Під ялинами пам’яті: історія родини Голубів

18 березня 2025 р. 18:57

18 березня 2025 р. 18:57

«Такі часи були. Що там вже казати. Дякую Богу, що пережила». Часто в  розмові повторює мешканка Березович Надія Голуб. Часи, в які минули її найкращі роки, припали на прихід совєтів, Другу світову, волинську трагедію. І ще багато трагедій, що пройшли крізь серце і не розбили його.

Розстріляний

Кілька років різниці між Надією та хатою, в якій вона живе. Надії – 96, хаті – майже сотня. В ній досі є піч-лежанка, в якій ще рум’яняться вимішані руками, випечені на дровах буханці хліба. Є в цій хаті і кімната, з якої провели в останню дорогу замордованого у володимирській в’язниці Миколу Голуба.

– Я невістка в тій хаті. Бідна була, сирота. Моя мама вмерла, коли мені два роки було. З першою мачухою бідувала, вона мені їсти не давала, свої діти мала. Потім, як батька не стало, я жила з другою мачухою – Килиною. То та добра була. Не можна сказати, що мачуха. Гріх. Добра, як мама.

Шумлять ялини, висаджені рівним чотирикутником навколо обійстя Надії.  Випнулися верхівками до блакитного неба, немов хочуть торкнутися його, аби поговорити із садівником. Їх посадив Микола Голуб, аби було гарно. Посадив раніше, ніж почали будувати хату. Під тими ялинами поховали радянських солдатів, розстріляних німцями в той день, коли він лежав у хаті з простреленою головою. Миколу поховали не під ялинами, а на місцевому кладовищі.

Голуби були господарями для одних, адже мали 11 гектарів землі, і куркулями для тих, в чиїх руках була влада. Батько родини Трохим любив працю на землі, передав цю любов трьом синам – Миколі, Степану та Андрію.

Найстарший Микола був 1915 року народження, у польській армії дослужився до офіцерського звання. З початком Другої світової, коли польська армія була розгромлена, повернувся додому. А тут нова влада. За що його арештували, родина досі не знає. В кінці 1940 року в Березовичах заарештували його, Василя Дідуна та Андрія Кухарука.

Образ Миколи лишився на кількох унікальних світлинах. На одній він з другом під час служби у війську польському, кашкети зсунуті трішки набік, вуста стулені, погляд прямий(знімок вгорі). На іншій – вродливий юнак, з високим чолом, зачесаним до потилиці волоссям, добрими очима з проникливим поглядом. Аби не бачити того погляду, кати у в’язниці перед тим, як звести курок, зав’язали Миколі очі та скрутили руки за спиною телефонним дротом. 22 червня 1941 усіх трьох березовичівців розстріляли у Володимирській в’язниці.

– Саме жасмин цвів. Труп вже було «чути». Батько, як поїхав його забирати, то розказував, що стрілили в голову. Впізнав сина за паском. У той  день, коли Миколу хоронили, німці по житах ходили і виловлювали радянських солдатів. На подвір’ї труну роблять, а тут німці йдуть. Привели двох перевдягнених в цивільне військовополонених, обшукали їх, знайшли німецькі леза та шкарпетки. Пролунала команда розстріляти. Вивели на поле до ялинок і розстріляли. Вже не пам’ятаю, хто копав яму, але в неї вкинули ще одного солдата і наказали закопати, – доповнює розповідь мами син Надії теж Микола Голуб.

Лиха доля дивом оминула майбутнього чоловіка Надії – Андрія, меншого брата Миколи. Через те, що мав коротку стрижку, пролунало німецькою «рус». Вважали, що він теж солдат-утікач. У хаті лежав один син непохований, іншому до скроні наближався пістолет. Мати впала на коліна перед німецьким офіцером, цілувала  ноги-руки і вимолила життя сімнадцятирічному сину. 1944 року його мобілізували до радянської армії: із Закарпаття до Праги пройшов. Служив у штрафбаті, отримав поранення та контузію.

– Недовго до мене ходив. Розписалися і навіть вінчалися, але вже в Бобичах, бо наша церква в Березовичах згоріла. Він у воєнних штанах, сорочці, а мені позичили плаття. Свекри зробили навіть якесь весілля. Бог дав, що добре ми жили, разом 46 років, – розповідає Надія про свого чоловіка.

