«Як прийдуть сюди, то Буча видасться раєм», – звільнений з полону волинянин розповів про знущання росіян

20 березня 2025 р. 01:47

20 березня 2025 р. 01:47

Коли почалося повномасштабне вторгнення, Юрію Романюку із села Струмівка Підгайцівської громади Волині було 49 років. 20 із них він працював водієм маршрутки у Луцьку. Коли орда рушила на нашу землю, Юрій одним із перших пішов до військкомату.

Історію звільненого з полону волинянина розповіли на шпальтах газети «Вісник».

«Там та-а-а-ка черга була!Я підійшов до воєнкома, а він мені: «Мужик, тобі під 50! Кому ти потрібен? У нас тут З0-річні стоять і ми всіх взяти не можем!» Одним словом, тоді мене розвернули, – згадує Юрій Романюк. – А 20 липня 2022 року мені прийшла повістка. Я не ховався і не втікав прийшов на ВЛК. На той час мав ІІІ групу інвалідності, гіпертонію ІІ ступеня. З військкомату направили у лікарню, там сказали, що для військової служби обмежено придатний. Але воєнком подивився мої документи і каже: «Ви нам потрібні». Я строкову служив у військово-повітряних силах і мав дефіцитну спеціальність кислородчика. Мене запевнили, що служитиму в тилу на одному із аеродромів. Дійсно, рік служив по спеціальності. А вже літом 2023-го року визвали вісім чоловік і сказали, що четверо мають іти на передок. Мовляв, хто — вирішуйте самі. А там чотири хлопці були строковиками, їм по 21-22 роки. Моєму сину — 20. Приїхали матері, стали плакати. Ми з мужиками подумали: «Як так, діти підуть воювати, а ми будемо у тилу?» Встидно. Так всі четверо старших вирішили піти.

Після спецпідготовки потрапили на фронт у бригаду морської піхоти. 23 липня попав у селище Майорськ. Нас, новеньких, поставили на евакуацію, або, як ми говорили, евак. Це гірше, ніж штурми. Важко, бо ти їдеш забирати своїх 200-х, 300-х. У штурмі можна сховатися. А еваки, буває, їдуть чи біжать по голому полі. Забираєш, тягнеш на собі своїх, бо мусиш. Дуже багато хлопців під час еваку гинули чи отримували поранення. Нас спочатку вісім чоловік пішли на евак, осталось тільки троє».

«Як ви потрапили у полон?», – запитала журналістка.

«Це було 29 липня. Отримали наказ виходити на штурм села Старомайорськ. Воно мало три вулиці. Ми одну вулицю зачистили, є відео, як наші хлопці поставили прапор на школі. Закріпилися. А з двох сторін була інша бригада, її бійці відступили. На другий день рано почали по нас працювати танком, гранатометами… Чим нас тільки не вибивали! З восьми чоловік осталося четверо. Один був поранений. Якраз міна прилетіла в бліндаж, його рознесло. Рускі прийшли і сказали: «Сдавайтесь, или мы вас гранатами закидаем». Виходу не було. Нам зразу зав’язали очі скотчем, але не били. Хоч хотіли. Але прийшов їхній командир і став кричати що не дай Бог хтось постраждає – голови повідкручує. «Вы че, придурки? Сегодня они у нас, а завтра мы у них». Вони записали дані, посадили в пікап і відправили у тил», – розповів Юрій.

Під скотчем на руках завелися черв’яки

Більше належного ставлення до українських полонених Юрій Романюк за півтора року полону не бачив. Далі почалося пекло.

«Привезли нас після довгої дороги у якийсь закинутий будинок — я його розгледів через скотч. І почали бити. Жорстко дубинками по руках, ногах, спині по чому бачили. Били просто так, – згадує чоловік. – Потім говорять: «Счас снимем скотч, надо будет сказать, что скажем». Дали звернення до Президента України зупинити війну. Ще в навчальному центрі нам сказали, якщо потрапите у полон, кажіть що завгодно, підписуйте що дають, бережіть своє життя. Тож ми все так і зробили. Після запису відео нас знову повантажили і повезли, потім пересадили у машину типу пікапа. Ну як пересадили?! Кинули, як дрова, на підлогу, зверху поклали дошки і сіли на них самі.

А у нас очі і руки були замотані скотчем. Вони сиділи і цілу доpoгy сміялися. A коли привезли, знову стали бити. Мене раз вдарили у груди —- встояв, другий впав на коліна. Взяв кацап гантелю, як влупив нею у груди. Я впав. За руки за ноги відсунули, відро води вилили… Один став на руки, другий на ноги, почали палкою бити. Потім кричить: «От, падла, инструмент сломал!» У нього під час побиття лопнула резинова палка. Скільки так мотузили – не знаю, Ребра були поламані, дихати важко. Кинули в камеру. Нас там було двоє. Але хто був поруч – не знаю. Ні разу за добу не розв’язували руки і очі. Раз на день давали їсти. Це 300 грам водички і дві-три ложки каші. Така них була норма.

