«Рай на землі» в обмін на зраду: історія захисника Зміїного Юрія Кузьмінського з Волині

20 березня 2025 р. 21:04

20 березня 2025 р. 21:04

Проти жменьки українських вояків з автоматами ворог застосував авіацію, артилерію та елітний спецназ, але вони залишилися вірними присязі: розповідь про захисника з острова Зміїного Юрія Кузьмінського з Волині та його побратимів, які на собі відчули всі жахіття російських катівень, але зуміли вистояти й готові знову захищати Батьківщину.

Їм обіцяли гроші, квартири, роботу в Криму або в росії з хорошою зарплатою, високі звання та посади для командирів, казали, що можуть забрати з собою своїх рідних. Словом, - рай на землі. Та захисники Зміїного так і не підняли білий прапор. У відповідь на всі ворожі обіцянки ворога прозвучала відома всьому світові фраза…

Спеціально для ВСН про свій шлях розповів Юрій Кузьмінський – захисник острова Зміїного з Волині.

Юрко народився в багатодітній родині у Нововолинську, але згодом, у 2008 році, його родина переїхала в село Будятичі. Крім нього, в батьків було ще п’ятеро дітей: дві старші сестри - Богдана й Настя , троє менших: сестра Дарина та двоє братів - Вадим і Антон . Батько хлопця помер, коли йому виповнилося всього лише 10 років. Тож увесь тягар виховання, турботи й добробут дітей випав на тендітні жіночі плечі мами Ірини .

Дитинство і юність Юрія абсолютно нічим не відрізнялося від дитинства та юності інших його ровесників: комп’ютер, телефон, зустрічі з друзями, дискотеки та, звичайно ж – спорт. Навчався він у Будятичівській школі. Після закінчення дев’яти класів став учнем ВПУ (нині – Центр профтехосвіти) спеціальність маляра-штукатура, Провчився там лише рік, а потім пішов працювати. Та, попри це, Юра все ж зумів отримати атестат про середню освіту.

У 18 років його призвали на строкову службу в армію. Служити йому випало у 88-му окремому батальйоні 35-ї бригади морської піхоти в місті Болград Одеської області. Відслуживши, у 2021 році він підписав трирічний контракт на продовження служби, яка йому дуже подобалася. Був старшим навідником гранатомета.

«Друг подумав, нібито я послав російський корабель…»

«Як зараз, пам’ятаю свою першу відпустку, коли прибув у рідне місто в матроській формі. Наша компанія тоді вже розпалася, залишилося лише кілька хлопців. Зустрівшись з одним із кращих друзів Радиком Гузаром , який тоді навчався у коледжі, вирішили трохи поприколюватися, пополохавши перший курс військкоматом», - посміхається від давнього жарту юнак.

А потім почалася велика війна, яка застала Юрія в Чорному морі, на остові Зміїному.

24 лютого, о 8-й ранку Радик скинув другові відео з військкомату, повідомивши, що служитиме в ССО і вже їде в частину. У цей час на острові знаходилося 80 воїнів: 45 морпіхів, 6 бійців ППО й 29 прикордонників, якими командував тоді - старший лейтенант із позивним «Локі».

«Все почалося з того, що вранці ми побачили поблизу острова два російські кораблі: «Адмірал Нахімов» ракетний крейсер «Москва», з якого пролунала команда – спустити прапор України, підняти білий прапор і здатися. Нам обіцяли гроші, квартири, роботу в Криму або в росії з хорошою зарплатою, високі звання та посади для командирів, казали, що можемо перевезти туди своїх рідних. Словом, рай на землі. Та ми всі були одностайні. У відповідь на всі ці обіцянки прозвучала відома всьому світові фраза. До речі, Радислав потім розповідав, що спершу подумав, ніби це був мій голос, але це не так. Її викрикнув інший побратим, ім’я якого, так і залишиться невідомим до нашої перемоги над ворогом», - прояснює ситуацію Юра.

