«Завжди співчувала іншим, але не уявляла і сотої частки болю від втрати дитини»: матір пілота з Луцька Олексія Меся

19 березня 2025 р. 19:25

19 березня 2025 р. 19:25

«Він тут завжди біля мене. Кожного разу заходжу й кажу йому: “Привіт”», — говорить Оксана Месь , заходячи до свого невеличкого кабінету заступниці директора з виховної роботи школи й киваючи до свого старшого сина, що всміхається із фото в траурній рамці.

Жінка непокоїться, щоб не мати заплаканого вигляду й тим не викликати до себе жалості, — проте щоразу плаче. Пів року після загибелі її Альоші не здатні висушити материнських сліз, пише Громадське .

«Він льотчик і герой-захисник, але для мене він залишався просто люблячим сином. Не знаю, коли я зможу спокійно про це говорити. Ніби ходжу на роботу, веду уроки, у мене є діти… Але зараз нічого й ніхто не може мені допомогти».

Її голос знову тремтить. Кожне слово ніби коштує надлюдських зусиль, щоб не заплакати ридма й не скасувати цього інтерв’ю.

«Зараз я зберусь», — Оксана таки налаштовується на розмову. Лиш просить не розпитувати її про той день.

Вона розповість, яким був її син — перший пілот, що застосував F-16 проти російських ракет — Олексій Месь, на позивний Мунфіш, якому таки дали звання Героя України . Покаже всі його відзнаки, дитячі альбоми, розкаже про фанатизм в авіації, друзів, бездоганну англійську, його вклад в отримання Україною F-16… Усе що завгодно, але не про 26 серпня 2024-го. Згадувати той день — однаково, що встромляти ніж собі в серце.

«Господи, що завгодно — тільки не Месь»

25 серпня. У родині Месів свято. Малому Олесику — похресникові Олексія, сину його рідної сестри Даші — виповнювався рік. Альошу (так пілота називали в родині) чекали в його рідній Шепетівці, та він написав, що приїхати не зможе: на бойовому чергуванні.

Лиш місяць, як він повернувся з навчання в Данії, де майже рік опановував F-16. Мрія здійснилась: він його осідлав, і вже минуло кілька тижнів, відколи західні винищувачі були на захисті українського неба.

Сестра залишила йому великий шматок торта. Була спокійна: якщо він два дні на вильотах, значить, завтра має бути вихідний. День добігав кінця, Даша видихнула. Нікому не казала, як цілий рік чомусь так боялася цього 25 серпня — дня народження її сина і дня смерті Льошиного друга Джуса .

Хто знав, що через декілька годин серед ночі, коли перші «шахеди» заходитимуть на територію України, Мунфіша піднімуть за тривогою. Тоді летітиме понад сотню безпілотників і ще більше ракет. Олексій встигне збити кілька цілей. Та потім зв’язок із ним зникне. Рідним підтвердять: сталась катастрофа.

Земля йтиме з-під ніг. Усі мовчатимуть три дні. Командування не знатиме, як дібрати слова про втрату одного з найкращих пілотів і заразом — першого F-16.

“У це неможливо було повірити. Неможливо було знайти слова. Коли мене сповістили, я подумала: «Господи, що завгодно — тільки не Месь”, – скаже Лілія Авер’янова , матір загиблого пілота Андрія Пільщикова (Джуса).

Джус і Мунфіш — пілоти, яких називають обличчями української боротьби за F-16 — загинули з різницею в рік та один день.

Був найкращим, де б він не був

«Це він на забавах до Дня козацтва. А це — у пласті», — мама показує фото з Олексієм 15-річної давнини, що висять на стіні Шепетівської гімназії № 2.

«Та де він тільки не був… Виступав у КВК, займався з моїм батьком бджолярством і радіоспортом, був переможцем олімпіад Малої академії наук».

У цій школі вчилися (і наймолодший вчиться досі) всі її четверо дітей. Льоша був у 1-му «А»: здібний, слухняний — одним словом, взірець. Та змалку стати льотчиком він не марив. Ця мрія, як пізніше він сам зізнався мамі, зародилася класі в 6-му.

За понад 30 років учителювання стіни тут стали рідними. Та повз одну стіну в коридорі другого поверху щораз проходити нестерпно. Чи могла Оксана подумати кілька років тому, готуючи стенд «Війна в обличчях», — що там, серед полеглих на війні учнів школи, яких вона навчала, висітиме і фото її сина.

