Живуть у пам’яті хори Юрія Віслобокова

21 березня 2025 р. 12:16

21 березня 2025 р. 12:16

Минуло сорок днів, як душа непересічного музиканта, ініціативного наставника, талановитого різьбяра Юрія Віслобокова сягнула за межу Вічності, а спомини про нього, добрий слід, залишений у громаді, назавжди житимуть у серцях тих, хто його знав і поважав. Бережуть пам’ять про Юрія Степановича учасники хору вчителів школи (тепер уже ліцею) № 2, адже завдяки його наставництву упродовж близько десяти років мали змогу поєднувати життя з мистецтвом, ділячись ним з публікою, надихаючись результатами наполегливої роботи над собою. На сторінках газети колектив освітнього закладу віддає данину пам’яті керівнику хору й із вдячністю розповідає про спільно пройдений шлях.

Ще кілька років тому педагогиня-організаторка школи Ольга Гнідова, спілкуючись з Юрієм Степановичем, написала невеличку книгу про його таке насичене подіями, зустрічами, здобутками життя, умістивши у неї автобіографічні дані та чимало світлин.  Рядками на папір лягла розповідь про непересічну особистість. Він народився у селищі Зарічне Тамбовської області, а зріднився з волинським краєм, де жив і творив.

Росіянин з діда-прадіда самотужки вивчив українську мову. Полюбив її завдяки розповідям матері, яка часто згадувала про трьох біженок з України, котрі холодного осіннього вечора 1942 року постукали у двері їхньої хати. Повечерявши й зігрівшись, жінки заспівали журливої пісні.  «Мама через усе життя пронесла захопленя від мови і пісень дівчат. Я від колиски чув її розповіді, знав, що є така земля і такий народ», – пригадував Юрій Віслобоков.

Коли вчитель музики запропонував обрати дві пісні для сольного виступу, юнак наполіг на «Пісні про маму» і «Верховині». А щоб виконати їх якнайкраще, бігав на бригаду, де працювали українці, й наживо вивчав мову.  «І коли заспівав «Рідна мати моя», зал вибухнув оплесками… У той час ще пам’ятали криваві окопи Другої світової й не було поділу на «хохлів» і «москалів», – пригадував чоловік.

Дізнавшись, що строкову службу проходитиме в Україні, підсвідомо знав, що їде на другу батьківщину. Служив у Луцьку в льотному полку. Згодом навчався в музучилищі, Київському інституті культури. Окрім диригування, опанував гру на кількох музичних інструментах.

На Волині знайшов свою долю, тож створивши сім’ю, мешкав в Локачах, працював у музичній школі, яку деякий час очолював, згодом – вчителем у загальноосвітній з поглибленим вивченням музики.

На всю область славився своїм співом дитячий хор під керівництвом Юрія Віслобокова. Працював і з дорослими – медичними працівниками.

У 2000 році сім’я Віслобокових поселилась у Володимирі. Юрій Степанович тут працював у школі для дітей-сиріт. Керував дитячим хором у музичній школі, хором працівників культури району «Любисток», а також вчительськими колективами місцевих навчальних закладів. Зокрема згуртував для виконання пісенних творів близько пів сотні педагогів школи № 2, для більшості з яких такий досвід хорового співу був новим.

Юрій Степанович мав чимало талантів. Був ще й майстром різьби по дереву, перейнявши любов до цього ремесла від батька. Виготовляв не лише красиві меблі, оправи для дзеркал, а й вирізьбив розп’яття Ісуса Христа, створив раму для виносної ікони для церкви в селі Павловичі на Локачинщині, великий триярусний іконостас для храму села Мирне на Горохівщині. Його роботи є не лише в Україні, а й за кордоном. Доки діти Роман, Наталія і Віталій були малими, захоплювався фотографією. Навчився в’язати на спицях, створюючи одяг з ажурними орнаментами. Писав вірші й видав збірку поезій.

«Перша зустріч з Юрієм Степановичем відбулася з нагоди організації хору в ЗОШ №2. Ми всі були зачудовані майстерністю хормейстра. Не всі розуміли, і я в тому числі, як тримати партію, адже ми – вчителі, а не митці. Але, як не дивно, він у нас зумів відкрити здатність співати в колективі, тримати партію, навіть, я  б сказала, на професійному рівні.Але це була кропітка справа. Керівник був суворий, вимогливий і він домігся того, що хор став практично професійним. Ми вдячні цій обдарованій, неординарній людині за ті хвилини радості долучення до мистецтва», – пригадує Галина Абрамюк.

«Вперше про Юрія Віслобокова я почув у далекі радянські часи. Тоді були у тренді конкурси художньої самодіяльності – змагання самодіяльних митців та колективів областей на всеукраїнській сцені у палаці «Україна». Безперечно, їм передували конкурси в межах областей, де і відбувався відбір кращих номерів для звіту. На такому конкурсі у Волинському драмтеатрі імені Тараса Шевченка мені пощастило виступати у складі знаменитої не тільки в області, але й за її межами, Володимирської народної хорової капели.

Приїхавши в Луцьк завчасно, з метою «звикнути до сцени та розспіватися», ми побачили тут ще більш «ранніх пташок», які мали таку ж мету. Серед керівників цих колективів виразно виділявся інтелігентним виглядом, організаторським хистом і цілеспрямованими діями керівник Локачинського хорового колективу. Час від часу він, мимохіть, вітався з різними людьми: то колегами-керівниками колективів, то, як потім з’ясувалося, з членами журі. На це неможливо було не звернути уваги, тож  поцікавився його особою. «Це Юрій Віслобоков, – відповіли мені, – один з найпрофесійніших керівників художніх колективів Волині та наш конкурент».

Тоді, звичайно, ніхто з нас не думав, що згодом яскрава зірка цієї особистості засяє у Володимирі, де Юрій Степанович стане керівником колективу «Любисток», який розширить і поновить репертуар, заграє новими мистецькими барвами, підтвердить високе звання народного хорового колективу. Поза тим, Володимир пізнає цей талант поета, майстра скульптури, а працівники та учні другої міської одинадцятирічки  – керівника найкращого хорового колективу та чоловічої вокальної групи серед вчителів міста, – каже Вадим Пом’яновський. – У чому ж секрет успіху? Думаю, у вже згаданому таланті, а також у системній вимогливості як до учасників колективу, так і до себе. Він буквально заворожував невгамовною працездатністю, викладаючись на всі сто відсотків, вимагав такого ж від інших. Дивлячись на нього, на його працю та ентузіазм, не можна було лишитися байдужим до виконання завдань. Саме тому приходив успіх. Тож коли здоров’я Юрія Степановича погіршилося, прагнули допомогти, чим могли.   Уже немає з нами цієї унікальної людини. Проте пам’ять про неї довічно збережеться у серцях тих, хто її знав»…

Записала Валентина ТИНЕНСЬКА

Волинські