Після цього ворожі кораблі почали відпливати, а захисники острова групами стали спускатися зі скелі вниз до приміщення їдальні, аби обговорити ситуацію й вирішити, що робити далі. Та затишшя тривало лише кілька хвилин…

«Я був у другій групі. І не встиг навіть спуститися й до половини шляху, як над островом з’явилися літаки. Вони заходили хвиля за хвилею, скидали бомби, поверталися за новим боєзапасом і знову бомбили. Сховатися від них не було куди, - кругом - голий камінь. Ми зі старшиною та ще двома хлопцями ледь добігли до невеликої дерев’яної будки, покрівля якої впиралася в будинок, і нас не було видно з неба. Далі по острову вдарили ракетами з кораблів, нові авіаудари, а потім на нас пішов десант.

Ніякої важкої зброї у нас не було, серйозно оборонятися було нічим, тому ворогу вдалося взяти нас у полон. Згодом у розмові з ворожими десантниками, а це був якийсь елітний підрозділ спецназу з Криму, дізналися, що на крейсері було 1,5 тисячі вояків і ще 800 – на баржі. І вся ця сила на маленький клаптик землі та 80 людей з автоматами», - зауважує з гордістю Юрій.

Дев’ять довгих місяців принижень, побоїв і тортур

Спочатку полонених переправили морем у Севастополь, потім повезли на аеродром до Сімферополя, літаком доставили до Курська, а потім автозаками повезли в Шебекіно, де вони перебули ніч у наметах, а вранці потрапили в СІЗО.

«Там я пробув до 27 квітня, а потім мене перевели у виправну колонію, де пів року просидів у штрафному ізоляторі. Після цього перевели на барак, звідки через місяць нас усіх перевезли на Білгородщину в колонію, яка знаходилася поблизу. Там ми пробули вже до обміну. Обміняли нас 24 листопада, рівно через 9 місяців. Правда, не всіх. Молодий прикордонник зі Зміїного Віталій Гіренко й досі залишається в тюрмі. А в нього є син, якого він ще ні разу не бачив.

Звичайно ж, з нас знущалися, морили голодом, холодом, постійно били, що не так став, підняв голову, інколи навіть за посмішку на обличчі. Були дуже злі на нас через крилату фразу про корабель. Спочатку було дуже страшно. Та з часом ми звикли та змирилися, стараючись не здаватися та підтримувати один одного. У такій ситуації важко не так фізично, як морально», - розповідає про свої поневіряння по російських катівнях Юрко.

На обмін, який відбувався на Запоріжжі, морпіхів вивезли вночі, насунувши їм на голови мішки, а на руки – кайданки, не повідомивши, куди й навіщо забирають. Хлопці думали, що їх повезуть на розстріл, але ніхто ні про що не шкодував, їм було все одно, що з ними зроблять – були готові до всього, навіть до смерті. Та те, що побачили, коли русня здерла з них мішки та кайданки, викликало сльози.

Дорослі чоловіки й молоді хлопці, на долю яких випали важкі нелюдські випробування, не могли повірити, що все лихе закінчилося, плакали від щастя, побачивши українські прапори й почувши «Слава Україні!». Лише після цього, як до них підійшли українські представники, усвідомили, що про них не забули, що вони повертаються додому…

«Важко передати словами, що відчув, почувши у трубці рідні голоси»

«Після полону ми довго не могли прийти до тями. Щоб увійти в нормальний емоційний стан, мені довелося пройти реабілітацію. Три місяці я працював у Львові із психотерапевтами та психологами. І вони мене витягли. Коли вже були в реабілітаційному центі, бувало, о 1-й чи 2-й годині ночі зі світлом, чекаючи на відбій. І лише тоді приходить усвідомлення, що світло можемо вимкнути самі. Дуже важко було звикнути, що ти на волі, що можна піти, куди хочеш, робити все, що хочеш, можеш говорити українською мовою, сміятися. Але найголовніше - була підтримка рідних.

