Радо зустрічає гостей засновниця «Русовичів»

04 березня 2025 р. 13:25

04 березня 2025 р. 13:25

Після відкриття приватної етногалереї «Русовичі»  у Марії Доліновської додалося багато нових друзів, зокрема з числа тих,  кому вже випала нагода побувати в етногалереї, побачити експонати. Пані Марія справжня берегиня старовини, яка до глибини душі  залюблена у рідний край. З нею і веду розмову.

Спочатку розкажіть трішечки про себе.

– Народилася, виросла і живу у Нововолинську. Дуже люблю своє місто і йогоїлюдей. Корінні волиняни х мої світлої пам’яті батьки – Василь Овсійович та Уляна Яківна  Кашинські. Вони були будівельниками і у п’ятдесятих роках минулого століття  стали розбудовувати нове шахтарське місто. Тут я навчалася у школі. І хоча захоплювалася гуманітарними науками, а  найулюбленішими предметами були  історія та література, після восьмого класу разом з подругою поїхали до Львова, аби продовжити там навчання. Важко мені навіть тепер собі  пояснити, чому вибрали, прогулюючись містом, технікум зв’язку. Успішно склала іспити і вже невдовзі отримала виклик  на навчання. Подрузі не пофортунило, я вирішила  забрати документи та йти далі у школу. Та мама й слухати про це не хотіла. Мовляв, не всім так щастить. І все ж вдячна долі за те, що саме тут зустріла свою половинку: Ярослав, з яким мені й справді дуже пощастило, також навчався у технікумі зв’язку. Покохали одне одного, одружилися, разом пізніше здобували вищу освіту  у Львівській політехніці , виховуючи діток.

Як далі складалося життя?

– Деякий час працювала у Нововолинському вузлі зв’язку, пізніше влаштувалася на завод СТО. Хто знає, як би склалося подальше життя, та перебудова внесла свої корективи. Зрозуміла, що треба щось змінювати. Як і багато українців,  возила для продажу товар у ближнє зарубіжжя, а звідти привозила на продаж інший крам. І хоча мала якийсь заробіток, та це не задовольняло потреби сім’ї. Приглядалася і вивчала досвід перших підприємців нашого міста. З ними їздила на закупи уже у Туреччину. І нарешті таки спільно з чоловіком прийшли до думки, що слід  не розпорошуватись, а зупинитись на чомусь одному. Отак і виникла ідея відкрити  магазин тканин. У Туреччині був їх широкий вибір, але ціни, як кажуть, кусалися. Зібралася їхати у Дубаї. Рідні спочатку відмовляли, бо боялися, що  прогорю. Але час засвідчив: не помилилася. До речі, пізніше буваючи уже з чоловіком у різних країнах далекого зарубіжжя,  завжди старалися відвідати цікаві історичні місця, щоб поглибити свої знання,  пізнати більше нового.  Захоплювалися почутим, побаченим, але уже через деякий час дуже хотілося додому, до рідної України.

А коли ви зацікавилися історичною спадщиною  та почали збирати експонати?

– Досконало вивчати історію і побут Волинського Прибужжя  почала десять років тому, після початку російсько-української війни. Саме в цей період виникло величезне бажання розповідати про те, на якій чудовій землі ми живемо. А щодо експонатів,  то перші вишиті сорочки збирала у своїх рідних,  приносили мені їх  з навколишніх сіл. Дехто просто дарував, інші купляла.  Можливо, так тривало б і далі, якби не зустріч із  своєю давньою знайомою  Галиною Яцинович із Івано-Франківщини. Вона показала мені свою колекцію. Вишиті сорочки вона  формувала по регіонах. Були серед них вишиванки з Волині. І коли  запитала мене, чи можу розрізнити, з якого регіону ці експонати, зрозуміла: треба мені ще багато вчитися. Відтоді,  де б не бувала, шукала і купляла  на різних аукціонах колишні і сучасні книги про  атрибути минувшини, вивчала їх і поповнювала знання, аби розповідати  про це іншим.

Від кого найперше і найбільше  отримували підтримку і що стало причиною відкриття власної галереї старовини?

– Надихнула на це моя сім’я. Коли показувала  своїм донькам, а їх у нас три, зібрані експонати, саме вони першими сказали, що настав  час демонструвати їх іншим людям. Спочатку  якось комплексувала, а коли організувала перші покази, то зрозуміла: це потрібно робити, щоб нащадки краще знали історію роду, його традиції. До речі, перший костюм, який придбала, був із Жовківщини Львівської області, звідки родом мій чоловік.  Виникло бажання  знайти  і волинське традиційне вбрання. Наш стрій виявився дуже різноманітним, адже у Волинській області  розташовані два етнографічні регіони – Західне Полісся і Волинь, які не збігаються  з адміністративними кордонами області.

