую тебе любити. У найважчі моменти в голові прокручую всі спогади про тебе, моя маленька. Це дозволяє мені триматися далі, дозволяє вірити».

Як тільки він повернеться, я зроблю для нього ванну з лавандою! Знайду найбільшу за його зростом! Нагодую найсмачнішою їжею, допоможу повернутися до життя після цього пекла.

Якось каже: «Я помру, але в полон не піду!».

12 травня ми з ним поговорили востаннє. І 16 травня я дізналася, що їм дали наказ здатися в полон для збереження життя. Моє ж і так зупинилося 10 травня, коли сказали, що Антон помер, а з цього моменту воно завмерло.

«Один – в пеклі. Інший, мабуть, – у Вальгаллі»

Кожен день засинаю і прокидаюся з однією й тією ж думкою: перше – нагадую собі, що Антон загинув, і його вже не повернеш, друге – що Михайло залишається в полоні, і треба зробити все можливе, аби його повернути.

Я говорю з Антоном, я звертаюся до нього, щоб він захистив там, де я не можу. «Хай це звучить по-дурному, але якщо ти можеш захистити і врятувати Михайла, то, будь ласка, зроби це для мене». Я вірю, що він мене чує. Коли мені привезли його речі, там був його браслет зі скандинавськими рунами. Цей браслет завжди зі мною на ротаціях. І коли я їду на евакуацію поранених, під обстріли, я беру цей браслет і відчуваю, що Антон – поруч, і він мене захистить.

Дякую тому голосу Антона, бо без нього вже стільки було шансів загинути, а я – все ще жива. Один мій друг каже, що так треба, бо вони за мене борються. Один – у пеклі. Інший, мабуть, – у Вальгаллі ( Вальгалла, або Вальхалла – у германо-скандинавській міфології велика зала бога Одіна в місті Асґард, в якій за божим вибором спочивають звитяжні воїни після їхньої смерті. – Ред. ).

Уесь мій обов’язок зосереджений навколо двох чоловіків: про одного треба зберегти пам’ять, іншого – повернути з полону.

Молодша сестра Антона Гевака наприкінці квітня народила дитину. Його сім’я каже, що племінник дуже на нього схожий.

yatebeviyna.org

Волинські