Хочеш взяти воду чи сходити у туалет – роби це навпомацки. Не давали ні роздітися, ні роззутися. Це було ще літо, жара страшна. Цілими днями мали сидіти на нарах з дощок. Не можна було навіть поворушитися… Маєш сидіти рівно – інакше забігають у камеру і б’ють. Вони робили це кожен день, просто так. Тоді ми навіть не знали, де ми. Вже потім хлопці сказали, що були десь під Донецьком у СІЗО чи тюрмі. Руки від намотаного скотчу в жару пекли вогнем. У мене стали вже опариші появлялися. Вони як побачили, самі злякалися. Так я сидів 17 днів.

Навіть бинта не дали ребра поламані перев’язати. Потім викликали на допит, зняли з лиця скотч, руки пристебнули на низ наручниками до ніжки стільця. Переді мною на кріслі сидів сивий чоловік років під 50, мій ровесник. На руці у була наколка вдв. Став на мене кричати, що я таки-сякий, що проти днр і лнр. Що вони за свободу, а ми, укропи, вбиваємо їх з 2014-го року. А я сиджу мовчу. Він поричав, потім кладе на стіл телефон і каже: «А ты не хочешь своим позвонить?» Я та- кий: «Звісно, хочу!» Промайнула думка — це ж така можливість сказати, що я живий! В ту ж хвилину на голову оділи пакет. Стискали до тих пір, що я дихати не мав чим… Впав, отямився, коли мене на підлозі добивали ногами і кричали: «Мясо, очнись!» Облили водою і знов посадили на стілець. «Ну, че? Позвонил?» «Дякую, – кажу, – подзвонив». «Еще хочешь?» – питається. «Ні, більш не хочу». Знову наділи пакет і знову стали лупити, тільки ще гірше. Хвилин 15 це продовжувалось. Потім підняли, посадили. «За що?» – питаюся. «За то, что по нашому телефону не хотел говорить».

Через два дні мене знову викликають на допит. Tі, що мене заводили, шепнули, що не дай Бог скажеш, що з тобою погано поводилися! Коли зняли з очей скотч, побачив у кімнаті п’ятьох чоловіків у масках і відеокамеру. Я повинен був сказати рідним, що живий-здоровий і що всім задоволений. Сказав. Коли виходив, один у масці наказав зняти футболку. А у мене спина фіолетова. «Что это у тебя?» – з ухмилкою так питає. «Та, – кажу впав», «Я вижу, что очень много падал». «Ну да, – говорю, – сходи круті». Коли зайшов у камеру, знову отримав удари палкою. Правда, не такі сильні. Наважився попросити бинт, щоб перев’язати поламані ребра. Дуже вже дихати було важко. Не дали, але через два дні перевели на Донецьку гауптвахту. Я їхав спокійно, думав, що гірше вже не буде. Помилився.

Найлютіше знущалися силовики із днр

«Коли ми попали на гауптвахту, скотч більше не надівали. Гауптвахта знаходиться в центрі Донецька. Вона розрахована на рускіх, — продовжує розповідь про жахіття полону Юрій Романюк із села Струмівка Луцького району. – Українцям виділили одну камеру, яка розрахована на вісім чоловік. А туди напихали до 50-ти. Ми спали по черзі 2-3 години, дихати не мали чим. На всіх на день давали п’ять літрів води. Туалету немає, води немає, помитися немає як. Вранці, в обід і ввечері приносили їжу. В мене кіт і собака краще їдять. З гауптвахти мене возили у слідчий комітет на допити. «Шили» бандерівщину.

Заочно засудили до 38 років строгого режиму, бо я «бандера». Є дві категорії людей, яких рускі понад все ненавидять. Перші – це «азовці», другі – жителі західної України. Якщо вони дізнавалися, що ти звідси — знущання не припинялись. Я ніколи не думав, що люди можуть бути настільки необізнані! Вони впевнені, що Бандера живий! Ти, кажуть, працюєш на нього. Пояснювати, хто такий Бандера що його немає – безполєзно.

З гауптвахти нас розподілили по зонах Я попав у Горлівку, в зону №8. Я думав, що пекло вже пройшов, гірше не буде, але я знову помилився.

Найгірше у Горлівській колонії була «прийомка». Нас привезли туди вісім чоловік, завели у підвал, наділи на голову мішки – і повели, як собачок. Ти зігнутий буквою «г», руки догори. Збоку тобі говорять «два шага влєво». І ти мусиш «єсть, гражданін начальнік, два шага влєво». Якщо ти помилився хоч на слово, тебе б’ють. Завели в кімнату, розділи догола, провели шмон і поставили до стіни на розтяжку. А потім почали бити з двох сторін дубінками. Я втратив свідомість, впав. Коли отямився, зайшов третій: «Етому єщьо мало». Беруть шнурка, з двох сторін прив’язують до дверей, щоб я не падав, і б’ють далі. Я там на дверях кров бачив, стіни були червоними. Засунули в якусь комнатушку за волосся, наголо постригли. На колінах заставили повзти в іншу кімнатку, там дали три хвилини побритися і помитися. А потім у простирадлі завели у камеру. Там +6 градусів, вже була зима. І так у простирадлах ми мусили цілий день ходити по кімнаті. Присісти не мали права. Просто всенького трясло. Нашими катами були люди з так званої днр. Серед них були ті, хто служив в українській поліції, прикордонники Дуже багато колаборантів. Обідно не те, що били, а те, що свій, з України, із тебе знущався гірше, ніж рускі. Були випадки, що хлопців забивали до смерті.