Андрій спочатку був у неї приймаком. Разом тяжко працювали у колгоспі. Та коли його батьки увійшли в поважний вік, наприкінці шістдесятих вирішили вертатися на обійстя під ялинками. Відтоді там і живе Надія, а разом з нею і син Микола з невісткою. Донька Марія теж не облишила Березовичі. Вчителювала, тепер на пенсії.

Листя сиплеться

У пам’яті Надії Голуб і фруктовий сад зі сторожем, що був на околиці Березович. Жінка вважає, що там жив хтось з польських панів. Прізвища його не пригадує.

– 27 серпня 1943 року стукає в окно батько і кричить: «Вставай, поляки нападають». Ми хто куди. На дорозі стояли машини, то були німці, щоб люди не втікали, а поляки зі сторони Локач йшли. Їдуть кіньми, машинами і стріляють. Люди як хмара – всі втікають на Яковичі. Забігли ми в той садок. Так пам’ятаю як зара: б’ють тільки листя сиплеться. Так сипеться, як хто трясе.  Ранили в руку дівчину старшу за мене на два роки і її матір. Вони одбігли пару метрів за той сад і попадали в болото.

Згвалтовані, вбиті, спалені у клунях березовичівці лишилися після того нападу.  Були й відплатні акції, під час якої повстанець вбив польську дівчинку на подвір’ї своєї хресної.

– Щоб ніхто не бачив і не чув того, що бачила і чула я. То було одне на одного, було безправ’я. Вбивали, по колодязях вкидали, крали. До мого батька прийшов чоловік і каже: «Захарку поможи мені, бо мого Ніканора кинули в колодязь», а батько розмірковує: «Піду поможу, а  зараз до мене прийдуть та вкинуть мене в той колодязь». Таке було: не знаєш хто і кого, і за що.

Ексгумація

Лютий 1946 року. Батьки Надії – Килина з Захаром їхали фурою з базару з Володимира. Авто вдарило прямо по центру. Від удару воза рознесло на друзки, однин кінь загинув, інший – поранений. Килину викинуло на дорогу, Захара аж під стовп. Почався дощ, який допоміг опритомніти жінці, встала, зібралася з думками, побачила чоловіка, що лежав під стовпом. Підійшла, коли торкнулася ноги він застогнав.

Аварія сталася в районі Якович. Неподалік дороги ще жили люди. Килина постукала до них, розбудила. Перенесли Захара до хати, а наступного дня завезли до лікарні.

–  Мені було 15 літ. Йшла тата провідати в лікарні. Вийшла на сошу, хтось підвіз. Зайшла в лікарню, ніхто мені нічого не каже, всі якось так стороняться. Аж хтось сказав: «Батьку дали наркоз і він не проснувся. Йди додому, завтра забирайте».

Уже вечоріє, в городі тиша, що пташка пролетить. Ніч, йду сама сошою. Ноги болять, понатирала, колять. Оглянулася – з Володимира машина їде. Боюся. Зайшла в рів, лягла, машина перейшла. Або так було: у нас одна дівчина йшла, попросилася підвезти. Зґвалтували її і викинули.

Дійшла до микулицького гаю, якось перейшла його. Ніч, а я не боялася. Тіко перейшла, як чую за мною хтось іде. Доганяє який дядько, літ може зі сімдесят. Сказав, що з Нехворощ. Розпитав мене хто я, розказала свою біду, пошкодував мене. Прийшла дому, мачуха чекала, хвилювалася, – пригадує старожилка.

Наступного дня Надя з Килиною та сусідами поїхали за батьком. До лікарні в момент, коли виносили чорним ходом тіло, під’їхала машина. «Задушили батька» –  плакала та голосила донька. Почувши це, до Надії підійшов якийсь чоловік та записав обставини смерті батька.

На Трьох святих Захара Дідуна поховали. Тільки сіли за поминальний обід, як приїхало теж саме авто. Викликали родину і повідомили, що проведуть ексгумацію, бо, на їхню думку, дивно, що чоловік помер від переламаної ноги. Розтин показав – доза наркозу була, як на п’ятьох осіб.

– Через якийсь час – суд. А то лікар поляк був, він багато людей уколами і наркозом задушив. Така звірюка, лихий був на людей. Його засудили на кару смерті, – розповіла Надія Захарівна.

Живуть Голуби під Миколиними ялинами. Через цих хвойних їхню сторічну хату у Березовичах не сплутаєш з іншою. Микола Голуб, той що Андрійович, нині веде дослідження, хоче дізнатися за що арештували та стратили його дядька. І возить на фронт волонтерську допомогу…

Ярослава КОЛОСКОВА

Волинські