«З АТО чоловік повернувся живий-здоровий, а от у цю таку страшну війну Ангел його не вберіг»

16 березня 2025 р. 18:23

16 березня 2025 р. 18:23

Портрет мужнього захисника України із села Новоукраїнка – на Алеї слави в селищі Колки.

Майже два з половиною роки минуло, як овдовіла Лариса Плохушко, котра мешкає в селі Новоукраїнка Колківської громади

– Мені так не вистачає мого Олексія, – не стримує сліз жінка. – Буває, прийде у сні. Дивлюсь на нього, хочу доторкнутися, але він тут же зникає. На жаль, люблячому подружжю вже не зустрітися в цьому житті…

– Буває, прийде у сні. Дивлюсь на нього, хочу доторкнутися, але він тут же зникає.

«А я йому першою освідчилася»

Життя Лариси й Олексія починалося так, що могли б ніколи й не зустрітися.

Вона ж по батькові – Ежбаївна, й народилася в Ташкенті.

– Мій тато – узбек за національністю, – розповідає жінка. – Він був військовий, і якось підрозділ, в якому він служив, приїхав у село Воютин Луцького району для охорони громадського порядку під час футбольного матчу. Тоді він і познайомився з воютинською
дівчиною, яка стане йому за дружину. Поїхали вони до нього на батьківщину. Там діти пішли – дев’ять синів і дочок Бог дав їм (на жаль, троє померли). Я – наймолодша з сестер. І от через дев’ять місяців після того, як я народилася, мама з усіма нами приїхала в рідне село на Волинь.

Тато ще раніше, як мовиться, в розвідку поїхав сюди. У Воютині батьки побудували для нашого великого сімейства дім, облаштувалися. От тільки рано, більше тридцяти літ тому, мама овдовіла…

А майбутній чоловік Лариси Олексій Плохушко родом – із Херсонщини. Та склалося так, що його мати познайомилася з чоловіком з Новоукраїнки, який покликав її заміж й привіз у своє село. На той час Олексієві було шістнадцять літ. Вчився на тракториста в Колківському профтехучилищі, в армії служив. Коли ж вернувся зі строкової (а були це непрості 1990-і роки), то в сезон їздив на обробіток буряків у Луцькому районі. Так і опинився у Воютині. Он які життєві стежки проклала доля, щоб майбутнє подружжя зустрілося.

– Олексієві був тоді 21 рік, мені – на два більше, – розповідає Лариса, пригадуючи день їхнього знайомства. – Йшли ми з подругою до клубу.

Сталося так, що вона відлучилася в якихось справах, а я залишилася сама на вулиці. А що несміливою була, то стояла, зіщулившись. І тут чую:

«Сім-сім відкрийся» (заклинання, яке у казці «Алі-баба і сорок розбійників» відкриває вхід у печеру зі скарбами. – Авт.). Переді мною стояв незнайомець. Я ще більш знітилася. І тут він каже: «То, може, – підемо на дискотеку?».

Чи то голос хлопця підкорив Ларису, чи з першого погляду сподобався незнайомець – так чи інакше, але на його запитання вона відповіла згодою.

Це був вечір і знайомства, і початку їхніх зустрічей, які, судячи зі слів жінки, не затягнулися, – дуже скоро вони одружилися.

А мені все-таки хочеться почути від жінки трохи більше про те, принаймні, як освідчувався їй майбутній чоловік. І раптом – таке несподіване зізнання:

– Того ж першого вечора ми йшли освітленою вулицею. Поглядали крадькома одне на одного. Олексій, врешті-решт, не витримав і спитав: «Чого ти на мене так дивишся?». – «Бо влюбилася…», – я йому, не задумуючись, відповіла.

От так, нестандартно, у них було. 11 травня Олексій приїхав у Воютин із матір’ю та хресною просити руки Лариси. А влітку, 29 серпня, наречені зареєстрували шлюб.

«Як ми приїхали вперше в Новоукраїнку, то Олексій заніс мене до своєї хати на руках»

Вони прожили у парі 24 роки. Тепер, коли чоловіка нема, хочеться пригадати кожен день, кожну мить з того їхнього щастя. Зберегти її в пам’яті.

