Волинянка чекає з війни чоловіка і сина та мріє про закінчення війни

06 березня 2025 р. 19:27

06 березня 2025 р. 19:27

Кожен день Ніни Ковальчук із села Березичі Камінь-Каширського району починається і закінчується однією лиш думкою про найрідніших людей, які перебувають на фронті.

Про це пише Нове життя .

Що таке війна, ця жінка знає з перших днів повномасштабного вторгнення Росії. Коли на світанку 24 лютого 2022 року окупант посунув з усіх сторін, серце Ніни Віталіївни затріпотіло, мов сполохана пташка. «Сину!» – єдине слово мовила у безсиллі. Її кровинка Дмитрик , тоді вісімнадцятирічний юнак, був у військовій частині. Тож матір розуміла: син як військовослужбовець братиме участь у визволенні України.

«А який же із нього вояка був ще тоді, якщо лишень у липні 2021 року він підписав контракт із ЗСУ після навчання у Любешівському коледжі? Хто ж знав, що через пів року почнеться велика війна?» – зітхає Ніна Ковальчук.

Побоювання жінки були недаремними. У березні Дмитро поїхав на фронт. І ось уже понад два з половиною роки відвойовує територію України у російського загарбника. Нині він перебуває на Харківському напрямку, де щомиті на нього чигає небезпека. А тут, на Поліссі, молить Бога, аби беріг солдата, його ненька. Бо ж Дмитру Ковальчуку – всього 21. Його однолітки насолоджуються молодістю, дарують дівчатам квіти на побаченнях, слухають музику з друзями. А він – воює. Береже їхній спокій.

«Дитина ж… Інші роз’їжджають машинами, веселяться. А мій – на війні. Подорослішав умить…» – каже про сина Ніна Віталіївна.

Та не лише Дмитро із сім’ї Ковальчуків стоїть на захисті України. Нині у війську – і його батько. Мобілізували Василя Івановича у жовтні минулого року. Деякий час чоловік служив у місцевому центрі комплектування та соціальної підтримки. Але згодом у складі 150-ї окремої механізованої бригади вирушив на схід. І нині воює на Донеччині. Тож уже майже рік Ніна Віталіївна бачить коханого лише по відеозв’язку. Адже у відпустку чоловік ще так і не приходив.

Дякує жінка Богу, що нещодавно подарував можливість обійняти синочка. На початку жовтня він побув трішки вдома у черговій відпустці. Але вже вирушив на фронт, до побратимів. Тож на серці жительки Березичів – знову неспокій. Це добре розуміють і Дмитро, і Василь Іванович. Тому за кожної нагоди намагаються дати про себе знати. І ті короткі хвилини телефонної розмови або ж повідомлення з одного-двох слів – як ковток повітря для їхньої мами й дружини.

«Кожен день починається і закінчується з думки про них. Телефон ніколи не випускаю з рук. Як кажуть, і сплю, і їм із ним. Бо ж боюся пропустити дзвінок чи повідомлення. А як довго немає зв’язку, то світ немилий…» – із тугою в голосі розповідає Ніна Ковальчук.

Ось так і чекає вона разом із донькою удома своїх найрідніших із фронту. Мріє, коли нарешті закінчиться ця клята війна. Повернуться додому живими та неушкодженими тато й син. Пригорнеться до них Ніна Віталіївна, не приховуватиме сліз радості. Бо ж то буде для неї найщасливішою подією в житті.

Волинські