Втратила внука на війні: історія 91-річної Любові Шляхтович з Волині

20 березня 2025 р. 12:26

20 березня 2025 р. 12:26

13 березня 2025 року жительці села Старики Любові Шляхтович виповнилося 91 рік. Пані Любов допомогла виховати сина односельчанки – Руслани Залевської, Андрія Охотинського , який став для неї внуком.

Істрію волинянки розповідає Район.Горохів .

У домі в селі Старики все нагадує 91-річній Любові Шляхтович про загиблого на війні з російськими окупантами внука Андрія. У грудні минув рік після тяжкої втрати, проте досі плаче, переглядаючи його світлини та дякує Богу за даровану їй можливість стати найріднішою у світі бабусею… й дарма, що не по крові.

Як доля привела її у Старики, Любов Олексіївна розповідає так, наче перегортає одну за одною сторінки книги.

Народилася 13 березня 1934 року в Солоневі Рівненської області. У сім’ї окрім неї зростало ще четверо дітей. Батьки працювали в колгоспі, вдома тримали господарство. Там, у рідному селі Люба ходила до школи. Пізніше трудилася на місцевій свинофермі. Десь у віці вісімнадцяти чи дев’ятнадцяти років по «вербовці» потрапила на Луганщину. Працювала на будівництві й у шахті. Не складно здогадатися наскільки важко було молодій дівчині. Однак витримувала не лише щоб заробити на хліб, але й хоча б якось допомогти своїм рідним.

Зі старшим на два роки Чеславом Люба познайомилася на шахті. Незадовго побралися, купили хату та стали разом облаштовувати сімейне гніздечко. Чоловік був не тільки гарним господарем, але й вправним столяром. Нікому не відмовляв у допомозі, а на адресу дружини ніхто не почув від нього жодного лихого слова. Ішов рік за роком. Понад усе мріяли про діток, однак не судилося…

Вийшовши на пенсію, Шляхтовичі вирішили повернутися туди, звідки родом Любов Олексіївна. Так вони оселилися неподалік Солонева – у невеличкому селі Старики, що знаходиться поруч із Берестечком. Тут, на Волині, доля подарувала Любі та Чеславу довгоочікуваного внука.

Своїм приходом у світ Андрійко подарував Любі Шляхтович ще одну люблячу родину. Неподалік від їхньої з Чеславом оселі проживала сім’я Охотинських. Руслана і Ярослав часто просили жінку посидіти з дитиною у той час, як самі вранці поспішали на роботу.

Мабуть, нікому б на думку не спало, що Андрійко – нерідний внук Любові Шляхтович. Жінка піклувалася про хлопчика, коли той іще був немовлям. Годинами сиділа над колискою, розповідаючи казочки та співаючи пісень. Коли ж підріс – готувала йому смаколики, купувала іграшки, а неділями, святково одягнувшись, вони разом прямували до Свято-Троїцького собору в сусіднє Берестечко молитися Богу.

Рідних дідусів і бабусь Андрійко не застав, однак Люба Олексіївна зуміла огорнути хлопчика такою любов’ю, якою може любити тільки бабуся внука. Не дивно, що саме їй були довірені заповітні дитячі таємниці, без неї не обходився жоден день народження, саме її риси обличчя хлопець зображував на папері.

«Це наша бабуся. Іншої в нас не було ніколи», – з теплотою в голосі каже Руслана Леонідівна про Любу Шляхтович.

Вона ж, помічаючи, що з роками жінці стає важче давати собі раду, та й Чеслав, який був їй надійною опорою, уже пішов у засвіти, якось сказала: «Ходімо додому…»

Увесь час, що жили з Андрійком і Русланою під одним дахом, Люба Олексіївна не переставала тішитися успіхами свого розумного, талановитого, щирого та приязного внука. Хлопець своєю чергою ділився з бабусею мріями та досягненнями та як завше обіймав, збираючись на навчання, пізніше – на роботу.

«Тільки одного не сказав… Про те, що йде воювати…», – витираючи сльози, мовить Люба Шляхтович.

Вона вкотре переглядає світлини з обличчям Андрія. На одній із них – хлопець з букетом троянд, подарованих бабусі під час останньої їхньої зустрічі та поглядом, сповненим бажання боротися за щасливе майбутнє у незалежній, вільній Україні.

• Загинув на території Курської області : батькам захисника з Волині вручили його посмертну нагороду
• Незадовго до загибелі вона говорила, що жити їй залишилося недовго: спогади про 28-річну Героїню з Волині

Волинські