Школу, як і льотний військовий виш у Харкові, Олексій Месь закінчив із відзнакою. Весь час був чимось зайнятий. Та «дуже правильним» і «хлопчиком-відмінником» не був — каже мама. І, сміючись крізь сльози, згадує:

«Десь у 10-му класі вони з другом замість одного з уроків взяли пляшку вина й пішли в наш парк. Повернулись до школи. Олексій сів на уроки, а його товаришу стало зле… Так їх викрили. Здавалось: “Як такий взірець у школі, відмінник міг таке допустити?..” Але в нього завжди було багато друзів, і він був із ними на одній хвилі».

Після школи Олексій збирався вступати на атомну енергетику до КПІ. І пройшов. Як і на факультети в іще кількох вишах. Та за декілька днів до завершення вступної кампанії здивував усіх: він іде на льотний факультет Харківського національного університету Повітряних сил.

“Де б він не був — він був найкращим. Якщо він писав диплом, то його керівником був начальник університету. Постійно самовдосконалювався, хотів вивчити ще одну мову. Коли він розмовляв за кордоном — не вірили, що він з іншої країни. Казав: «Мамо, я вже починаю думати англійською, – говорить Оксана Месь, мати загиблого льотчика Олексія Меся (Мунфіша).

Під час навчання сім’я намагалася приїздити до Харкова, щоб діти підтримували зв’язок. Якщо із сестрою вони мають рік різниці, то з двома молодшими братами — 15 і 16 років.

«Це далеко, діти малі, але все одно ту ніч якось перемучувалися й приїжджали, щоб він бачив, як вони ростуть. І щоб вони знали, що в них є старший брат», — згадує мама.

«А це просто, щоб ви розуміли — наскільки круті ті хлопці, захоплені роботою, яку вони роблять», — каже Оксана Месь, показуючи архівне відео з польотами, датоване 2015 роком.

«Це їхня практика. Вони з друзями робили це відео. Таку музику (музичний супровід відео — ред.) він слухав. Можна лише уявити, якими вони тоді здавалися собі крутими. А це ще просто тренувальний літак. Словом — на всю голову льотчики».

У небі їх загинуло вже п’ятеро. Окрім Джуса, ще троє одногрупників: Олександр Корпан, Євген Лисенко, Олександр Кукурба . Усі — Герої України.

«Я не могла мовчати»

«Я була щасливою 55 років: у мене прекрасні, дружні діти. Тільки тепер у цьому щасті дуже велика чорна діра… Поки що там виє вітер».

Вітер пробирав до кісток і на алеї Героїв, що на околиці Шепетівки. Оксана хреститься, цілує фото свого первістка, який не дожив до 31-го дня народження, і припадає до хреста.

«Я не знаю, як я це пережила. Я завжди співчувала іншим, але не могла уявити навіть сотої частки того, що переживає мама, яка втратила свою дитину».

Біля могили під склом у рамці — з десяток шевронів. І колаж із пам’ятних фото. Ось Олексій курсант у кабіні МіГа. Ось — на задньому сидінні F-15, коли він був першим пілотом Повітряних сил ЗСУ, який спостерігав за дозаправленням «іґла» «повітря — повітря». І історичної для України миті: у кабіні омріяного F-16. Тоді він був в одному з двох винищувачів, офіційну появу яких презентував президент у серпні 2024-го.

Після університету Олексій Месь два роки навчався в Америці: на поглиблених мовних курсах для пілотів та на авіабазі в Колумбусі. Після повернення зі США йому запропонували посаду в Командуванні Повітряних сил. Та штабна робота виявилась не для нього. Кликало небо. Загалом він опанував п’ять типів літаків. У 2022-му — був командиром ескадрильї українських винищувачів МіГ-29.

“Він дуже багато доклав зусиль до отримання Україною цих F-16 і жодного разу не дав слабинки. Вони цим загорілися разом з Андрієм (Джусом — ред.). І вони по суті здійснили цю місію».

Я знаю, що він загинув з усмішкою на обличчі, тому що він збив і нарешті дорвався до того, чого він дуже довго чекав. І, як він завжди говорив, — робив те, що й має робити військовий льотчик-винищувач”, – каже Оксана Месь, мати загиблого льотчика Олексія Меся (Мунфіша).

«Він був дуже хорошим і турботливим сином. Попри його зайнятість, ми зідзвонювались майже кожен вечір. Я його запитувала “Як ти? Чи вечеряв?”. А він відповідав: “Мам, щось почитаю та й буду лягати спати”. Часом писав: “Усе ок”, — і мені було достатньо».

Мама знову починає плакати. Каже: він не прагнув стати генералом, як і не прагнув будь-якої публічності. Але нині вона говорить лиш задля одного: аби його подвиг не забувся.