Спочатку я не міг з ними зв’язатися, бо втратив телефон. Але в дорозі нам видали одяг, гарячу їжу (їсти старалися акуратно і не багато, щоб не зашкодити собі після тривалого голодування) та телефони, повідомивши номери рідних, у кого їх не було). Я тоді зателефонував додому, повідомив, що живий, і скоро ми зустрінемося.

Важко описати ту неймовірну радість, яку відчув, почувши в трубці рідні голоси Дуже переживав за меншого брата, якому виповнилося 18 за тиждень до війни. Не хотів, аби він теж ішов на фронт. Хвилювався і за маму, яка перенесла операцію», - згадує юнак.

Першим, хто зустрів та обійняв його в рідному місті, був вірний друг – Радик Гузар, який якраз приїхав у відпуску. розмові Радислав запросив його до себе вступати в підрозділ, на що Юрко з радістю погодився, оскільки там служить багато їхніх друзів. Потім були щасливі обійми з рідними та іншими хлопцями з їхньої компанії. На той час Юрій уже трохи оговтався від пережитого і міг вже спокійно розповісти рідним та друзям про все, що з ним сталося.

Після невеликого перепочинку вдома його з бойової частини в навчальний центр морської піхоти, а звідти - в Британію вчитися на інструктора. Курсантів вчили, як проводити штурм і зачистку будівель, та іншим бойовим навичкам.

«Повернувшись в Україну, я почав готуватися переведення в «Любарт», зв’язався з керівництвом, заповнив анкету і попросив Радика допомогти й пришвидшити цей процес. Та так, як я служив у морських силах, а підрозділ Радислава - у підпорядкуванні Нацгвардії України, моє командування не дозволило це зробити. Тож у кінці серпня я звільнився зі служби. Надумав трохи перепочити, а потім підписати новий контракт.

Поїхав у Болград до своєї дівчини. Звати її Вікторія, і вона - донька нашого старшини, з яким я був на Зміїному та в полоні. Саме йому та нашому комбату ми всі завдячуємо тим, що залишилися живі. У найскрутніші хвилини вони завжди підтримували й розраджували нас, не даючи зламатися й упасти у зневіру», - із вдячністю каже юнак.

На цей момент Юрій Кузьмінський із позивним «Смайлик» поки що звільнений з армії, проходить ВЛК на групу та разом із хлопцями зі Львова займається волонтерством: розвозить гуманітарну допомогу військовим та цивільному населенню в Донецьку, Запорізьку та Херсонську області. В минулому місяці вони також побували безпосередньо в самому Покровську. Завезли гуманітарку в школу, в лікарню, де бойові медики, ризикуючи життям, рятують поранених та надають необхідну медичну допомогу жителям незламного міста, які вже не хочуть або не можуть кудись їхати.

«Запам’яталися слова, сказані однієї зі співробітниць водонапірної вежі, яка сказала: »Покинути роботу і кудись виїхати мені не дозволяє совість, бо поки я тут, у людей є вода». Можливо, там і є ті, хто «за рассєю», але ми таких не зустрічали. Саме місто цілодобово обстрілюють. Там майже не залишилося цілих будівель.

Від лікарні, де ми минулого разу їли та спали, залишились одні руїни. Коли виїжджали звідти люди щиро дякували, називали нас «ризиковими хлопцями» і дуже просили берегти себе й ховатися від ворожих дронів, що постійно полюють за всім живим», - на такій позитивній ноті закінчує розповідь Юра.

Валентина САВЧУК

• Втратила внука на війні: історія 91-річної Любові Шляхтович з Волині
• На кожного вдома чекають дружина та діти: троє бійців волинської бригади 42 дні утримували позицію в Торецьку
• Зупинили, щоб зробити щасливою: на Волині поліцейські допомогли військовому освідчитися коханій

Волинські