Чому свою етногалерею ви назвали «Русовичі» і які  регіони вона охоплює?

–  Русовичі – це назва одного із волинських сіл, на теренах якого і засноване місто Нововолинськ. Перша писемна згадка про нього датується 1570 роком, як власність володимирського єпископа. У моїй колекції є сорочки  рідного Прибужжя, Західного Полісся, а також немало експонатів  з інших регіонів України.  Найдавніший костюм  саме до регіону Західного Полісся – старовинні ткані  сорочки, спідниці, запаски   з Ратнівщини, котрі датуються кінцем Х1Х століття.

Відкриття  власної етногалереї «Русовичі», до речі, першої приватної в нашій області, – це основний  мій проєкт, який вже вдалося реалізувати  й до якого йшла декілька років.  Друге – збір етнографічних матеріалів навколишніх сіл і їх фотофіксація. Третє – відтворення схем узорів  старовинних сорочок. Четверте – відшиття реплік  старовинних сорочок. Усе це роблю для того, щоб зберегти автентичність  волинського вбрання.  Продовжую збирати фотоматеріали зі світлинами наших волинян  в національному одязі. Зараз наполегливо працюю над виданням  етнографічного альбому   «Над Бугом – рікою. Традиційне вбрання Західної  Волині». У задумах й багато інших  проектів, про які  говорити ще рано.

Бодай коротко розкажіть про цікаві факти  про вишивку Прибужжя.

– Прямокутний комір, який спадає на плечі, крій і колірна гамма вишиття робила  ці сорочки унікальними й впізнаваними серед інших. У міжвоєнний період  в 1920-1930 роки  до сорочок Прибужжя  додалися інші відтінки ниток, зокрема фіолетовий, зелений, жовтий, синій, червоний. Часто тоді на комірцях вишивали рослинні  орнаменти  або брокарівський  алфавіт. На  території Прибужжя, крім сорочок, які вишивали на тонкому полотні,  обов’язково носили спідниці – ткані або з фабричних тканин. Обов’язковим елементом  вбрання була запаска або фартух. А ще одна особливість прибузького костюма – оксамитова камізелька, оздоблена  дрібненьким бісером чи  вишита гладдю.

З часу відкриття етногалереї минуло трохи більше як півроку. Чи можете хоча б приблизно сказати, скільки людей її вже відвідали?

– Скажу чесно, що не підраховувала, але думаю, що в етногалереї побувало  вже до тисячі відвідувачів. І це не лише наші містяни чи жителі навколишніх сіл.  Були у мене поціновувачі старовини із Львова, Червонограда, Володимира, Рівного, Києва, Луцька. Приймала також гостей із Італії, Німеччини. І цим дуже втішена.

Останнім часом в етногалереї  відбувається чимало цікавих зустрічей з творчими людьми. Як прийшли до думки  їх проводити саме тут?

– Почну певно з того, що з часу заснування я є слухачкою Університету вільного часу, що працює у нашому місті уже більше року. Підтримую тісний контакт  з очільницею  цього громадського формування Ларисою Жилою. Отож разом прийшли до думки знаходити цікавих людей. До речі, чимало заходів проводимо на благодійний основі, збираючи кошти на  підтримку ЗСУ. Уже вдалося  офірувати  майже  40  тисяч гривень, що радує.

Як вам, турботливій дружині, чудовій матусі та люблячій бабусі ,вдається знаходити час для такої кропіткої роботи?

– Головне тут – бажання і підтримка рідних. На щастя і те, і інше, дякувати Богу, маю. Тішимося разом з чоловіком трьома доньками – Софією, Оленою та Оксаною, котрі здобули вищу освіту і знайшли своє місце у житті.  Дві перші живуть у Луцьку і займаються підприємницькою діяльністю, а Оксана працює  заступницею декана у Київському університету імені Т.Г. Шевченка. Найбільша тепер наша радість і втіха  – восьмеро онуків. Господь не послав нам сина, зате маємо аж семеро  хлопчиків-онуків і одну – внучку.  Отож буде кому передати наше спільне надбання, аби від покоління до покоління вивчали і зберігали уже для нащадків історію  славного і нескореного українського роду.

Вела розмову Валентина ПЕТРОЩУК.

Волинські