«Він би нам не пробачив, що ми ніби випрошуємо це визнання. І сказав би: “Мамо, мовчи. Якщо треба — воно прийде”. Але я не могла. Надання сину заслуженого звання Героя України не зрушувалося з місця понад пів року», продовжує Оксана Месь.

«Мені соромно говорити про нагороди. Соромно перед матерями, чиї сини зникли безвісти, перед важкопораненими й воїнами, які, не чекаючи нагород, чесно й без пафосу роблять свою справу. Низький їм уклін! Але визнання того, що зробив Олексій, — це не тільки пам’ять про нього. Це питання справедливості».

Її мучить і відсутність офіційних результатів розслідування. Вона знає одне: у нього не було шансів урятуватись. «Хтось знає, чому так… Але Олексій якось наснився чоловікові й сказав, що ніхто не винен. Винних не шукайте. Вже сталося, що сталося».

«Привіт, Дашка»

Даша заходить у колись їхню спільну з братом кімнату зі словами: «Тут уже все не так…». Зараз у ній живуть менші Богдан і Ромчик . Той самий — тут хіба що стіл, який вони теж ділили на двох. У них усе було одне на двох. І перший мобільний телефон, і велосипед.

«Взагалі все моє дитинство — це я і Льоша. Всюди ми разом. Нас навіть по одному не відпускали в село до бабусі. Хоча в дитинстві, як, мабуть, і всі, ми дуже сварились. Я дуже чекала, щоб він поїхав, бо це ж кімната залишиться. І шафа буде тільки моя…» — і плаче, і сміється Даша. Хоча Альоша завжди називав її Дашкою.

«Завжди, коли він приходив, або телефонував, або приїжджав сюди, — так і казав: “Привіт, Дашка”. А я йому казала: “Привіт, Льошка”».

Вона ніколи йому про це не казала, але він був для неї прикладом, на якого хотілось рівнятись. Олексій закінчив школу із золотою медаллю — мусить і вона; університет із червоним дипломом — значить, і сестра не пастиме задніх.

Якось десять років тому вона боялася керувати авто й провалила кілька практичних спроб зі здачі на права. А потім взяла себе в руки: «Льоша літає на літаку, а ти на машині не можеш навчитись їздити?!».

Вперше Даша почала дуже сумувати за Льошею, коли він став курсантом і по пів року не приїжджав із навчань. Відтоді стан очікування ніби став частиною неї. Вона чекала брата іноді пів року, іноді рік. І все підлаштовувала під його приїзд. Дату свого весілля, дату хрестин. Вона завжди знала, що лише він буде хрещеним її сина. А вона — хрещеною його доньки.

«Він був дуже уважним братом. Де б він не був — завжди привозив подарунки. Це були, наприклад, мої перші піжами Victoria’s Secret з Америки, два моїх “айфони”. І цей останній “айфон”, яким я зараз користуюся, — мабуть, я ним буду користуватись до кінця життя. Бо він його мені привіз з останньої поїздки».

Вона не знає, звідки в ній був цей страх, але зізнається: все своє життя жила з думкою, що може втратити брата. Ця думка не давала спокою, ще навіть коли вона була малою. Вона так не боялася навіть за батьків. Хоча тато — військовий.

“Пам’ятаю, коли ми були тут улітку, і тато каже, що через декілька днів Льоша буде в Україні, вже вдома (після навчання на F-16 у Данії — ред.). І сказав якось так радісно. А у мене все просто опустилося всередині…” – каже Дарина Месь, сестра загиблого льотчика Олексія.

Братам Олексія Богдану і Ромі — нині 16 і 14. Вони теж мають хист до точних наук: фізики, географії. Менший уже навіть перевершив старшого брата у кількості відзнак за першість на олімпіадах.

Олексій для них назавжди приклад — кажуть хлопці. Але Богдан, який колись теж мріяв стати льотчиком, — уже не певен, чи хоче.

***
«Мама зателефонувала, запитала, чи я вже бачила. Я сказала: “Так”, — і ми просто плакали», — каже Даша, коли напередодні виходу цього тексту Олексію таки присвоїли звання Героя України.

Дружина Олексія Юлія Месь поїхала до нього на могилу. «Щоб десь у глибині почути, як він бурчить, що це все неважливо».

«Я хочу сказати, що, на мою думку, всі українські льотчики відрізняються величезною самовідданістю, мужністю, відданістю своїй справі. Вони працюють подекуди на старих і менш забезпечених літаках, ніж у їхніх ворогів. Але вони все одно вилітають і роблять свою справу. Особливо ті льотчики, які загинули в перші дні війни. Вони знали, що вони йдуть на вірну смерть і вони все одно вилітали, вступаючи в нерівний бій. Тому всі вони… Герої», — підсумувала Оксана Месь.

Волинські