– Я в невістки прийшла, – каже Лариса. – Десь до року ми жили з матір’ю Олексія. А потім вирішили придбати своє житло й купили стареньку хатину. Тут і віку доживала моя свекруха, яку я завжди називала мамою з вдячністю за такого чоловіка, яким був для мене її син. Ніколи не забуду, як Олексій, вже, як ми одружилися, повіз мене з Воютина в свою Новоукраїнку. Дорога сюди – неблизька. «Десь на край світу мене везеш»,– дивувалася. Та ще й до його хати від зупинки автобуса – далеченько, бо вона – на краю села. Ото йдемо з Олексієм, і в якийсь момент він побіг попереду мене. А виявиться, що то він поспішив вхідні двері відкрити (матері якраз вдома не було – картоплю в полі вибирала) й занести мене до хати… на руках.

Коли Олексій мав їхати на війну, то до нього прийшли чоловіки-приятелі, аби провести в непросту дорогу. Сиділи, говорили.
І от в якийсь момент Олексій сказав, звертаючись до них: «Як я загину, то поможіть моїй Ларисі, щоб вона не зосталася сама».

Отаким романтиком був Олексій Плохушко. А ще він – добрий, працьовитий. веселий. От тільки Лариса, як сама каже, дуже шкодує, що Бог не дав їм дітей. Були б син чи донька – мала б зараз від них та онуків розраду. У цьому зв’язку жінка розповідає:

– Був час, коли я пропонувала взяти хлопчика чи дівчинку з сирітського будинку й усиновити. Олексій ніби й не проти був, але все говорив, що перш треба хату нову побудувати, грошей заробити, на ноги стати. А дітей крепко любив, і вони так само – його. По сусідству з нами живе сім’я Льоні й Іри Гайдучиків. Як побачу зараз їхнього молодшого сина Ярика, то так і згадую, яка то дружба була у нього з Олексієм. Казав, бувало, своїм батькам, прийшовши додому: «Був у свого друга». На запитання, з яким же то другом зустрічався, відповідав: «Заходив до дядька Альоші». А, зайшовши до нас, пригадую, завжди питав чоловіка: «Може, вам що допомогти?». І допомагав  дошки носити, ще щось. А потім я їх кликала: «Ходіть, хлопці їсти» й тішилася такою компанією за столом. У нас же будівництво йшло повним ходом – поряд із старенькою нашою хатою Олексій почав будувати нову. І звів її. Встиг дах накрити, підлогу позаливати. Залишилися тільки внутрішні роботи.

Але то вже було без нього. Якось, пригадує жінка, коли Олексій мав їхати на війну, то до нього прийшли чоловіки-приятелі, аби провести в непросту дорогу. Сиділи, говорили. І от в якийсь момент Олексій сказав, звертаючись до них: «Як я загину, то поможіть моїй Ларисі, щоб вона не зосталася сама». Згодом на ці його слова була їхня відповідь уже справами. Вдова воїна-Героя з вдячністю відгукується про Миколу Бугайчука, Валерія Панасюка, вже згадуваного Леоніда Гайдучика, завдяки яким хату, яку звів чоловік, вдалося швидко викінчити. Ларисі дуже хотілося, щоб Олексій, будучи там, на Небесах, знав, що його праця не пропала. Два роки тому вона перебралася в нову оселю, де кожному кутку хочеться поклонитися, бо до нього доклав рук її коханий.

«Початок повномасштабної війни застав чоловіка в Польщі»

Олексій Плохушко пройшов війну ще в 2014-му. Рік і декілька місяців він був тоді у війську.