Найгірше було снайперам. Їм наживо ламали чи відрубували руки.

Я хочу сказати всім людям, чиї рідні на війні: повидаляйте світлини, які ви викладаєте у соцмережі особливо ті, у кого родичі у військовій формі! Інформацію вони беруть з інтернету. Зі мною був мужчина старший років 56-57. Як виявилося, він пройшов Іловайський котел, нагороджений відзнакою Народний Герой України. В нього син військовий. Він попав у полон, коли рив окопи. Сказав, що мобілізований, його не сильно били. А на другий день увірвалися у камеру і відгамселили страшно. Вони у соцмережах побачили його фото у формі з нагородами. А без цього ніхто б про нього нічого не знав! Дуже багато били за наколки. Було таке, що іх випалювали вуглем. В одного були наколоті на одній руці Шухевич, на другій — Степан Бандера. Дають в руки цеглину – і людина сама по шкірі наживо стирала наколку! Інакше просто би закатували! Мене врятувало те, що не мав соцмереж і наколок. Хоч як у полон потрапив, важив 104 кілограми, а вийшов — 47».

«У росіян морди після полону здорові, а ми – як билинки»

«У Горлівці я був місяців чотири. Потім перевели в Торез, а ще через трохи часу як старожила, – в росію, Алтайський край, місто Бійськ. До цього я думав, що пройшов пекло. Виявилося, що я і до воріт ще не підходив. Камера була на двох. Підйом в 5 годин ранку. Дві хвилини давали на помитися. Ще по дві хвилини — на сніданок, обід і вечерю. Ще дві – сходити в туалет, – згадує жахи неволі Юрій Романюк, – Після кожного прийому їжі приходили били. Щоб ви розуміли, це було скрізь, їжу давали не просто гарячу, а кип’яток.

Від того рот був попечений. Решту часу у тюрмі Бійська мусив стояти і дивитися у відеокамеру, яка висіла зверху. І не дай Бог за ці 16-18 годин ти повернеш голову чи опустиш її, чи закинеш назад заходять двоє і б’ють. Як вони заходили у камеру, ти мусиш повертатися на 90 градусів до вікна, згинатися буквою «г» до максимуму взаді піднімати руки і закривати очі. Коли відкривалися двері треба було кричати: «слава росії, героям росії слава!» Найгірше, що катували шокером. Після нього на ногах утворюються ями, водянка, все починало текти, гнити.

У мене після нього так і залишилися на ногах рани. Вже коли везли на обмін можна було йти з відкритими очима, я побачив, що нас охороняли молоді хлопці, яким по 20-25 років. Вони не просто знущалися — вони отримували від цього задоволення.

У тій камері я відстояв місяць. Потім мене возили по якихось зонах. Мені здалося, що це була вічність. Куди тільки не перевозили! Пройшов всі найжахливіші тюрми росії. Коли нас міняли у білорусі, на кордоні я побачив росіян, на яких нас міняли. У них морди такі здорові, широк, а ми як билинки йшли. Мене полонили на моїй землі і з мене ж знущались, били, принижували. А вони прийшли у мою хату зі зброєю, і з ними поводяться, як з ляльками. Не дай Бог він поранить пальчика! Не дай Бог він не отримає цигарку. Він має право подзвонити, поговорити з рідними, йому положено помитись, побритись… Чому ж з нами так жорстоко поводяться? Я не бачив ні Червоного Хреста, ніякої гуманітарки. Навіть коли кров текла, ні бинта не давали, ні йоду. Хлопцям давали таблетку анальгіну, коли температура піднімалася вище 40 градусів! А так – терпи. Здохнеш — то здохнеш!

Дружина дізналася, що я в полоні, тільки через дев’ять місяців! Написала чотири листи. Жодного не отримав. Чому?! І вони говорять, що вони «братья», що у нас одна віра? Яка може бути одна віра? Якби, не дай Бог, ці «брати» дійшли до Волині, вони би знищили, стерли всіх нас з лиця землі. Моліте Бога, що наші хлопці тримаються. Коли приїхав додому, вразило те, що тут ніби війни немає. Все будується, живе. Розумію, що ми в глибокому тилу. Але хочу сказати нашим чоловікам, які ховаються, відкупляються, бояться воювати. Якщо сюди прийде русня, вас не врятують ні гроші, ні зв’язки, Західна Україна стоїть їм поперек горла, вони її ненавидять. Як прийдуть сюди, то Буча видасться раєм . Тому країну треба захищати. Сім’ї свої, будинки треба захищати».

Нині Юрій Романюк вдома зі своєю родиною. Проходить реабілітацію. Каже, поки житиме, не забуде тих жахіть, яких довелося зазнати від так званих братів

Автор Наталка Слюсар

Волинські