– З АТО чоловік повернувся живий-здоровий, а от у цю, таку страшну війну Ангел його не вберіг, – говорить Лариса. – Хоч і тоді смерть біля нього ходила. Небагато розповідав, але якось сказав, що його вже могло б не бути на світі – підірвався б на міні, якби  хлопці не врятували. Після АТО

Олексій почав їздити в Польщу – на нову хату для нас хотів заробити. І початок повномасштабної війни застав його там. Власне, тільки-но 23 лютого приїхав у Польщу, а зранку 24-го зателефонував мені: «Ларисо, війна почалася». Я вже й сама знала – бачила, як танки їхали по дорозі, мабуть, до кордону з білоруссю. Олексій побув у Польщі з тиждень і вернувся. Хоч я йому, по правді, казала залишатися там. Але він на своєму стояв: «Я мушу їхати. Я ж служив в АТО – то що, ти будеш мене ждати десять літ з тюрми, коли мене посадять за невиконання військового обов’язку?».

Повернувшись у Новоукраїнку, Олексій Плохушко їздив до Луцька – знайшов там підробіток на будівництві. Одного дня, в дорозі додому, йому вручили повістку. 8 серпня 2022-го чоловік був мобілізований, а 22 вересня цього ж року, менш як за півтора місяця, виконуючи бойове завдання, загинув біля селища Дворічна Куп’янського району на Харківщині. «Гради» їх накрили», – розповіли побратими Олексія, які приїхали до нього на похорон.

Ми говорили з Ларисою про те, якими були для неї ті неповні півтора місяця, коли чоловік воював на Сході України. Жінка пригадує:

– Чоловік телефонував мені. Розмови наші були дуже короткі «У мене все добре – не переживай», – чула від нього ці слова, й мені від цього вже легше було на душі. Він ніколи ні на що не нарікав, не розказував їв чи не їв, а тим більш – про страхіття самої війни, бо знав, як щось таке почую про непросте життя на передовій, то буду плакати, нервуватися. Олексій жалів мене.

«Приходжу додому, дивлюсь, а наш годинник зупинився…»

10 вересня подружжя говорило останній раз.

– Того дня, – пригадує Лариса, – на війні загинув молодий чоловік із нашого села – Богдан Козік. Я сказала про це Олексієві. Правда, офіційне сповіщення родина одержала десь через тиждень. Тоді й хоронили. У мене вже тоді було недобре передчуття. Я йшла з усіма, хто прийшов провести односельчанина в останню путь, і все назад оберталася. Ніби біду свою виглядала. На душі тяжко було. А 22 вересня, коли  мій Олексій загинув, в мене серце, як ніколи заболіло. Я малину якраз у сусіда збирала. Попросила води. Попила – не відпускає. Приходжу до своєї хати й бачу, що годинник зупинився. А то ж – погана прикмета.

Купила Лариса  батарейку, годинник пішов, але біди вже не можна було відвернути. Дзвінка від Олексія вона так і не дочекалася, набирала його номер сама, та чула, що «абонент поза зоною».

– 27 вересня прийшла наша староста із людьми з військкомату, – з болем пригадує вдова. – Вони й сказали, що мого чоловіка вже нема. 29-го був похорон. І от уже скоро два з половиною роки, як я сама. Буває, прийде Олексій у сні – дивлюся на нього, хочу доторкнутися, але він тут же зникає.

…Чоловіка нема, але є вічна пам’ять про нього. В кімнаті, де ми спілкувалися з Ларисою, –  домашній іконостас жінки. Тут – портрет коханого, котрий назавжди залишиться 46-літнім, образи, до яких звернена щоденна вдовина молитва, й посмертна нагорода Олексія – Князівський хрест Героя «Навіки в строю».

І такі ж вічні спогади жінки про все до дрібничок, що було в житті подружжя майже за чверть століття.

– Олексій про річницю нашого шлюбу не забував, букети дарував. Навіть якщо в той час був якраз на заробітках у Польщі, то подаруночки пересилав поштою. А в передостанній наш рік сюр-
приз приготував мені – сам стіл святковий накрив. Та ще й як! Він не тільки до будівельної справи мав вдатні руки, а й до куховарства. І на слово добре ніколи не скупився. Колись я йому першою освідчилася, зате потім не раз чула від нього: «Я тебе люблю».

Ці три заповітні слова й зараз додають вдові сили йти по життю без своєї половинки.

Катерина ЗУБЧУК.

Волинські